У МАЛИХ РІЧКАХ ЗАРОДЖУЄТЬСЯ ЖИТТЯ...
Згідно з Водним кодексом України річки, залежно від водозбірної площі їхнього басейну, розподіляються на великі, середні й малі. До великих належать ті, які розташовані у кількох географічних зонах (приміром, лісостеп, степ) і мають площу водозбору понад 50 тис. кв. км. До середніх — із площею водозбору від 2 до 50 тис. кв. км. Річки з площею водозбору менш ніж 2 тис. кв. км визначено як малі.
1. Кожна велика річка творить свою силу із маленьких джерел-потічків, струмочків, невеликих річечок, недоторканних болітець. За Погребищем (біля с. Ординці) на Вінниччині витікає чарівна, названа давніми росами, Рось. Поблизу села Розлуч (або с. Вовчого) на Львівщині бере початок стрункий та елегантний Дністер... Мандруючи Україною, обов’язково натрапите на таку річку, річечку і, піднімаючись вгору проти її течії, можливо, знайдете джерело(а), звідки вона витікає.
У пам’яті — незабутній опис прекрасної гадюки-річки Ро(а)ставиці Іваном Нечуєм-Левицьким (що зі Стеблева на Росі) у творі «Микола Джеря»: «Широкою долиною між двома рядками розложистих гір тихо тече по Васильківщині невеличка річка Раставиця. Серед долини зеленіють розкішні густі та високі верби... От верби отступились од берега і розсипались купами на зеленій траві... нижче од ставка Раставиця знов повилася між зеленими левадами та вербами, а далі сховалась в дубовий ліс та й утекла в Рось».
Річки завжди ваблять ліричною красою заплавних краєвидів (квітучих луків, левад із запашним духмяним сіном, наприклад, розкішного Сейму на Сумщині; нічим особливо непримітної Гнізної на Тернопіллі). Вони меланхолійно зачаровують прозорим сумом схилених над водою плакучих верб — невід’ємного елемента національного ландшафту. Під цими вербами над річкою впродовж нашої історичної пам’яті з діда-прадіда стояли, призначали побачення закохані... Там народжувалось життя, звідти, можливо, в’ється життєва стежина когось (Віктор Гюго, великий француз, був зачатий, за словами Андре Моруа, на високих гірських вершинах Альп).
Згадаймо колискове дзюрчання гірського струмка «в головах» туристського намета, поставленого на його березі, або рівнинного потічка, що біжить до тихоплинного потоку, вздовж берегів якого, як сніжно-жовте намисто, цвітуть жовті глечики і біле латаття. Як заспокійливо, меланхолійно, поетично сприймається увечері жаб’яча «симфонія» поблизу ставка і велично, піднесено — грізний клекіт водоспаду.
Спробуйте забути вранішній сивий туман, що наповнює білою пеленою річкову долину або стелиться над водним плесом ставка чи озера, а потім, пошматований першими променями сонця, пливе над водою легкими білими пушинками. Без річок неможливо уявити опоетизовану українську природу! Розгалужена мережа річок (річкових долин) — невід’ємна риса природного ландшафту України.
2. Утім, дещо з теорії. Текучі (тимчасові й постійні) води утворюють рельєф, який називається флювіальним (від лат. флювіус — текуча вода). Він особливо характерний для України. Вода тимчасових (струмків) і постійних (річок) водотоків робить розмив (ерозію), перенесення і відкладання (акумуляцію) гірських порід.
Річкова долина — лінійна форма рельєфу, утворена ерозійною роботою води. Основними елементами річкової долини є дно і два корінні схили, або корінні береги. Дно заплавної річкової долини — це русло, заплава і «старики» («стариці»).
Як і річкова долина, русло річки теж складається з дна і двох схилів (берегів). Основними елементами рельєфу дна русла є плесо і перекати. Плесо (синоніми — вир, ковбаня) є заглибленням на дні русла і знаходиться під увігнутим берегом. Перекат — піщана гряда, яка лежить між двома плесами, перетинаючи русло річки між пляжами під кутом 20–30° до поздовжньої осі (фарватера або стрижня).
Річка від витоку до гирла своїм руслом на дні долини постійно звивається (меандрує). Кожна звивина називається меандром. При меандруванні утворюються так звані старики, чи стариці (старичні озера).
3. Малі річки ніби павутиння складають (як допливи середніх) річкову систему великих. Приміром, його величність Дніпро (у скіфські часи за Геродота — Борисфен (Бористен), за сарматів на межі І і ІІ тисячоліть — Данапріс, у русів-українців — Славутич). У V ст. до н. е. Геродот писав: «Борисфен — найбільш прибуткова річка, на її берегах простягаються прекрасні тучні пасовища... Посіви вздовж берегів Борисфена чудові, а там, де земля незасіяна, розлягалася висока трава».
Дніпро дуже старий, кажуть палеогеографи,— 700 тис. років тому почала закладатись його річкова долина.
До річок Дніпра північніше від Києва на Правобережжі належать праві притоки Прип’яті — Турія, Стохід, Стир, Горинь, Уборть, Уж, на Лівобережжі — річки Десни із Сеймом (Снов, Остер, Убедь, Клевень). На південь від столиці у Дніпро несуть свої води понад 600 річок, серед яких найбільші Рось, Сула, Псел, Ворскла, Інгулець...
На території України ще кілька десятків років тому налічувалося 65–71 тис. річок і струмків (63129 річок) загальною протяжністю більш як 248 тис. км, із них понад 4 тис. завдовжки 10 км, у тому числі близько 160 річок — довші за 100 км. Усі вони протікали мальовничими природними ландшафтами.
