МОЛДОВА НА РОЗДОРІЖЖІ
На початку 90-х років відбулася дезінтеграція СРСР, яка дала життя кільканадцятьом суверенним державам. Проте це не означало цілковите звільнення від впливу Кремля. Деяким країнам (зокрема прибалтійським) це вдалось, іншим забракло політичної волі або сприятливих обставин. До цих «інших» належить зарахувати Молдову. Дезінтеграція Після розпаду СРСР за фінансової й військової підтримки Москви місцеві олігархи перебрали контроль над частиною країни, створивши самозвану Придністровську Молдавську Республіку. Коли заколотники відмовилися підпорядковуватись центральній владі, Кишинів зробив спробу повернення до порядку за допомогою військової сили. Та це завдання залишилось невиконаним через участь у боротьбі на стороні заколотників російських військ у Придністров’ї. Це — типовий сценарій, який використовувався і в Грузії в різні роки. Отже, операція з наведення ладу завершилась фіаско. Хоча у 1992 році підписано договір про припинення військових дій, проблема Придністров’я є невирішеною. В результаті існує самопроголошена «країнка» площею 4160 квадратних кілометрів із президентом, парламентом, армією, поліцією і власною валютою. З правової точки зору, Придністров’я — частина Молдови і не визнане жодною державою у світі. Чимало років тривають переговори за участі України і Росії для припинення конфлікту і відновлення територіальної цілісності. США і Євросоюз також беруть участь у цьому процесі, але тільки як спостерігачі. Представник Молдови в ООН Олександр Чуйба заявив на Генеральній Асамблеї Організації Об’єднаних Націй, що його країна хоче зміцнити роль США і ЄС у перемовинах стосовно Придністров’я. Так Кишинів хоче послабити надто сильну і неконструктивну роль Росії у цьому процесі. Насправді існування цієї «країнки» повністю залежить від доброї волі Кремля. З формальної точки зору, молдовська конституція не передбачає можливості перебування на її території чужих військ. Подібний запис є і в українській Конституції, але в обох випадках вони лишаються добрим побажанням, оскільки як в Україні (Чорноморський флот), так і у Молдові (Придністров’я) російські війська перебувають безперервно від часу розпаду Союзу. Проте на зустрічі з представниками Європарламенту і Європейської Комісії молдовський прем’єр заявив, що його країна розглядає можливість вступу до НАТО. Ця зміна, безумовно, не залишиться без відповіді Москви. Для Росії це означало б чергову геополітичну поразку на пострадянському просторі, а для Молдови жорсткішу позицію Кремля щодо Придністров’я. Відповіддю на нову політику влади у Кишиневі стала декларація Ігоря Смирнова, президента Придністровської Республіки, що його «країна» готова приєднатись до Росії, бо не бачить можливості домовитися з Молдовою. Навіть було зроблено символічні дії, які мають наблизити ці дві держави. Верховна рада Придністров’я ухвалила закон, яким червоний стяг перемоги, ще використовувався радянськими військами під час Другої світової війни, призначено державним прапором. Це — уклін у сторону Росії, яка чутлива до оспівування спільного радянського минулого. Політична дестабілізація Молдова — парламентська республіка. Однопалатний парламент, що обирається на загальних виборах, з 2001-го самостійно обирає главу держави. За внутрішню і зовнішню політику відповідає уряд, а президентові залишили право видавати укази, що мають силу законів. Країна не є єдиною. Попри сепаратистське Придністров’я на півдні знаходиться маловідома автономна Гагаузія. Її очолює губернатор, котрий водночас депутат парламенту Молдови. Вона має свій 35-особовий парламент і виконавчу владу у формі виконавчого комітету. Найбільшою політичною партією в Молдові багато років є комуністи. Хоча в 1991 р. Комуністична партія була заборонена у цій країні, у 1994-му її знову зареєстрували під назвою Партія комуністів Республіки Молдова. У 1998 році комуністи взяли участь у парламентських виборах, здобувши 40 місць у парламенті зі 101-го. Лише після парламентських виборів у 2001 р. завдяки підтримці виборців вони прийшли до влади. Проте у наступні роки їм не вдалось утримати перевагу в парламенті. Це не стало на перешкоді, щоб главою держави був лідер комуністів Володимир Воронін. 2009-й приніс поразку. Хоча вибори 5 квітня завершились для комуністів перемогою, вони викликали хвилю протестів і заворушень на вулицях Кишинева. Спонтанна реакція студентів перетворилась на масову акцію проти фальшування результатів виборів. Західні медіа назвали ці події «виноградною революцією». Але протести студентів не привели до повторних виборів. Сценарій української Помаранчевої революції не повторився. Незважаючи на це, через кілька місяців парламент було розпущено, бо йому не вдалось обрати президента. Комуністам забракло одного голосу. Чергові парламентські вибори відбулись у липні. Тоді комуністи набрали найбільше голосів, аж 48. Щоб можна було самостійно правити, вони мусили здобути 61 місце. Через ці події 11 вересня 2009-го Володимир Воронін після восьми років президентства подав у відставку. Нині Молдова без конституційного глави держави, але з демократичним прем’єром Владом Філатом. Це відбувається принаймні півроку, бо політики не змогли досягти компромісу. До половини жовтня було заявлено лише одну кандидатуру на посаду президента, Маріан Лупу — лідер молдовських демократів, якого не підтримали комуністи. Він не такий опозиційний, бо у попередні роки співпрацював із комуністами. Хоча Лупу не був членом партії, вони довірили йому головування в парламенті. Зміну політичних симпатій комуністи визнали зрадою, тому не погодилися на підтримку його кандидатури. Вони бойкотували першу спробу обрання президента, залишивши