ЗАЛЮБЛЕНІ В «СОЛОДКУ ДАРУСЮ»
Аншлаг протягом двох днів показу в Києві вистави «Солодка Даруся» Івано-Франківського обласного українського музично-драматичного театру імені І. Франка свідчив багато про що. І перш за все про те, що потроху вмирає накинутий нам стереотип про другосортність українського мистецтва. Переповнені глядацькі зали, велика кількість молоді на інсценівках творів вітчизняних письменників,— безперечно, позитивний й обнадійливий знак.
Хоча в нову реальність і нині декому вкрай важко повірити. «Чому такі натовпи людей, аж яблуку ніде впасти? Невже українська «Таганка» приїхала?» Ці ошелешені репліки я почула від однієї з колег, котра пробиралась до свого місця. А почувши, подумки засміялася. З кількох причин. По-перше, тому, що сонце слави колись гострого, сміливого й популярного московського театру давно закотилося і його вистави вже не викликають жодного резонансу не лише в білокам’яній, а й у провінції. По-друге, в Україні останніми двома десятиліттями з’явилося чимало театральних колективів, котрі могли б стати гідними конкурентами і московським, і петербурзьким, які, окрім колишніх лаврів, нічим іншим похвалитися не можуть. І по-третє, в одному ця журналістка все-таки має рацію — в тому, що режисер й актори Івано-Франківського театру, які завітали до Києва, справді дещо схожі на митців легендарної «Таганки», як і московського «Современника». Вони також молоді, талановиті й амбітні.
Судіть самі. Півтора року тому, витримавши творчий конкурс, цей театр очолив новий художній керівник, заслужений артист України Ростислав Держипільський. І колись тихе, провінційне життя мистецького колективу завирувало. Театр отримав статус академічного. За сезон 2008–2009 рр. було випущено вісім прем’єр! Справжнім культурним шоком для прикарпатського міста й регіону стала постановка «Солодкої Дарусі» за романом Марії Матіос.
Її прем’єра відбулася рік тому. А ще трохи раніше зібрався гурт однодумців. Ростислав Держипільський звернувся до студентів-п’ятикурсників акторського факультету Прикарпатського університету імені Василя Стефаника з пропозицією втілити цей знаковий для сучасної української літератури твір. «Це буде або наша найбільша перемога, або провал»,— заінтригував керівник акторського курсу своїх вихованців.
Готували дипломну виставу на межі можливостей. Училися мислити на сцені, працювали нестандартно в усьому — проходили акторські, вокальні тренажі за різними сучасними техніками. Збирали на Гуцульщині автентичні пісні, до яких потім створювалися сучасні обробки (у музичному ряді вистави звучать також старовинні церковні співи — ірмоси). Особливу пісенну режисуру здійснила знана львівська актриса, збирачка й дослідниця фольклору Наталка Половинка.
Спочатку, задовго до постановки, режисер сам щиро полюбив «Солодку Дарусю», мабуть, тому йому й удалося надихнути власними почуттями, ставленням до роману студентів свого акторського курсу. Уперше він прочитав книгу під час однієї з подорожей. «У поїзді я «проковтнув» «Дарусю», плакав у присутності пасажирів, хоч і незручно було,— розповідає Ростислав Держипільський.— Згодом зробили з дружиною, яка працює на обласному радіо, радіофільм «Солодка Даруся», а перед очима скакали картинки майбутньої вистави. Я не розлучався з мрією про неї, хоч і розумів, що поставити цей твір на сцені буде доволі важко».
Якщо так уперто й послідовно плекати мрію, вона обов’язково здійсниться. Хвалити Бога, матеріалізувався перший з передбачених Держипільським варіантів життєвого сценарію: новонароджена вистава стала найбільшою перемогою юних прикарпатців. Дипломники поповнили трупу театру з добрими традиціями, гідно їх підхопили.
«Квитки на виставу вже більше року дістати неможливо,— констатує режисер-постановник й автор інсценівки.— Розуміємо, чому люди так небайдуже ставляться до цієї постановки, адже це тематика нашого регіону. У червні нас запросили до Полтави на «Мазепа-фест». Російські ЗМІ пророкували нам не більше десятка глядачів, казали, що на сході нікого така вистава не схвилює. Ми розуміли, що це недоброзичливе перебільшення, але такої реакції, яка там була, не сподівалися. Потім зіграли спектакль у Кіровограді. І знов — глядацьке захоплення. Люди виходили приголомшені: «Ось як насправді все відбувалося на Західній Україні».
Авторка роману, письменниця, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка Марія Матіос сказала: «За роки незалежності України вперше івано-франківський театр гастролює на столичній сцені. Сьогодні вони доводитимуть, що приїхали якщо й з полонини, то не дикої, а цивілізаційної. Середній вік акторів — 25 з половиною років. І дуже приємно, що вони зробили цю виставу не з примусу і не на прохання. Ця книга — специфічна, і вистава, створена за нею,— теж непроста, контраверсійна. Є різні тлумачення «Солодкої Дарусі». Дехто побачив у ній навіть апологетику фашизму. Але ті слова, певно, були сказані з похмілля. Я ж як автор скажу, що моя книга про те, як людина «вмонтовується» в час, який дає їй Бог: вона з ним мириться, бореться або пристосовується. Ми маємо жити в ту епоху і в тому місці, куди посилає нас Господь (героям цього твору випало жити в час суспільної пожежі), але в будь-якому випадку кожен з нас має вибір — залишатися Людиною або ставати негідником».
Торік кияни бачили ще одну театральну версію «Солодкої Дарусі» — виставу Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської. На ній також була присутня авторка твору. Марія Матіос не радить порівнювати, протиставляти постановки, бо, на її думку, кожна з них має певні переваги. «Чернівчани зробили акцент на етнографічному боці твору, а режисер Держипільський лаконізмом своєї сценічної мови вражає так, що кров холоне в жилах»,— каже Марія Матіос.
Цілком погоджуюся з пані Марією: за три години цієї, здавалося б, камерної, бідної на зовнішні ефекти драми глядач встигає стільки пережити, передумати, перестраждати й відчути серцем! Серед «слабких місць» вистави назву недостатню сюжетну вибудуваність першої дії: тут більше емоційної наповненості, однак глядачам, які не читали роману, було важкувато зрозуміти зміст. Зате в другій дії спектакль набув динаміки. Невиразними вийшов образ Івана Цвичка (принаймні порівняно з літературним) і пов’язана з ним сюжетна лінія. Проте достоїнств постановка має набагато більше. Це насамперед гра Галини Баранкевич (доросла Даруся) і маленької актриси Ярини Стринаглюк (головна героїня в дитинстві). Перша з виконавиць впоралася з надскладним завданням — зіграти німу, а точніше, мовчазну, відсторонену від зовнішнього світу, але духовно багату людину. А друга вражає органічністю, природністю, безпосередністю дитини.
Не збиваючись на побутовий етнографізм, на тлі декорацій, що складаються лише з двох дерев’яних лавок, за допомогою акторської гри — слова, співу, пластики, а також екранних кадрів, які доповнювали те, що бачимо на сценічному просторі, івано-франківці втілили часом сумне, часом іронічне, а здебільшого філософське дійство, показавши дивовижну єдність трепетно «відреставрованої» етнографії з вишуканою стилістикою сучасного європейського театру.