ЩО ПРИХОВУЮТЬ ЧОРНІ ОДЕЖІ
...І хлопець, і дівчина були одягнуті в чорне вбрання. Довге пофарбоване чорне волосся в юнки, макіяж у хлопця,— все свідчило про те, що вони належать до так званих неформалів, тобто молодих людей, які будь-що прагнуть виділитися в строкатому натовпі, привернути до себе увагу. Зрештою, сучасні підлітки не вигадали чогось нового: в усі часи виникав конфлікт між батьками і дітьми, між офіційною культурою і андеґраундом. Колись переслідували стиляг, за джинси зараховували до «гнилої буржуазії», то ж чим гірші нащадки тодішніх «бунтарів»?
Кандидат педагогічних наук, старший працівник Інституту проблем виховання АПН України Марк Шиманський знає про неформалів, як то кажуть, усе і навіть трішечки більше.
«Готичний» стиль На відміну від багатьох колег-педагогів він не прагне «причепити» ярлика та принизити людську гідність підлітка. Натомість намагається «підібрати ключик» до найекстремальніших «представників» неформальних об'єднань. Отож недаремно запросив на засідання «круглого столу» «Неформальні дитячі об'єднання: за і проти» старшокласників — представників так званої готичної субкультури. Обережно розпитує підлітків, «як вони дійшли до життя такого» і що примусило їх одягнути чорні шати і пофарбувати в чорний колір волосся.
«Я живу на Борщагівці,— розповідає «готеса» Ірина.— У нашому районі чимала частина молоді свій вільний час проводить з пляшкою пива, цигаркою. Розмови — геть примітивні. Приміром, у моєму 10-му класі ніхто не цікавиться ані театром, ані класичною музикою, ані новинками літератури. Спілкуватися без нецензурної лексики просто неможливо. Здавалося б, про що може думати молода дівчина? Їй би піти десь розважитися, «потусити». Та, як я вже сказала, моє оточення мене не влаштовувало. Одного разу познайомилася з хлопцями, які вразили мене своєю чемністю і вихованістю. Вони культурно спілкувалися і слухали музику, яка нагадувала класичну. Щоправда, здивував їхній чорний одяг, але це теж інтригувало, бо не було схоже на звичне вбрання підлітків. Потім ми заприятелювали, і я дізналася чимало цікавого про субкультуру готів».
«Твої батьки, мабуть, були не в захваті від твого «перевтілення»? — запитує Марк Шиманський. Свого часу, працюючи в школі, він мав необережність прийти на заняття в джинсах. У 70-х роках це здавалося нечуваною розкішшю. Джинси можна було дістати «з-під поли», купити за великі гроші в перекупників, яких називали фарцовщиками. Маркові Мусійовичу добряче перепало на горіхи від керівництва. Чи не відтоді він зрікся авторитарних методів виховання і ніколи не ганьбить підлітка за його «неформальний» вигляд? Та повернімося до нашої юної героїні.
«Дивно, але особливих клопотів з батьками у мене не виникало,— пояснює Ірина.— Зрештою, їх влаштовувало моє середовище: ніхто не п'є, не курить... А те, що ми носимо чорний одяг, то що тут дивного? Ми ж нікому не заважаємо».
«Представники готичної субкультури ведуть особливий, «готичний» спосіб життя,— уточнює Марк Шиманський.— За їхньою життєвою філософією має бути «похмуро-чорне» ставлення до життя, любов до готичної музики, літератури... Визначити загальні принципи філософії «готів» практично неможливо: «готи» — яскраві індивідуалісти, які відкидають найменші спроби уніфікації та узагальнення. Звідки ж у них оця «світова скорбота»? Річ у тім, що середньовічний латинський вислів «memento mori» (пам'ятай про смерть) знайшов своєрідне відображення у філософських пошуках представників субкультури. Вони вважають життя лише миттю перед вічністю, а нинішній день — останній перед смертю».
«Нам закидають, що ми занадто захоплюємося кладовищами, ніби це для нас — своєрідна гра,— зауважує «гот» Вадим.— Та, якщо відверто, це не зовсім так. Своєю поведінкою ми лише хочемо підкреслити, що ставимося до життя відповідально, цінуємо кожну його мить».
«Справді, «готи» використовують чорні кольори задля того, щоб виокремитись з безтурботного строкато-кольорового світу,— підводить «теоретичну базу» Марк Шиманський.— Символічним уважається шкіряний ошийник зі сталевими шипами, що виконує функцію оберега, захисника від зла. І хоча косметика, яку вони використовують, може шокувати невтаємниченого (вибілене пудрою обличчя, чорні губи і тіні довкола очей, а також чорний лак на нігтях), та лякатися такого моторошного вигляду не варто. Із таким макіяжем «готи» прийдуть радше на вечірки, аніж з'являться на люди. Готична культура взагалі — тусовочна, клубна, вечірня».