зал засідань. Формально голосування щодо кандидатури відбулось, і всі 53 коаліційні депутати підтримали Маріана Лупу, але главу держави не обрали. Згідно з конституцією Молдова — нейтральна країна. У цьому разі йдеться про військовий вимір. У закордонній політиці держава фактично розглядає три можливі шляхи розвитку: співпраця з Росією, європейська інтеграція та приєднання до Румунії. Остання ідея відійшла на задній план у 1994 році після парламентських виборів. Тоді посилились міжетнічні розбіжності. Частина суспільства, особливо росіяни і гагаузи, робила ставку на зміцнення відносин із Росією, що піднімало хвилю негативного ставлення серед румунських політиків. Після парламентських виборів у квітні цього року антирумунські настрої знову пожвавились. Хоча молдовські комуністи декларують бажання інтеграції із Заходом, не треба сподіватися, що держава найближчим часом здійснить якийсь поступ у цьому напрямі. Молдова має набагато серйозніші проблеми (загальна бідність і сепаратизм), що стане основною темою роботи наступних урядів, незалежно від політичного забарвлення. Країна самостійно не вирішить цих питань. Єдине рішення — інтеграція з ЄС або об’єднання з Румунією. Інтеграція з Придністров’ям нічого не змінить, навпаки, може зашкодити Молдові через експансію злочинності, особливо розвинутої у Придністров’ї. Оскільки Молдова тісно пов’язана з Україною, то економічна трансформація на берегах Дніпра поліпшить ситуацію у цій країні й позитивно вплине на ситуацію у Кишиневі. Але коли буде краще в Україні й вона нарешті піде на трансформацію? Тож нова влада зосереджується на безпосередніх відносинах із Євросоюзом. Закордонна політика Молдови нагадує українську — прагнення до євроінтеграції зі збереженням співпраці з Росією. Подібним чином змінюються й пріоритети. Коли при владі опиняються проєвропейські сили (румуномовні), тоді країна віддає перевагу відносинам з ЄС. Російськомовні політики, обіймаючи високі державні посади, орієнтуються на СНД. Новий уряд Влада Філата схвалив амбітну програму європейської інтеграції, але у ній не пропонується нічого нового. У попередні роки також неодноразово декларувалося бажання зблизитися з ЄС, розв’язати придністровський конфлікт, зміцнити демократію та економічний розвиток. Натомість новиною є спосіб стабілізації ситуації в Придністров’ї. Уряд запропонував замінити російські війська, які там перебувають, контингентом спостерігачів ЄС. У подібному тоні висловився Міхай Гімпу, виконувач обов’язків президента, голова парламенту Молдови. Такий крок хоч негайно й не врегулює ситуацію, є правильним рішенням. Перебування російських військ не слугує врегулюванню конфлікту, а лише утримує статус-кво. Залишається запитання: як на це відреагує Кремль? Вісім років правління Вороніна характеризувалось боротьбою за владу. Його політичні дії як у країні, так і поза її межами були підпорядковані цим завданням. Не сформульовано пріоритети у внутрішній і закордонній політиці. Хоча, прийшовши до влади, комуністи декларували бажання зміцнювати співпрацю з Росією, відмову від приватизації, ринкових реформ і вирішення проблеми Придністров’я, вони не виконали ці обіцянки. Контакти з Кремлем залишились на «мертвій точці» головним чином через Придністров’я. Без Росії сепаратизм у Молдові не вдасться ліквідувати. У свою чергу, внутрішній ринок розвивався за власними законами і політики були не в змозі затримати економічних змін. Приєднання Молдови до Румунії є спокусливим. Таким чином Кишинів автоматично стане членом Європейського Союзу. Однак це пов’язано з небезпекою втрати національної ідентичності, такий аргумент використовують противники румунського спрямування. Хай там як, румунський фактор впливає на відносини Кишинева з Росією і Євросоюзом — у різні роки з різною інтенсивністю. З очевидних причин цей сценарій не на руку Москві, яка присвятила чимало сил і ресурсів, аби запобігти цьому. Страх перед «румунізацією» — основна причина підтримки сепаратистського Придністров’я. Крім цього, сусідство Придністров’я з Євросоюзом може не найкраще вплинути на «республіку» і, напевно, громадяни висловляться за приєднання до Молдови. Для Києва такий сценарій прийнятний, бо дасть змогу прискорити перспективу членства в ЄС для України. Хоча СРСР припинив існування вісімнадцять років тому, Кремль продовжує впливати на Кишинів — традиційним інструментом є енергетична сировина. Молдова як країна без власних запасів енергії майже на сто відсотків залежить від російських поставок. Оскільки з оплатою буває по-різному, Росія забирає у власність державні підприємства взамін за сплату боргів. Таким чином Москва розширює свою зону впливу над — Дністром. Що може статись Молдова залишається без глави держави. Як комуністи, так і решта партій, які створили союз за європейську інтеграцію, не мають потрібного 61 голосу. Ситуація складна, бо комуністи не спроможні утримати владу, а опозиція не може взяти її у свої руки. Попри тиск з боку сенату Румунії, який наполягав, аби вони підтримали опозиційного кандидата Маріана Лупу, комуністи не відступають і вдруге полишили зал засідань парламенту. Тож Молдова опинилась на політичному бездоріжжі. Вже не йдеться про реформи (як у внутрішній, так і зовнішній політиці), бо у найближчі півроку держава не зможе ухвалити ефективні рішення. Країна стоїть перед черговими парламентськими виборами, котрі відбудуться не раніше літа 2010 року. Не виключено, що за цей час, вважають експерти і громадяни, політики зроблять спробу провести конституційну реформу так, аби президента обирали всі виборці на прямих виборах. Євген ПЕТРЕНКО, за матеріалами іноземної преси також у паперовій версії читайте:
|