ПО ТОЙ БІК ШЛАГБАУМА...
У Київському будинку кіно відбувся прем’єрний показ художньо-документального фільму «Перша леді зони відчуження», знятого на студії «Укртелефільм». Автор сценарію і режисер — Ольга Самолевська, оператори — Лесь Зоценко, Віталій Боровик. У ролі «першої леді» — жителька зони відчуження Ольга Ющенко. Другорядні ролі так само безпосередньо, як і вона, виконали теж непрофесіонали, її сусіди. Відповідно і живуть вони на тій же визнаній непридатною для життя території — на Чорнобильщині.
Їх не гримували, не шили їм костюмів для зйомок. Ні монологів, ні діалогів для них не писали. Художники не працювали над інтер’єрами, у яких діють виконавці. Усе — гранично натурально. І навіть документальна історія про візит першої леді держави до зони відчуження сприймається природно, бо вона таки приїздила до Чорнобиля. Заходила в домівки, розмовляла, вручала добродійну допомогу — усе, як і належить дружині Президента. А для героїв фільму це все-таки була й розвага, що скрасила будні, і тема для розмов. Адже вони постійно живуть у замкненій зоні і знають про життя по той бік шлагбаума переважно з телебачення, радіо, газет. Це Катерину Ющенко автори фільму могли зняти і біля подіуму, де демонстрували нові моделі одягу манекенниці. У неї могли спитати, у кого з модельєрів вона вдягається. У головної леді фільму Ольги Ющенко про таке не питали. Та й навіть натяку на макіяж чи модний аксесуар у неї не помітно. Вона чітко вписана в скособочені покинуті домівки, груду техніки, виробничих будівель, труб — таких собі екзотичних ейфелевих веж чорнобильської зони. Кажуть, у ті, так би мовити, екстер’єри турфірми вже возять екскурсантів...
Щодо героїні кінорозповіді — Ющенко Ольги, то й вона побувала з діловим візитом у Києві. Ось вона йде вулицями... З цікавістю зазирає у вітрини з яскраво вбраними манекенами, чудується з маленького песика, у гарячу літню пору зодягненого в яскравий жилет. «Мабуть, йому холодно»,— коментує вона. Нарешті камера фіксує її біля президентської резиденції. А прибула Ольга Павлівна, щоб відстояти права громадян у зоні. Чого хотіла? Автобус, яким вони час від часу виїжджали за елементарними людськими потребами, зняли з маршруту. Пального бракує... Так і залишилось таємницею, чи потрапила О. Ющенко до резиденції, чи була прийнята і на якому рівні...
Утім, режисер Ольга Самолевська після прем’єри уточнила — автобуса донині нема. Так тих, хто ще живе в зоні, вже небагато залишилося. Та й чи мають взагалі право бути там? Але вони є. І мають почуття, бажання, проблеми. Нехай їм байдуже до «євроремонтів» та безлічі вигод іншої цивілізації, проте не байдуже до майбутнього держави, у якій і живуть, і... не живуть. Ось, наприклад, рушник, що його вишила одна з дійових осіб фільму для когось з міністрів (не називаю його прізвища, бо ще схаменеться і таки приїде по нього, як обіцяв), то — справжній витвір мистецтва. І ціну йому знавці цього ремесла виставили б немалу. Але жінка цим не цікавиться, бо вишивала з симпатії до особи, від душі. Так епізод за епізодом, від обличчя до обличчя і оглядає «перша леді» мікросвіт, уособлений у невеликій, порівняно навіть з найменшою країною Європи, зоні. Втім, її можна назвати й країною за шлагбаумом. Жителі цієї країни так само ходять до церкви, радіють, страждають, чекають, вірять і щось оберігають. Можливо, не руїни, а заповідну природу краю, його незбагненні принади, що сьогодні ще є, а завтра може й не бути. Якому тисячоліттю, соціальному устрою вони належать? Автори фільму не кажуть про це. У ньому просто зафіксована на плівці мить. Зупинити час неможливо. Проте ця мить залишить для майбутнього іконописне обличчя Ольги Ющенко і тих, хто був поруч з нею в зоні відчуження.
І хоч фільм починається кадрами з подіумів, на яких, виконуючи свої ролі, завчено-граціозно ступають моделі, та не на цьому світ клином зійшовся. Та ж О. Самолевська, незважаючи ні на які ускладнення, все-таки здолала перепони. І з душевним теплом, професійною майстерністю сказала своїм фільмом: «Для нас не може бути того «Загубленого світу», який описав у фантастичному романі Артур Конан-Дойль. Тож замість фальшивої ностальгії знайдімо в собі більше гуманізму і людяності».