Емоційне створіння Серед підлітків поширилася і так звана субкультура емокідів, які бунтують проти емоційної закритості, проти придушення зовнішніх проявів і переживань. Хто ж такі емокіди і чому вони так прагнуть привернути до себе увагу своєю епатажною вразливістю?
«Якось у підземці мені довелося побачити дівчинку років 13–14, яка, присівши в куточку, гірко плакала. Вразило те, що її волосся було пофарбоване в рожевий колір, а ще — велика кількість проколок і сережок не лише на вухах, а й на губах, навіть на підборідді,— розповідає про враження медсестра Юлія.— Стурбована її станом, я підійшла і спитала, чи можу чимось їй допомогти? Та замість подяки почула: «Не заважай мені!» Вражена її зовнішнім виглядом та поведінкою, намагалася дізнатися у своїх знайомих, чи не траплялося їм щось подібне. Та всі лише розводили руками».
«Справді, розплакатися емокідові на людях так само легко, як і розсміятися,— розповідає Марк Шиманський.— Своєю відкритістю, епатажною емоційністю вони ніби привертають увагу оточення до того, що в сучасному світі майже не лишилося щирих почуттів. Власне кажучи, у перекладі з англійської «емокід» так і трактується: емоційна дитина. («Кід» англійською — дитина). Протестний потенціал субкультури спрямований не тільки на беземоційність світу, а й на власне дорослішання. Емокід категорично не хоче бути дорослим. Це так прекрасно — бути дитиною, залишатися нею завжди. Емокід не хоче переступати через поріг власного підліткового віку, демонструє це своєю поведінкою». Волосся чорного кольору, завжди пряме, а в дівчаток подеколи з рожевими пасмами,— зовнішні ознаки представників цієї субкультури. Причому пасмо волосся спадає на око так, щоб закрити його повністю. На відміну від «готів», чорні кольори одягу розбавляють рожевими тонами. Згідно з «внутрішнім кодексом» емокідів рожевий колір — то колір гламуру, а чорний — колір жалоби, готовність до самогубства.
«Саме тут підходимо до межі, за якою закінчуються дитячі ігри й починаються серйозніші явища,— розмірковує Марк Шиманський.— Звісно, ми можемо приймати чи не приймати цю субкультуру, посилаючись на підліткову неврівноваженість та епатаж, але маємо зрозуміти, що «дитячі забави» закінчуються часом непередбачувано, а то й трагічно. На руках в емокідів часто можна побачити порізи, що означає невдалі спроби суїциди. На жаль, самогубства є своєрідною ознакою цієї субкультури». Емоційна дитина ніби апелює до всього світу, заявляючи про свою беззахисність і самотність. А якщо тебе ніхто не розуміє у світі, то найкращим виходом з цієї ситуації може бути лише добровільний відхід. Причому підлітки, надивившись фільмів, щиро вірять в те, що можна «вмерти не по-справжньому». А потім так само легко воскреснути. На жаль, неможливо прожити два життя, тож легковажити цим не можна.
«З емокідами слід бути максимально тактовними,— переконаний Марк Мусійович.— Не можна насміхатися над їхніми почуттями, а тим більше — глузувати з них».
Гакери і рольовики Кого тільки немає серед підлітків-неформалів! Звісно, на те вона й молодість, щоб бунтувати і протестувати, йти проти течії. Мабуть, немає нічого поганого, якщо молоді люди уявляють себе представниками романтично-лицарської епохи, коли мужні чоловіки вмирали за прекрасну даму. Рольовики — так називають себе представники цієї субкультури, що переносить їх у добу середньовіччя,— перебирають на себе ролі вигаданих героїв з іменами, біографіями і характерами. На жаль, романтичні історії і казки колись закінчуються, а молодь повертається до сучасного життя, де правлять бал матеріальні цінності, а такі поняття як чесність, шляхетність віднесено на маргінеси. І якщо від далекого середньовіччя хоча й збережеться бодай їхня дещиця, то від цього в нашому житті стане більше добра. До речі, чимало «рольовиків» об'єднано в клуби з історичними реконструкторами. Представники цієї субкультури значно старші від них, тому що реставрація одягу і відтворення історичної зброї та костюмів минулих століть потребують значних грошових витрат.
Звідки ж взялися так звані рольовики і з чим пов'язано виникнення цієї субкультури? Дослідники вважають, що захоплення середньовічними іграми виникло в той час, коли популярність здобула книга Р. Толкієна «Володар перснів». Шанувальники його творчості не просто читають і перечитують «учення» і не лише «програють» у численних рольових іграх вигадані ними події. Вони, зрештою, живуть реальністю того, «іншого» світу.
