ЖІЛЬ ЛЕРУА: «УКРАЇНА ЗАЛИШАЛАСЯ
ДЛЯ МЕНЕ ТАКОЮ СОБІ МІФІЧНОЮ КРАЇНОЮ»
Перебуваючи в Києві, автор дюжини романів, кавалер ордена Мистецтв і Словесності Франції — Жіль Леруа як почесний голова Премії «Сковорода-2009», якою Посольство Французької Республіки в Україні нагороджує кращий минулорічний переклад із французької мови на українську, вручив чотирьом лауреатам нагороди. А також устиг зустрітися з шанувальниками французької літератури в бібліотеці Національного музею літератури України.
Як стверджує французька преса, Жіль Леруа — талановитий письменник. Не тільки тому, що його книги швидко розкуповують, а тому, що його неповторний стиль, який є водночас різким і гармонійним, дає змогу змалювати світ, створений з ніжності й жорстокості, примхливої мозаїки подій та гострої соціальної критики. Своєрідний світ, у якому важко визначити межу між реальністю і фантазією.
Певною мірою популярності письменника сприяє і те, що він відзначений кількома преміями: у 1999 році премією Валері Ларбо за роман «Ігрові автомати», у 2004-му — преміями Кабур і Мільпаж за роман «Зростання», а його останній твір — роман Аlabama Song («Пісня Алабами») у 2007 р. був відзначений Гонкурівською премією — найпрестижнішою у Франції.
Цікавий і доброзичливий співрозмовник, що своїм зовнішнім виглядом викликав у пам’яті портрети письменників-класиків ХІХ ст., пан Леруа не міг не сподобатися усім, хто прийшов на зустріч із ним. Його оригінальний світогляд, своєрідне сприйняття людської особистості, неповторний шарм і приємний за тембром голос у поєднанні з високим рівнем внутрішньої культури створювали неповторну атмосферу.
— Що Вас спонукало приїхати до незнайомої країни?
— Я одразу погодився приїхати, бо запрошення, надіслане мені Французьким культурним центром у Києві, було таке, що не міг відмовитись. Хоча, зізнаюсь, давно мріяв тут побувати, адже про Росію, її мистецтво і літературу зокрема, знаю чимало, а от про Україну майже не знав. Вона залишалася для мене такою собі міфічною країною, європейською terra incognita, яку в середині ХІХ століття двічі відвідав Оноре де Бальзак і залишив дивовижні спогади про неї.
— Україна та її жителі не викликали у Вас розчарування?
— Звичайно ні, тут мене тепло зустріли, а ознайомлення з Києвом і спілкування з людьми приємно вразили. Тут особлива атмосфера духовності, яка вражає, хоча ті, хто постійно тут мешкають, до неї звикли і не помічають, занурившись у буденні клопоти. Київ — неповторне місто, не схоже на міста західної чи центральної Європи. Мені найбільше сподобався Софійський собор із дивовижними мозаїками, де відчуваєш подих історії та кроки століть.
— Як починався Ваш творчий шлях?
— Перший мій твір був виданий у 28 років, але писати почав набагато раніше, ще у 14. Спочатку це були поезії, потім оповідання, а згодом романи. Перші два романи не надрукували, їх відхиляли видавці, й лише третій опублікували. Писати розпочав за внутрішньою потребою, це була необхідність висловити власні думки і почуття.
— У нас поширена думка, що у Франції письменникам набагато легше реалізувати себе, ніж в Україні. Зокрема, вважають, що їх підтримує держава у формі грантів.
— Насправді у нас письменникам доводиться долати чимало перешкод, а державні структури їх не субсидують. Усе вирішує успіх у читачів після виходу книги у світ. Ще вкрай важливо знайти літературного агента, який успішно «проштовхуватиме» ваші твори, зацікавити ними видавця, знайти з ним спільну мову. Тож нерідко письменники роками чекають, коли їх надрукують. Так, свій роман «Російський коханець» я опублікував тільки через 18 років після його написання.
Часом письменників-початківців підтримують недержавні фонди, але це відбувається зазвичай, коли вони досягнуть першого успіху. Визнання до літераторів приходить найчастіше після отримання престижних премій, але і це не гарантує від фінансових проблем.
— У Вас такі проблеми були?
— Так, зокрема до того, як отримав Гонкурівську премію. Я тоді ледь не втратив свій будинок у містечку Верней, за 100 кілометрів від Парижа, де мешкаю і нині. Ця премія врятувала мене від фінансового колапсу. Я сприйняв її як винагороду долі за багаторічну роботу і не був спантеличений чи шокований цією подією. Хоча, гадаю, що це знакова обставина у моєму житті. Відтоді розпочався інший вимір існування. Відчутно зріс рейтинг популярності моїх книг та їхній розпродаж. Останні два роки багато подорожував і збагатився новими враженнями, які виявилися своєрідним каталізатором ідей для написання подальших творів.