Але що маємо нині? Велика кількість річок, особливо малих, замулені (тому обміліли й заросли), засмічені, а то й зникли з лиця землі (закопані у колектори). Гай-гай... А ще років 30–40 тому ми купалися у цих річках, бабці в них коноплі вибирали, рядна полоскали...
Недотримання водоохоронного режиму малих річок (зокрема в південних областях) призвело (у річках завдовжки менш як 40 км) до їхнього повного замулення. Це стосується таких гарних у минулому степових річок, як Великий і Малий Куяльник, Висунь, Мертвовод, Обиточна, Каланчак (Гіпакіріс зі скіфських часів), Казенний Торець, Берда, Тилігул, Кодима. Що вже говорити про Конку, водночас колись запорозьку річку з Великого Лугу — Кінські води (за Геродотом начебто Герр), що буяла пахучими квітами і травами! А про річку Молочну й поготів (назва про себе говорить)... Наразі шар мулу в руслах цих річок заввишки 5–7 м!
4. Втрачаючи красу навколишнього світу, губимо себе як людей і етнос. Так, для американців дика природа, її незаймана краса є предметом національної гордості. Людина, вбираючи в себе враження від споглядання прекрасного пейзажу, духовно збагачується. У такому «діалозі» відбувається інформаційний (інтелектуальний) і духовний (чуттєвий) контакт людини з природою. Так що нинішня зіпсована «глухоніма» природа вносить відповідні корективи до національного менталітету.
Та все ж, незважаючи на порушення в останні десятиріччя екологічної рівноваги природних річкових комплексів, у річкових долинах збереглися ландшафти з відносно багатим біотичним розмаїттям. Із долин малих річок започатковується створювана екологічна мережа — регіональна, національна, європейська, як спроба врятувати світ від зворотного ходу еволюції — збільшення ентропії й повернення до первинного хаосу. Бо якщо не буде хоч таких природних ниток чи каналів, перервуться шляхи переміщення (розселення) живих організмів. Приміром, із рослин — нарциси, дзвоники, з тварин — жужелиці, ропухи потребують суцільних коридорів. Достатньо навіть розриву в кілька метрів, щоб завадити їхньому поширенню.
Але не всюди у світі такі брудні річки, як у нас. Україна посідає в Європі перше місце за кількістю техногенного бруду на людину (дані Міжнародного інституту менеджменту навколишнього середовища) і 85-те у світі — як наслідок, за якістю води (дані ВООЗ).
Світова практика з охорони малих річок доводить, що відроджувати їх слід через збалансоване господарювання в межах водозбірного басейну. Всі природоохоронні заходи мають бути націлені на відновлення природного ландшафту, з якого стікає вода. Найвищим досягненням тут буде здатність річки до самоочищення.
Та найуразливіше місце будь-якої великої чи середньої річки — її витоки, де народжуються малі річки. Через інтенсивну меліорацію земель у другій половині минулого століття русла цих річок стали спрямлені, їхні заплави в багатьох випадках розорані. На цих територіях мають проводитися відновні заходи: посадка невеликих гайків, перелісків у місцях витоків, водозахисних лісосмуг уздовж верхніх відтинків річкових русел. Залісненню підлягає вся балка, де знаходиться витік. Воно й закономірно: кожен природознавець, який подорожує (навіть у безводному степу), знає: коли на горизонті з’явились дерева і відбулось зниження у рельєфі — це значить десь близько вода.
Однією з небезпечних причин забруднення малих річок є водна ерозія на водозборі, особливо площинна. Тому лісові насадження поблизу водойми сприяють природній фільтрації поверхневих стоків із прилеглих схилів і відповідно захищають річку (потік) від обміління та заростання водно-болотними рослинами і, звичайно, забруднення (агрохімікатами, токсичними стоками автозаправок, тваринницьких ферм). Особливо згубні для екосистем малих річок «відходи» свинокомплексів, уміст біогенів у яких у 2–2,5 раза вищий, ніж у міських комунально-побутових стоках.
5. Пам’ятаю, як, викладаючи у 80–90-х роках на природничо-географічному факультеті нині Національного педуніверситету імені М. Драгоманова, проходив зі студентами на навчальних практиках долинами малих річок Києва. Не забулось, як йшли від гирла (місця впадання у Дніпро) Либеді (навпроти Осокорків) через господарські двори місцевих підприємств, уздовж залізничної колії (яка, власне, проходить по дну річкової долини) аж до станції «Київ-Волинський», шукаючи витоки річки (Чоколівка). Але так і не знайшли! Як пробирались уздовж потічка Дарницького, що губився у високих заростях дивом живого очерету: з обох сторін стояли високі непривітні корпуси комбінату «Хімволокно», відгороджені від річечки бетонним муром. Як стежкою рухались вздовж крутого схилу річкової долини Сирця від його витоків (біля метро «Нивки») аж до впадання в озера Опечінь на Оболоні. Не один зі студентів у душі гудив «нерозумного» викладача за такі маршрути. Але, мабуть, тепер ніхто з них так просто не вибереться у ці «природні оази» Києва. Та в пам’яті збереглися побачені звалища сміття, захаращеність і, вибачте, сморід від тих річок. З представників тваринного світу зустріли (в долині «красуні»-Либеді, за залізничним вокзалом) хіба що сірих пацюків, які вилізали мало не з-під ніг. Що зараз там робиться, можна лишень здогадуватися. Далебі, не краще, ніж два десятки років тому...
P. S. Але ж у малих річках народжується жива вода для Дніпра, Дністра, Південного Бугу, Сіверського Дінця... і — всієї нації! Недаремно сам набираю навпроти альма-матері (червоного корпусу Шевченкового університету) цілющу юрську з глибини 350 м артезіанську воду (щоб не пити з-під крана дніпровську, а її п’є більш як половина громадян України на 2/3 її території). Так де набереться в них, як у І. Сірка, здоров’я?