ДОБРОТА,
ВТІЛЕНА В КОЛЬОРИ
Акварелі цього майстра випромінюють світло, ясніють добром до рідної землі, до людей. Пречудові, але не помітні для байдужого ока краєвиди Чернігівщини, Сумщини, засніжені села та скуті кригою поліські озерця зі стрішками осоки, вкриті бростю кущі верболозу в мереживі ранніх весняних туманів, осінні галявини, давно не топтані шляхи привертають увагу численних шанувальників і друзів художника... Від акварельного дивосвіту просто неможливо відвести погляд. Як сказала одна з відвідувачів виставки, в цього чоловіка навіть сніг теплий. Здається, що Віктор змалку залюблений у ліси, луги й болота Північної України, адже з таким натхненням може змальовувати їхню непримітну красу лише глибокий абориген.
А втім, народився він і виріс... в Узбекистані. По війні жителя Сумщини Костянтина Михайличенка доля закинула служити в Узбекистан, де зустрів дівчину-сибірячку, яка стала йому за дружину. Там і пустили корені. Їхній син — Віктор і освіту там здобув, і членом Спілки художників СРСР став. А громадянство нашої держави Віктор Михайличенко одержав лише шістнадцять років тому.
...Батько працював на заводі, але над усе любив малювати. У вихідні, взявши сина, йшов на природу. Вибирали місцину, розгортали альбоми, діставали фарби, олівці й починали роботу. Отож, коли при місцевому клубі відкрили гурток юного художника, хлопчик першим записався до нього. Потяг до образотворчого мистецтва помітили ще в школі, адже розрахованого на рік навчання альбому йому ледве вистачало на тиждень. Саме вчитель малювання порадив підліткові вступати до художнього училища.
Якось на збиранні бавовни, куди посилали студентів і учнів, третьокурсник зустрів першокурсницю Галину (до слова, як і його мама, вона родом із Сибіру) й закохався. Дівчина обіцяла дочекатися солдата з армії, але... вирішив не ризикувати, надто припала Галина до душі. Отож подав документи на театральне відділення Ташкентського театрально-художнього інституту, бо на живописне (за негласним наказом) брали тільки узбеків. Невдовзі молодята побралися. На останньому курсі інституту Віктор розіслав запити щодо працевлаштування. Відповіли з Кемерово.
— Там Віктор поставив перший спектакль в обласному театрі драми, багато чого навчився,— розповідає Галина.— Але ніяк не могли звикнути до тріскучих морозів.
Отож відчайдухи знялися з майже насидженого місця й подалися в Узбекистан. Там Віктор Михайличенко працював театральним художником.
Став лауреатом Державної премії Узбекистану імені Хамзи. Можливо, Михайличенки й не потрапили б у Суми, коли б не криваві події у Фергані 1989 року.
У місті почалася різанина (сам Віктор чудом уцілів), і чимало «іновірців» вирішили покинути неспокійний край. Так Віктор Костянтинович потрапив на землю предків. У Сумському театрі драми та музичної комедії імені Михайла Щепкіна глава родини Михайличенків працював головним художником, дружина — постановником, донька — рекламістом, син — декоратором. Коли ж перестали видавати зарплату, чоловік почав малювати акварелі.
...Якось на День Києва стояв зі своїми картинами на Андріївському узвозі. Підійшов живописець Олександр Брескін. Зауваживши високу майстерність сумчанина, запропонував зробити виставку в Києво-Печерській лаврі. Перша експозиція ще не знайомого столичному мистецькому бомонду художника відбулася в галереї «Неф». Називалася вона «Батьківський край». (Саме тоді я й познайомилася з майстром, і відтоді не пропускаю жодної нагоди помилуватися його доробком.) Про Віктора заговорили, і не лише в професійних колах. Невдовзі живописець продемонстрував понад сто тридцять робіт у Музеї культурної спадщини — філіалі Музею історії міста Києва, а потім — у Фонді українського мистецтва на Липській, у Музеї Івана Кавалерідзе на Андріївському узвозі та в інших престижних картинних галереях. Навіть у Національній філармонії імені Миколи Лисенка. Нинішня виставка в столиці — ювілейна, десята.
