ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА

14 ГРУДНЯ — ДЕНЬ ВШАНУВАННЯ УЧАСНИКІВ ЛІКВІДАЦІЇ НАСЛІДКІВ АВАРІЇ НА ЧАЕС

У ті трагічні дні весни 1986 року на допомогу працівникам ЧАЕС поспішали люди різних професій. Тоді ж до радіаційної зони виїхала перша бригада київських артистів. З одним із учасників, заслуженим діячем мистецтв України, лауреатом міжнародних премій і вокальних конкурсів, президентом міжнародної премії «Золотий Орфей», солістом Національної філармонії України Володимиром Миркотаном — наша бесіда.
— Володимире Андрійовичу, коли саме навесні 1986-го Ви виїхали до Чорнобиля?
— Через кілька днів після аварії. Тобто коли тільки готувалися до безумної першотравневої демонстрації на Хрещатику, у дворі київської філармонії збиралися провідні майстри мистецтв для поїздки до Чорнобиля з метою піднести дух ліквідаторів аварії. Відряджали найпершу бригаду артистів у тривожну дорогу. Хоча дорога та була нам добре відома. Бо ми з першого кілочка будівництва ЧАЕС часто приїздили туди з концертами. Спочатку виступали на будівельних майданчиках, потім у Палаці культури Прип'яті. Крім концертів, ставили опери «Запорожець за Дунаєм» і «Наталку Полтавку». Пам'ятаю, що на тій будові працювали спеціалісти з усього Союзу. Артистів там зустрічали чудово.
— Хто з митців увійшов до складу очолюваної Вами першої бригади відразу після аварії?
— Це майстри мистецтв філармонії. Серед них — народні артисти України Лариса Остапенко, Аліна Волкова, Сергій Грінченко, майстер художнього слова Віра Біловодська, естрадні віртуози брати Дмитро і Алик Синиці, деякі інші. А возив нас до Чорнобиля водій Анатолій Литвин.
— Що найбільше запам'яталося з тієї поїздки?
— То були надзвичайно тяжкі й тривожні дні. Дорогою до Чорнобиля ми бачили, як безперервним потоком рухалися колони вантажівок із будматеріалами і усілякою технікою. Це мені нагадувало роки Великої Вітчизняної війни: всюди була велика кількість солдатів, міліції, пожежників. Для евакуації людей з Чорнобиля і Прип'яті вишикувались сотні автобусів. Люди були у відчаї, плакали, бо не хотіли полишати рідні домівки. Батьки шукали дітей, а діти не могли знайти своїх рідних. Себто була велика метушня. Дивлячись на все це перш за все виникала думка: чи потрібні зараз людям концерти?
Проте невдовзі ми переконались, що таки потрібні. Бо нас зустрічали немов героїв-сміливців, як тих, хто приїхав розділити всі труднощі з населенням, підтримати морально. Щоб дістатись від однієї військової частини до іншої, слід було подолати десятки кілометрів. Нам за день доводилось робити по кілька виступів.
— Тобто ваші концерти були наближені до фронтових?
— Ми майже весь час працювали у фронтових умовах. Інколи виступали біля реактора, де на землі сиділи сотні людей у респіраторах, спецодязі, а ми виходили і співали на повні груди, вдихаючи радіацію. Загалом майстри мистецтв Національної філармонії України разом із артистами «Укрконцерту» виступили в зоні ЧАЕС близько п'яти тисяч разів. Філармонія була нагороджена найвищими відзнаками міністерств — оборони, культури, внутрішніх справ, ЦК профспілок, актори отримали почесні звання і нагороди. Здається, це було недавно... А зі 165 артистів, що брали участь в обслуговуванні трудівників у чорнобильській зоні, 70 — покинули батьківщину, 35 — померли, майже половина стали інвалідами, кожну другу жінку прооперовано. Та, виступаючи тоді, ми навіть не підозрювали, що найбільші проблеми розпочнуться пізніше, коли настане час вручати посвідчення учасників ліквідації наслідків аварії. Отут ні грамоти, ні статті в газетах, ні перепустки до Чорнобиля, ні те, що ми часто перебували в найбільш заражених місцях, не брали до уваги. А ще лікарі відмовлялися визнавати погіршення здоров'я через наслідки аварії.
