ЄВГЕН
КОВТОНЮК: «ФОТОГРАФІЯ — ЦЕ ДОТОРК
ДО НАЙКРАЩОГО В ДУШІ»
Фотографія — це так просто, натиснув на кнопку і маєш зафіксовану миттєвість, яка тебе вразила. Та вона чомусь не вражає інших, бо зникла кудись «родзинка»-принада, стала безликою, звичайною, ніби листя-близнюки на дереві чи камінці на дорозі.
Фотографування — це так складно, якщо хочеш, аби зафіксовані миттєвості були дивом, прозрінням, мистецтвом!
Тут потрібні дар, інтуїція, передбачення, передчуття! Це не просто «клац!», тут уже Боженька натискає на палець, котрий злитий з очима і серцем.
Фотографують мільйони людей, та лише одиниці з них фотохудожники. Серед них — киянин Євген Ковтонюк, життя якого складається з двох іпостасей: технаря-бізнесмена і митця.
До того ж Євген — мандрівник, та ще й есперантист (отже, володіє мовою взаєморозуміння). Хто може похвалитися, що не тільки відвідав 102 (!) країни, а ще й осмислив їх мірками краси.
Про творчість фотохудожника ми писали торік. Звісно, коли людину зустрічаєш знову, виникають запитання: «А що нового в житті? Як розвивається митець?»
Та, слава Богові, Євген Ковтонюк творчо вдосконалюється, його світлини набули ще більшої виразності, поетичності, романтизму, вишуканості, смаку й краси.
За цей час він провів п'ять персональних виставок. Експозиції відбулися в Києві, Одесі, Криму. Зараз ідуть перемови про експонування творів Ковтонюка в трьох зарубіжних країнах.
Митець і далі вицілює миті з тією своєрідністю, котра притаманна йому, дарує глядачеві неповторні «відбитки» світу краси, що існує паралельно з буденністю, яка стала б тотальною, якби не такі диваки як Євген Ковтонюк.
— Євгене Миколайовичу, Ви за освітою технар. Яким чином набули статусу фотохудожника?
— Я чимало мандрую. Звісно, побачене хотілось показати іншим, а не просто складати «враження», як скупий лицар, в альбомчики і показувати в колі сім'ї. Друзі наполегливо радили оприлюднювати хобі. А як можна показати? Через виставку. З альбомом не ходитимеш на вулицях чи в закладах. Завдяки виставкам побачив реакцію людей, прочитав відгуки, отже, відчув, як потрібні мої фотокартини. Це підтверджує, що я на правильному шляху.
Спеціально не пишу в каталозі географію світлин, хоча це може здивувати, адже я відвідав понад сто країн світу, в деяких бував неодноразово або відвідував такі, куди не ступає нога туриста. В Новій Зеландії ночував у селищі, в якому живе плем'я канібалів, котре таким було, слава Богові, в минулому. Побував у Тибеті й Індії. Ці подорожі здійснювались переважно завдяки мові есперанто, якою володію і яку пропагую. На зорі незалежності України вперше організував Асоціацію есперантистів, був першим її президентом, щороку у нас проходять міжнародні конгреси в різних країнах, таким чином я мандрував. Зазвичай зі мною був мій вірний друг фотоапарат. На останній виставці в Будинку актора на моїх фотографіях було представлено 22 країни (взагалі виставки — це маленький «шматочок» мого доробку).
— Певно, є роботи, якими Ви найбільше пишаєтеся?
— Важко сказати, яка найулюбленіша, вони змінюють одна одну, в цьому розумінні я не однолюб. На кожній виставці свої фаворити. Це не тому, що одна краща, а друга гірша, я розвиваюсь, ставлю дещо інші вимоги до своїх світлин.
Із недавніх фоторобіт особливо вдалими вважаю «Пляж», «Вічність», вони філософічні. Фотографія «На світанку» з естетської й філософської точки зору однаково працює, про неї теж можна сказати, що вона улюблена. Проте найулюбленіша — «Тарханкут», у неї є вишитий аналог. Це унікальне для мене явище — вишита фотографія, можливо, це навіть новий творчий напрям у мистецтві.
Торік, коли фотографія «Тарханкут» була презентована на виставці, до мене підійшла вишивальниця-майстриня Марія Акіншина і сказала: «Пропоную це фото вишити, воно мені надзвичайно подобається». Я не вірив, що можна вишити промені сонця, переливи і відблиски води, синь неба, замішану на всіх кольорах. Вона переконувала: «Це можливо». Ми домовились. Тож одинадцятеро жінок упродовж року вишивали цю роботу. Використано 118 кольорів французьких ниток у співвідношеннях, щодня вишивали в середньому до квадратного сантиметра: картину розклали на комп'ютері й кожна майстриня вишивала свій фрагмент. Вийшов, як на мене, вражаючий, глибокий шедевр на злитті двох мистецьких жанрів — фотографії й вишивки.