Віктора Михайличенка вважають найсильнішим акварелістом України. Навіть ревниві до чужого таланту колеги визнають його високу майстерність, і не лише як художника, а й як людини, адже в кожному творі світиться душа — добра, тепла й щира. Сміються, що коли б він навіть малював Бабу Ягу, то з-під пензля вийшла Попелюшка. На полотнах художника — передусім, здавалося б, звичні пейзажі, красу яких ми просто не помічаємо.
Чимало картин уже мають інших власників і прикрашають чужі квартири. Широкий загал їх навряд чи колись побачить. Скажімо, «Мальви біля колодязя» — стара криниця над дорогою і схилені на цямрину червоні й рожеві ружі, давно ніким не тривожені... Крізь завісу мжички ледь помітні перехожі з парасольками — «Дощовий день». Опале листя, а серед вогників поруділих умить кленів самітня жіноча постать. Радісний ранок на березі Псла — крізь ажурне плетиво кущів і дерев пробиваються сонячні промінчики, вимощуючи немов мармурову доріжку. Ось сільська вуличка, от — скошений луг, що вже поріс отавою, а на узліссі забута кимось копичка сіна...
Безліч мініатюр, і на кожній — окрушки буття. Що ж, нехай живуть вони в інших вимірах, душа художника багата на добро, ось і пускає в світ своїх дітей, щоб скрашували наше невеселе повсякдення, навчали шанувати непоказну красу. До слова, на ювілейній виставці представлено головним чином нові картини. Майже всі датуються 2008-м та 2009-м. Працездатність неймовірна. Як сказала дружина, прокидається Віктор о четвертій-п’ятій ранку й одразу стає до роботи, щоб устигнути відтворити красу, бодай частково. Ось і з’являються на світ куточки рідної землі... «Зима в Суматоївці» — засипане снігом село, через замети протирає дорогу підвода з сіном. «Дорога до монастиря» — нелегкий і покручений серед золота беріз путівець із самотньою підводою, що рухається з великою натугою. Або по-філософськи наповнена «Калина під вікном» — налиті соком калинові грона — добра пожива для птахів. Збирати їх нікому: старенька господиня в білому вбранні сидить біля забутої всім світом хати, склавши натруджені руки... Все це більше промовляє до серця, ніж голосні промови про загиблі села...
Було б несправедливо говорити про Віктора й не сказати про Галину — дивовижного майстра гобеленів, члена Національної спілки художників України. Авторки понад двох сотень панно, килимів та гобеленів. До слова, під час переїзду з Середньої Азії Михайличенків пограбували: відкрили контейнер з домашнім майном. Так що майже всю колекцію Галина створювала в Сумах. Нещодавно в Державному музеї декоративно-прикладного мистецтва відбулася виставка її доробку — також ювілейна, десята.
— Я театральний художник за фахом. Однак якось побачила гобелени й буквально захворіла ними. Придбала простенький посібник і стала пробувати. Спочатку ткала для себе, щоб зробити затишною власну оселю, — розповідає пані Галина про своє захоплення.— Виникає задум, втілюю його в ескіз, який потім переношу на полотно. Підбираю кольори, відтінки. Нитки можуть бути люрексові, синтетичні, вовняні — аби якісні.
На Галининих виробах — грона калини, дубова кора, соняшники, храми, різнотрав’я, квіти... Як сама каже, чим милується око, те роблять руки. Дивно, та я не бачила в її творах азійських мотивів. Власне, як і у Віктора. Таке враження, ніби сибірячка проживала на українському Поліссі з діда-прадіда. Подружжя Михайличенків живе в Україні й працює для неї. Їхні твори є в музеях та приватних колекціях України, Узбекистану, Росії, Німеччини, Англії, Ірландії, Болгарії, Литви, Італії, Франції, США, Польщі, Швейцарії, Ізраїлю...