— Про що розповідає Ваш роман «Пісня Алабами», який відзначено Гонкурівською премією?
— У ньому йдеться про долю дружини відомого американського письменника першої половини ХХ століття Скотта Фіцджеральда — Зельди, котра робила все можливе і неможливе, щоб вийти з «тіні» слави свого чоловіка. Зрештою, їй це вдалося, але ціною великих зусиль і певних втрат. Історія знає чимало таких прикладів сімейних пар, хоча лише одиницям з подружжя, що мешкали поряд зі знаменитостями, пощастило довести оточуючим, що вони теж є особистістю.
До речі, цей роман я вважаю одним із кращих своїх творів. Два роки тому він фігурував у списках претендентів чотирьох найбільших французьких літературних премій — Гонкур, Ренодо, Медічі та Фасміж і, зрештою, здобув найпрестижнішу.
— У Вашому романі «Чорне сонце» змальовано історію жінки і матері, яка розшукує свою дитину після виходу з в’язниці. Чи важко було Вам, чоловікові, перевтілюватися в жінку під час написання твору і змалювати її так переконливо?
— Для мене це виявилося не так важко. В історії є чимало прикладів, коли чоловік-письменник вдало перевтілювався у головний жіночий образ. Приміром, Гюстав Флобер у романі «Мадам Боварі» або Лев Толстой в «Анні Кареніній». Усе залежить від обдарування письменника. Для мене найскладнішим виявилося зобразити божевілля героїні наприкінці її життя. Та коли налаштувався на певну хвилю і розпочав це описувати, то згодом неабияк занепокоївся — чи часом не починаю втрачати розум? На щастя, обійшлося.
— У Ваших творах є щось особисте?
— Я не пишу автобіографічних творів і не змальовую подій власного життя, хоча часом деякі епізоди все ж перегукуються з деякими колізіями мого земного буття. Єдиний виняток — роман «Тайнопис», у якому чимало спільного з моєю біографією. Головне — дати волю власній фантазії й довіритися їй.
— Коли Ви наважуєтеся віддати свій новий твір видавцеві?
— Завжди є бажання побачити те, що написав, і це цілком природно. А видавцеві передаю роман тоді, коли є впевненість і відчуття, що він остаточно завершений і не потребує доробки.
— Кілька слів про Ваш новий роман, який віддали нещодавно видавцеві.
— Його головна героїня теж жінка, яка живе на півдні США і під час урагану «Катріна» опиняється заблокованою у власному будинку, де немає світла. Щоб якось відволіктися від небезпеки, вона згадує події свого життя. Можу запевнити, цей твір завершується добре, героїню вчасно рятують. Нині, в очікуванні публікації нового роману, я переймаюсь тим, як його зустрінуть критики, тому вважаю за краще у такий період виїхати за межі Франції й дочекатися їх реакції й відгуків читачів.
— Що Вас надихає на літературну творчість?
— Спілкування з цікавими особистостями, подорожі, класична музика, читання творів письменників-класиків. Особливо моїх улюблених французьких письменників ХІХ століття — Бальзака, Стендаля, Флобера. У них багато чого можна навчитися, гадаю, що їхня творчість — зразок для наступних поколінь.
— Відомо, що не так давно Ви відкрито висловилися проти Папи Римського, який в одному зі своїх виступів засудив використання презервативів. Ви належите до активних громадських діячів?
— Я не політичний письменник і рідко підписую якісь петиції. Проте у наш час неможливо замкнутися у власному будинку і жити в «башті зі слонової кості», за висловом Гюстава Флобера, який вважав, що творчі люди приречені на це. Ми живемо в інші часи, і у цьому разі я не міг промовчати, адже це стосується здоров’я людини і захисту від небезпечних хвороб, зокрема СНІДу.
— Якби Вам запропонували перекласти на українську мову лише три Ваші твори, які б обрали і чому?
— Це складно, але, напевно, спинив би свій вибір на романах «Музичні автомати», «Публічні люди» і «Зростання». Чому саме їх? Вважаю, що вони найбільш вдалі з мого творчого доробку в усіх відношеннях і найповніше розкривають моє світосприйняття.
— Чи знайомі Ви з творами українських письменників?
— На жаль, ні, але переконаний, що після цієї поїздки поступово почну ліквідовувати цю «білу пляму».
— Ваше творче кредо?
— Залишатися вірним собі й зберегти самобутність, оминаючи принади легкого успіху.