— Ви відвідали десятки держав світу, серед яких чимало екзотичних. А де саме були в Україні?
— Об'їздив практично всю Україну, зокрема вразила Чернігівщина — природою, численними храмами й монастирями. Відомо, що 1054 року виникло величезне князівство з центром у Чернігові, його землі на півдні простиралися через в'ятські ліси, ледь не досягаючи Москви. Населення вело майже безперервну війну з половцями та іншими степняками. Збереглося найвідоміше свідчення давньоруської літератури — поема «Слово о полку Ігоревім» про похід князя Ігоря Святославовича, що відбувся 1185-го. Мені здавалось, що це щось таке далеке, навіть поза часом. Коли побачив, власне, той схил, відтворений стародавній монастир, тобто місце, звідки дружина Ігоря починала свій похід, то «зв'язалися» часи, мені здалося, що це відстань лишень в кілька поколінь, я відчув міцний зв'язок із предками, які ніби зовсім поруч...
Я бував в Асканії-Новій, об'їздив Закарпаття, був і на сході, хоча, можливо, східний регіон менше знаю, скажімо, Луганську область.
Безперечно, є місця, які найбільше люблю. Це рідна Немирівщина (Вінницька область). Селище Браїлів — ціла скарбниця: Свято-Троїцький жіночий монастир, Державний музей П. Чайковського і графині фон Мекк; у Ямпільському та Чернівецькому районах — історико-культурний комплекс «Буша» і «Гайдамацький яр»; у Шаргороді костел Святого Флоріана, Свято-Миколаївський чоловічий монастир, синагога.
А історична спадщина подільського міста Немирова вразить будь-якого туриста. Свідок багатьох епохальних подій, Немирів спустошувався ордою, палав у пожежах боїв зі шляхтою, навіть встиг побувати столицею імпровізованого Туреччиною Сарматського князівства.
Наприкінці XVII століття Юрій Хмельницький переніс сюди з Чигирина столицю гетьманської держави. 1703-го в Немирові було жорстоко придушено повстання під проводом Семена Палія. В 1737 році тут відбувся Немирівський конгрес між Австрією, Туреччиною та Росією.
Дотепер за містом височать (часом до дев'яти метрів) вали городища. Знайдені експонати розповідають про сліди трипільської культури, поселення ранньоскіфського періоду. Перші письмові згадки про місто припадають на 1506 рік. Спочатку його господарями були Немиричі, згодом воно перейшло у власність Потоцьких.
Потоцькі жили в Немирові до середини XIX століття, їхнім коштом свого часу було збудовано відому на все Поділля Немирівську чоловічу гімназію. Тут викладав географію український фольклорист Опанас Маркович, малювання — художник Іван Сошенко, Михайло Чалий (один із перших біографів Т. Шевченка), український педагог і просвітитель Іван Нечипоренко. Вчився український письменник Микола Трублаїні. З гімназією пов'язане ім'я відомого ученого, хірурга Миколи Пирогова — одного з опікунів навчального закладу.
У Немирові народився російський поет Микола Некрасов, жила і працювала відома українська письменниця Марко Вовчок. Свого часу тут побували Богдан Хмельницький, Данило Нечай, польські королі С. Понятовський і Я. Собеський, російський імператор Петро І, полководець Олександр Суворов, французький письменник Оноре де Бальзак, композитори Людвіг ван Бетховен і Клод Дебюссі та інші.
У Немирові збереглося чимало пам'яток архітектури: палац княгині Щербатової, будівлі чоловічої й жіночої гімназій, дім Марко Вовчок, млин, Свято-Троїцька церква, костел святого Якова, винокурня тощо.
Отже, є чим милуватися і що фотографувати.
Окрема моя любов — Західний Крим, передовсім Тарханкутський півострів — край солоних озер, скелястих бескидів, затишних бухт і пляжів! Узагалі Тарханкут можна назвати екологічною барокамерою: аромати степових трав, змішуючись з морським бризом, створюють цілющі повітряні інгаляції, які лікують від депресій та болячок.
Загалом Україна для мене цікава з будь-яких точок зору — географічної, історичної, духовної. Нею можна все життя подорожувати і не все побачити.
— Ви полюбляєте фотографувати краєвиди. Чи не плануєте зробити серію світлин, наприклад, храмів і монастирів України?
