ДЕ СВЯТИНЯ — ТАМ І МІСТО
«Де свята Софія, там і Новгород» — говорили в цьому північному місті в епоху Київської Русі. Проте новгородська Софія була орієнтована на головний храм давньоруської держави — Софію Київську. «До Святої Софії, до города Києва»,— зазначав співець у знаменитому «Слові о полку Ігоревім».
Відомий історик І. Фроянов, підкреслюючи роль давньоруського міста як релігійного центру, писав, що «кияни готові були вмерти за свою Святу Софію, новгородці за свою Святу Софію, владимирці за свою Святу богородицю». Де святиня — там і місто. У головних містах височіли храми, вони символізували суверенітет місцевих громад.
Академік Г. Логвин наголошував: «Усі пошуки прототипу або взірця для Софійського собору виявилися марними, бо йому нема прямих аналогій на всьому просторі панування візантійського стилю». Він виявляє деякі паралелі з тріумфальними римськими арками і творами закавказької архітектури. Так само унікальним є й києво-софійське фрескове зображення Богоматері». Як він зауважує, взірцем для Софійського собору (як в архітектурі, так і в малярстві) виступала передовсім Десятинна церква.
Архітектура втілювала специфіку релігійного світогляду і державну ідеологію. У Візантії панувала, як підкреслює Г. Логвин, автократична імперська ідеологія, а в Україні-Русі — родовий суверенітет князівської династії. Тож архітектуру й малярство Софійського собору слід розглядати «як вияв ментальності власного етносу, всебічного творчого відчуття життя, що живилося глибшими могутніми джерелами, ніж нам здається». Сказане, природно, можна віднести до багатьох інших величних пам’яток Київської Русі.
Хоча Софійський собор у Києві був збудований через кілька десятиліть після запровадження християнства на Русі (історики архітектури сперечаються, у 1017 чи 1037-му; на думку деяких, він був закладений ще за князювання Володимира, який помер у 1015 р.), однак оздоблення собору містило численні язичницькі мотиви, які пов’язували новоприйняту релігію з давньою традицією. Г. Лозко як один із найяскравіших прикладів «включення давніх магічних знаків у християнське церковне будівництво, оздоблення храмів» розглядає саме Києво-Софійський собор. Як вона інформує, багато дослідників відзначали певну неканонічність цього собору, особливо його внутрішніх прикрас, котрі називають «язичницьким фоном».
Як зазначає відомий дослідник храмового мистецтва різних народів Т. Буркхардт, символіка християнського храму ґрунтується на аналогії між храмом і тілом Христа відповідно до слів з Євангелія від Іоанна: «Ісус сказав їм у відповідь: зруйнуйте храм цей, і Я в три дні його збудую... А Він говорив про храм тіла Свого». Згідно з тлумаченнями перших християнських теоретиків богослов’я (яких називали отцями церкви) сакральна споруда символізує насамперед Христа як Бога, котрий був на землі, й водночас представляє Всесвіт і людину. Плани соборів порівнювали з постаттю розп’ятого Христа. Остання інтерпретація нагадує символіку давньоіндійського храму, що є образом першолюдини на ім’я Пуруша, з частин тіла якого, за міфологічними переказами, створено світ.
Давній зодчий вважав, що він створює храм подібно до того, як боги створювали світ із хаосу. Таке уявлення стосувалося не лише архітектури, а й скульптури, особливо священних зображень. За словами Т. Буркхардта, «інструменти скульптора — дерев’яний молоток і різець — уподібнюються космічним силам, які диференціюють початкову матерію, що представлена в цьому разі необробленим каменем». Робота майстра (архітектора, скульптора, живописця) перетворюється на священний ритуал.
Не випадково внутрішнє оздоблення християнських храмів зображує структуру Всесвіту, увінчаного небом із зірками й ангелами. У часи язичництва Всесвіт символізували не тільки храмові споруди (що мали форму кола й втілювали в твердому матеріалі — найчастіше дереві — траєкторію руху сонця), а й скульптури, які могли зображувати не тільки окремі образи божеств, а й усі рівні світу. Яскравим прикладом є всесвітньо відомий Світовид, знайдений у середині ХІХ ст. на річці Збруч (оригінал нині зберігається у Краківському музеї, копії є в Києві та інших містах України). Це чотиригранний триярусний ідол, що символізує не тільки чотири сторони світу, а й три його вертикальні яруси — небесний, земний і підземно-водний.
Власну символіку мають і деякі елементи священної архітектурної споруди — склепіння, вікна, двері, поріг тощо. Як наголошує архітектурознавець Т. Буркхардт, «святилище подібне до дверей, відчинених в інший світ, до Царства Божого. Двері храму покликані відображувати природу святилища загалом...»
Як визначено дослідниками, план храму, що виступає зменшеною копією космосу, будується шляхом фіксації у просторі небесних ритмів (найперше руху небесних світил), які впорядковують весь видимий світ. Таким чином, храм забезпечує начебто перенесення циклічного порядку у просторовий, фіксацію часу в архітектурі. Сказане певною мірою стосується язичницьких і християнських споруд.