— Як матеріально стимулювали виступи артистів у чорнобильській зоні?
— Майстрів мистецтв завжди тримали на ставках, не давали можливості додатково заробити, щоб не вийти за межі штатного розпису зарплати. Коли не виконувались призначені надвисокі норми виступів, нам платили 60% ставки. Тож коли акторам, які стали учасниками ліквідації лиха, прийшов час оформляти пенсії, то в пенсійних фондах дивувалися: чого у відомих талантів, котрі прославили національне мистецтво, така низька заробітна плата, а з нею і невелика пенсія? Ми ж не тікали з Києва, а їхали туди, куди кликали совість і громадянський обов'язок. Тепер, особливо останнім часом, відчуваємо, що чорнобильські снаряди лягають все ближче. Бо за один тільки минулий рік пішли з життя дві народні артистки України — Лідія Кондрашевська, яка була однією з перших у Чорнобилі, й Ніна Писаренко, відома співачка і бандуристка, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка. Трохи раніше не стало заслуженої артистки України Ніни Проценко, кілька років тому помер відомий майстер гри на балалайці народний артист України Володимир Ілляшевич.
— Володимире Андрійовичу, Ви багато років займаєтесь благодійними концертами, у тому числі для чорнобильців. Знаю також, що проникливо ставитесь до знедолених, соціально незахищених груп населення, особливо дітей-сиріт.
— Щороку разом із заслуженою артисткою України Світланою Криворучко у Колонній залі імені М. Лисенка проводимо концерти на честь ліквідаторів на ЧАЕС. Я організував групу майстрів мистецтв, серед яких — народні артисти України Елеонора Пірадова і Альфред Кухарєв, заслужені артисти Павло Фенюк, Юрій Федоров, Людмила Федорова. Ми виступаємо в дитячих будинках, перед ветеранами війни і праці, у школах-інтернатах, спеціалізованому диспансері радіаційного захисту населення. Наші концерти викликають у дітей не тільки естетичну насолоду, а й пробуджують фантазію, свободу мислення, знімають агресію, наповнюють їхню свідомість високими морально-психологічними почуттями. Недарма з давніх часів музикою лікували.
— У своїй благородній справі чи маєте підтримку від тих, хто керує культурою?
— На жаль, від державних установ я не маю, можна сказати, жодної підтримки, хоча неодноразово туди звертався. Єдиний, хто мені допомагав, це колишній голова Печерської райдержадміністрації Анатолій Коваленко. Бо дітям ми намагаємось привезти ще й невеличкі подарунки. Для цього потрібні кошти, хоч і незначні. Тож особлива моя подяка фірмі «Воля-кабель», її президентові Сергію Бойку, які є найкращими нашими спонсорами. Вдячний також Торгово-промисловій палаті України, фірмам «Кінто», «Транс Оболонь», «Велдвайд мануфактуринг», «Докер Паб», «Астра Рекордс», «Сатурн», «Росток». Нашу діяльність підтримують фірми «Альцест», «Банкомзв'язок». Звичайно, цієї допомоги недостатньо. Однак хочеться сподіватись, що до такої благородної справи приєднаються свідомі меценати. Так сталося, що в житті мені на допомогу приходили люди, які вірили в мій талант. Своїми доброчинними концертами хочу віддячити за доброту, яку колись отримав.
— Ви давно на професійній сцені?
— З 1957 року. Хоча любив співати змалку. Після війни у нашому селі знаходився польовий шпиталь, я восьмирічним хлопчиком вилазив на танк, співав пораненим воїнам українські пісні. Вони приймали мене надзвичайно тепло. Потім навчався в консерваторії, був солістом Національної опери, а згодом Центрального ансамблю пісні і танцю групи радянських військ у Німеччині. Зараз, крім роботи в Національній філармонії, викладаю в Національній академії імені П. Чайковського. Моє гасло — не стомлюйся робити людям добро, і Бог дасть тобі нові сили!

Бесіду вів Сергій ПАНКРАТЬЄВ

також у паперовій версії читайте:

«ЗАХИСТИТИСЬ МОЖНА, ЛИШЕ ОБ’ЄДНАВШИСЬ...»