— По-перше, мені справді подобається «ловити» пейзажі, тому що краса української природи надзвичайна. Якщо її поетично відтворювати, це приносить велике задоволення. По-друге, ви змушуєте відкрити секрети. У мене є задум (і побажання гарних людей) «замалювати» об'єктивом печерні храми та монастирі України. Саме печерні, тому що звичайні церкви на замовлення багато знімали професійні фотографи, це все було. Якось я під Кам'янцем-Подільським відвідав Бакоту. Вона надихнула на створення фотовиставки або фотоальбому «Печерні церкви України». Отже, ваше запитання влучило в ціль.
— Що таке Бакота?
— Бакота в перекладі з давньоруської — чудове місце. Цим усе сказано! Тут завдяки гористому ландшафтові, що закриває від північних холодів багатоводний Дністер, м'який мікроклімат. Ростуть реліктові рослини, знайшли притулок десятки видів птахів, тварин, комах, занесених до Червоної книги.
У ХІІ столітті на місці стародавньої язичницької громади виник Бакотський скельний монастир. Про це свідчить напис: «Благослови, Христосе, Григорія-ігумена, який дав силу святому Михайлові». Ймовірно, це був найдавніший печерний монастир Подільської землі. У народі кажуть, що в Бакоті прославився подвигом Антоній Печерський, котрий пізніше заснував Києво-Печерський монастир.
Доля Бакоти велична і трагічна. Їй призначено було стати столицею Галицько-Волинського князівства. У 1255 році намісник Меланій по-зрадницькому продав місто монголо-татарським завойовникам. Потім тут володарювали литовські та польські князі.
Після обвалу скелі центральна частина монастирського комплексу з церквою обрушилася і була засипана. Легенда про скельний храм передавалася від покоління до покоління, поки в 1883-му відомий археолог Володимир Антонович не почав вивчати літописи і легенди. Разом із місцевими жителями було відкопано два яруси монастиря — келії й поховання. 1893 року на місці древньої церкви поставили нову — дерев'яну.
Що нині там можна побачити? Біла гора підіймається на 120 метрів над водою, з неї відкривається краєвид, від якого дух перехоплює! У скелі — давні келії з нішами для поховань, три цілющі джерела з надзвичайно смачною водою. А ще — підковою водяна гладь затоки, мальовничий гірський пейзаж.
— Які цікаві дивовижні речі траплялися під час подорожей, коли Вам серце промовляло: «Я хочу сюди повернутися»?
— Скажімо, коли заходиш до скельного храму в Бакоті, то ніби відчуваєш, що ти не один. Таке враження, що «занурюєшся» на дві з половиною тисячі років у минуле: поруч моляться пращури, є реальне відчуття присутності монахів.
Зовсім недавно на півострові Тарханкут мене вразили розкопки стародавнього грецького міста Біляуса, яке відкриває маловідомі сторінки історії цієї землі. Найдивніше, що це відкопане місто по сходах спускається в море. Немов це є вихід із Атлантиди. Завдяки теплій погоді й воді я цими сходинками пройшов скільки міг — по шию, перебуваючи в оточенні напівводяного міста. Звісно, і тоді шукав цікаві точки і фотографував...
— Митці зазвичай своїм коштом, своїми зусиллями змушені доносити творчі здобутки. Чи траплялося з Вами таке, коли хтось казав: «Євгене, ми профінансуємо Вашу виставку або організуємо розміщення серії фотографій у знаному журналі?»
— Як правило, я отримую пропозиції влаштувати фотовиставки. Найзаманливіша — в «Українському домі» в Нью-Йорку. Певно, тут є над чим замислитися: якою мірою пропозиція реальна — раз, чи впораюсь виконати специфічні умови — два. Не скажу, що на це остаточно замахнувся, але пропозиція є. Хоча я думав призупинити виставкову діяльність, щоб поміркувати, покопатися в собі: що я хочу, куди йду... Тому що зробити шосту, сьому виставку мені вже не цікаво, цікавий якийсь інший якісний хід. Проте, гадаю, якщо можливість виставитися в США набуде стовідсоткової конкретики, я на це піду. Для цього потрібні неабиякі кошти, має хтось живити фінансово, щоб автор не «підірвався».
— Чи змінилося Ваше ставлення до фотографії як мистецтва?
— Змінилось. Я відповідальніше ставлюсь до того, що показую людям. Раніше керувався бажанням підняти глядачам настрій, викликати позитивні емоції, додати радості в нашому непростому житті. Тепер дедалі більшого значення набуває критерій професійності, яка є синтезом майстерності, смаку, якості (художньої й технологічної), духовності. Фотографуючи красу світу, я торкаюсь найкращого в душі.