«Власне, єдиної субкультури гакерів немає,— пояснює Марк Шиманський.— Якщо абсолютна більшість інших субкультур має на меті особисте, безпосереднє і групове спілкування ( що передбачає, зокрема, однаковий одяг, спільні уподобання в культурі, лише їм зрозуміла мова спілкування), то гакери за все своє життя можуть так і не зустрітися. З усього спектра ознак субкультур залишається спільний гакерський сленг і, що головне, спільна зацікавленість у роботі в мережі. Більше того, якщо інші представники субкультури зустрічаються у вільний час, то гакерство найчастіше перетворюється на професію; причому в списку найпрестижніших професій фахівці в галузі інформаційних технологій (саме так називають «легалізованих гакерів») посідають одне з перших місць».
На перший погляд, усі гакери — однаковісінькі, мають на меті зламати комп'ютерні системи. Найнебезпечнішими гакерами, яких називають ще комп'ютерними злочинцями, є деструктори. Ці висококваліфіковані програмісти усю свою майстерність використовують для того, щоб зруйнувати чи завдати шкоди чужому комп'ютеру. Вони здатні також написати такі програми, послуговуючись якими можна вкрасти інформацію чи гроші.
...На початку 1990 років, коли тріщала по швах колишня імперія, на її уламках хтось створював собі запаморочливі багатства, а хтось зубожів і перетворювався на люмпена. Саме тоді, як гриби після дощу, почали з'являтися неформальні підлітково-молодіжні угруповання. Це й не дивно: порожнина завжди чимось заповниться, от тільки що з того буде? Коли руйнуються певні моральні цінності, на їхньому місці неодмінно зростає щось нове.
Виховний ідеал Зрештою, мають прорости посіяні зерна, без яких не можна говорити про плекання особистості. Переломні епохи завжди характеризуються потребою виразного бачення виховного ідеалу. Теоретичне обґрунтування українського ідеалу започатковано К. Ушинським і розвинуто в педагогічній творчості Г. Ващенка, зокрема в його праці «Виховний ідеал». Розроблений Г. Ващенком зразок українського виховання є синтезом вселюдського і національного, він покликаний прищепити віру в добро й справедливість. Що відбувається, коли цей ланцюжок розірвано і зазначені ідеали не стали суттю ані виховного процесу, ані сенсом життя конкретної особистості? Звідки взялися ці «діти потойбіччя», які своєю поведінкою кидають виклик суспільству? Мабуть, причини їхньої появи слід шукати в тій духовній порожнечі, де зруйновано моральні засади буття, там, де правлять бал порожні обіцянки і подвійні стандарти. На думку Г. Ващенка, «у процесі формування світогляду відбувається становлення характеру, і навпаки». Щоб не бути сліпим виконавцем чужої волі, а стати особистістю, яка здатна керувати своїм життя, треба змалечку виховувати в собі необхідні риси. Педагог Роман Білинський звертав увагу на необхідність розвитку вольового чинника. «Людей непересічно здібних досить у нас,— зазначив він,— та ці здібності страшно часто марнують через слабку волю. Легше знайти в нас людину, здатну до одноразової самопожертви, як до дрібної, але постійної напруги. Тому школення волі і виховання характерів уважаю справою незвичайної ваги». Людина без мети — перша ознака безхарактерності. Її зовнішнім виявом є втрата оптимізму та перспективи свого особистого та суспільного життя, хисткість намірів, занепад духу, безпринципність, брак віри і самовпевненості, схильність плисти за течією.
Набагато легше приховати свої почуття під товстим шаром гриму, а втечу від життя називати своїм внутрішнім вибором. І обмеження свободи сприймається як зазіхання на «власну територію». Звідси — поява так званих неформалів, які приховують за зовнішніми атрибутами і відсутність волі, і безпринципність, й апатичність. На жаль, на цю «хворобу» нездужають не тільки підлітки, розгублені у світі, де немає чітких орієнтирів. Безхарактерність — вельми поширене явище в нашому суспільстві. У її основі — розмитість ідеалів, брак високої мети. Опинившись у «пустелі духу», така людина відчуває розгубленість, що не сприяє прагненню до активної діяльності. Тож поки людина не повірить у власні сили, не знайде свого ідеалу,— так і лишатиметься «пустельником» на роздоріжжі. Та коли всі життєві сили людини зосереджено в одному напрямку, її не зупинять жодні перепони; вона переборе їх і не впаде у відчай, бо вірить у свою силу і свою перемогу. «Таких людей можна назвати цілісними натурами, — зазначав Григорій Ващенко.— Усі їхні властивості, як психічні, так і фізичні, є органічною цілісністю, у центрі якої стоїть життєва мета».