ВІД ХАТИ-«ГОНЧАРІВНИ» ДО НАЦІОНАЛЬНОГО ЦЕНТРУ
Свято співало хоровим багатоголоссям, витанцьовувало вогнисті польки і козачки, світилося усмішками щасливців, яким поталанило вхопити шматочки примхливої медової калити. А ті, кому хотілося зазирнути в майбутнє, як і годиться на Андрія, вдавалися до ворожіння.

У жанрі такої феєричної стихії святкував своє 50-ліття Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара». І це закономірно, адже заходячи сюди, бачиш не «мертву» експозицію, а ніби потрапляєш у вир життя українського села. У шести музейних залах перед очима постають автентичний одяг українців, твори народного живопису, предмети побуту, з якими наш народ жив, творив у свята й будні. І немає тут жодної вигадки й фальші — все справжнє, «як природа, як вечеря на столі».
Створення саме ЖИВОЇ експозиції поставив за мету подвижник, який зібрав цю багатющу колекцію — український живописець, графік, скульптор, народознавець, народний художник України, лауреат Шевченківської премії Іван Макарович Гончар. Митець, творчий світогляд якого сформувався в 20-х роках минулого століття в середовищі літературної та художньої еліти, де він спілкувався з Оленою Пчілкою, Климентом Квіткою, Миколою Вороним, не хотів миритися з радянською ідеологічною задухою.
Ідея заснувати музей, котрий послідовно увічнював би надбання справді народної культури, виникла в нього ще в сорокових роках, особливо ж боліло Іванові Макаровичу, коли під час Великої Вітчизняної бачив, як горіли українські хати і все, що було всередині та довкола них. У такі хвилини в ньому тільки міцніла рішучість. Він не відступив від обіцянки, даної самому собі. У повоєнний час, пройшовши офіційними тогочасними музеями, відверто сказав, що, на його думку, ніде не відтворено справжнього побуту українського народу. «У музеях радянської доби показували класову нерівність: як жили бідні й багаті, а культура, яка їх об'єднувала, була лише в ЙОГО музеї»,— говорить Петро Гончар, син і продовжувач батькової справи, директор НЦНК «Музей Івана Гончара».
Від задуму до його втілення проліг нелегкий і тернистий шлях. Іван Макарович почав їздити в експедиції по перші експонати в 1957 році, а до 1966-го переважна частина колекції була зібрана. Та де ж їх показувати людям? Над цим ентузіаст довго не роздумував — він улаштував музей у власному помешканні.
Кожен, кому довелося хоч раз побувати в будиночку на вулиці Новонаводницькій, 8, що на схилах Дніпра, ніколи не забуде побаченого, почутого й відчутого тут. Очевидці розповідають, що кімната на другому поверсі, де жили збирач українських старожитностей з дружиною, була переповнена експонатами так, що вони висіли й на стінах, не кажучи про те, що цілими стосами лежали на підлозі. Але, незважаючи на тісняву, гостей завжди зустрічали привітно, і дружина Івана Макаровича перед тим, як повести людей на другий поверх, обов'язково їх чимось пригощала.
Одна з постійних відвідувачок Хати-музею Івана Гончара, котра нині завідує відділом Національного музею Тараса Шевченка — «Хата на Пріорці» — Надія Наумова згадує: «18-річною дівчиною я приїхала до Києва з Поділля і вступила до Інституту іноземних мов, тепер це Національний лінгвістичний університет. Навколо була російськомовна публіка, і навіть ті, хто приїздив з Волині, Черкащини, зразу ж переходили на загальновживану мову. Не знаю, як склалося б моє життя, якби наприкінці першого курсу один наш з подругою спільний знайомий не запитав: «Дівчата, а ви були у Музеї Гончара?» «Ні,— кажемо,— не чули про нього». Цей заклад, що працював на громадських засадах, не був зареєстрований у жодному путівнику.
Однієї суботньої днини нас привели до цього будиночка. Назустріч вийшов господар. Він запитав, звідки ми, а потім з щирою любов'ю показав нам експонати свого музею. Тут уперше я почула записаний на платівці голос Ніни Матвієнко, тоді ще учениці студії при хорі Григорія Верьовки. Згодом ми познайомилися з Ніною, Петром Гончаром, який збирався вступати до художнього інституту. З ностальгією і щастям згадую цих людей, які зробили мене тим, ким я є нині. Мабуть, я не прийшла б на роботу до Музею Т. Шевченка, якби не мала певної бази, не усвідомлювала, що маю робити в житті. А усвідомлення з'явилося завдяки візитам до хати-«гончарівни», як її називали.
Приходили ми туди і в новорічно-різдвяні свята. Іван Макарович видавав нам костюми зі своєї колекції, дозволяв одягатися, фотографуватися в них. Від душі співали колядки, щедрівки, хоч це й не віталося в ті часи. Знаєте, є люди, котрі суттєво відрізняються від інших,— вони не тільки гідно несуть те, що мають, а й уміють передати свої вміння, змусити полюбити те, чому віддають душу. Іван Макарович мав цей Божий дар».
На урочистостях у музеї багато хто згадував минуле, історію перетворення майже підпільної хати-«гончарівни», на відвідувачів якої у 1970-х роках пантрували «бійці невидимого фронту» в чорних окулярах, на офіційний державний музей (ця подія сталася 1993 року). І, ясна річ, вели мову про майбутнє унікального наукового, організаційно-методичного і культурно-просвітницького закладу. Його директор Петро Гончар зазначив, що колектив постійно дбає про те, щоб музей залишався живим і сучасним. Аби не переривався зв'язок поколінь і молодь долучалася до традицій предків, гончарівці вирішили започаткувати товариство прихильників української традиційної культури «Етноклуб». Він стане місцем і відпочинку, і навчання. Тут проходитимуть лекції, вечірки, зустрічі з цікавими людьми. Діти, підлітки, дорослі зможуть відвідати й майстер-класи, де їх навчатимуть основ соломоплетіння, виготовлення витинанок, різдвяних масок, вертепів, традиційних пряників та інших народних ремесел, а також співів, без яких не живе українська душа.

Тетяна КРОП

також у паперовій версії читайте:

---