УРЯТУВАЛАСЯ
ВІД БЕЗІМЕННОСТІ
Чиє ще народження так гучно славили в Гавронцях, як Марії Башкирцевої? Сама осінь, здавалося, затрималася тоді, щоб святково увібрати тієї листопадової пори 1860 року золотаво-багряну Полтавщину. Славив цю подію щасливий батько — відставний поручик Костянтин Башкирцев. І циганки аж підлітали у своїх крилатих сукнях до нього, віщуючи великий політ у житті новонародженої.
«Ой, дівчино,
чия ти?» Таким заголовком увінчав своє вступне слово до однойменного роману Михайла Слабошпицького про нашу героїню Павло Загребельний — один із найіменитіших біографів славетних, автор книжок про талановитих українок: Анну Ярославну, Євпраксію Всеволодівну, Роксолану... З болем він писав про те, що нуртує наші душі повічно: про втрату Україною своїх дітей, розгублених світами, обурювався, чому ми так не бережемо найцінніше надбання — таланти?
Дала мати своїй донечці і красу, й талант. Скільки написано про її коротке, як спалах метеорита, життя. Але й за 26 років Марія Башкирцева встигла зробити стільки, що серед відгуків про її талант повторюються побажання, аби священний вогонь, що палав у її юному серці, «полум'янів і в інших молодих душах».
Чому донька українських степів, з-під оспіваної Гоголем Диканьки, шукала розкриття свого таланту аж у Парижі? Чому уродженка України стала французькою художницею?
Її краса й донині прикрашає почасти періодичні видання. Навіть із того, що залишилося-збереглося в покинутій нею Україні. А повернуте мандруючими дослідниками засвідчує її вольову руку, якою юнка і через несумісні паралелі життя й смерті скеровує досвідчених критиків. Марія залишила свій щоденник, але навіть він написаний французькою. Як не погодитися із Загребельним: «Маленька дівчинка з полтавського села Гавронці сподівалася врятуватися від безіменності в сповненому блискучих імен Парижі».
Вона була обдарованою. Їй легко давалися науки. З великим інтересом робила всілякі хімічні досліди. Змалку оволоділа французькою, англійською, італійською, давньогрецькою, латиною. Читала в оригіналі Гомера, Шекспіра, Бальзака, Гейне. Їй ще не минуло й дванадцяти, як вона почала писати сама. І не так собі, й не все, що попало, а історичний роман!
Підростала — і додавалося захоплення. Але в Гавронцях і справді нікому не було діла до талановитої маленької дівчинки. Наш сучасник Михайло Слабошпицький, опрацьовуючи той дитячий щоденник у своєму романі, робить висновок щодо письма дитини: «Наївні дитячі ламентації (ремствування.— Н. М.), сповіді в самообожнюванні, літературні ремінісценції (невиразні спогади, відгомін того, що відбулося в житті раніше.— Н. М.) перемежовуються з тонкими спостереженнями і влучними характеристиками людей, високими вимогами до себе в навчанні».
«Я не можу
так жити...» Слова взято зі щоденника Марії. Я виписувала їх до свого досьє ще школяркою — із публікацій, що з'являлися про Башкирцеву в пресі, перемальовувала її портрети до свого альбому. Мій колега пристрасно озвучив наші думки: «Біла дівчинко з далекого полтавського села!.. Біла дівчинко, чому ховають тебе в чужому краю, так далеко від тої землі, яка народила й надарувала талантом, яка сподівалася од тебе, що вславиш її ім'я; біла дівчинко, навіщо тобі ця байдужа і холодна земля?». Озвучуючи нетлінне, автор сипонув записи зі щоденника нашої перлинки на сторінки свого роману — в епіграфах, діалогах, щиросердних одкровеннях її воістину непростої душі. Занепокоєно звучить голос маститого критика: «Небезпечно, якщо в дитини багато талантів і претензій. З таких найчастіше виростають претензійні дилетанти, бо вони не можуть зосередитися на чомусь одному й цілковито йому віддатися. Така небезпека загрожує і Марії». І ось вона вже постає перед нами... зовсім чужа, не українська — в курортному Ніцці, де скупчилася родовита аристократія з усього світу. О цей злощасний щоденник... Не приховаєш у ньому ані словечка від журналістських розслідувань: «Я створена для тріумфів і сильних відчуттів, тому найкраще, що я можу зробити,— стати співачкою. Бог допоможе мені зберегти й зміцнити мій голос — я досягну тріумфу, чого прагне моя душа... Слава, популярність, знаність повсюди — ось мої марення».
У такому стилі самозакоханості написано й інші сторінки її щоденника. І дивуєшся вже не багатогранністю талановитої дівчинки, а її дорослими розмірковуваннями. А намагання піднести над усім тим себе єдину викликає бажання застерегти, спинити. Скільки самозакоханості, нервування звучить у щоденнику нашої героїні:
«Мені вже тринадцять років; якщо я втрачатиму час, то що ж із мене буде! Кров моя кипить, я просто блідну, інколи ж кров ударяє мені в голову, серце калатає, я не можу спокійно всидіти на місці, ридання стискають мені горло, я почуваюсь нещасною. Адже це руйнує мені здоров'я, псує мій характер, робить мене дратівливою, нетерплячою». Хоча глибше торкнувшись подробиць її життя, дізнаєшся, що крім отого жадання слави Марія не менше очікувала від себе працьовитості. Вона була надто вимогливою до себе, щоб дозволити собі розслабитися. Ось вона аналізує свою роботу «Жінка, яка читає»... Незважаючи на позитивне сприйняття цієї праці колегами, авторка самокритично висловлювалася з приводу деяких деталей: невдалого освітлення героїні, зображення правої руки, що вийшла дещо важкуватою. Башкирцева хвилювалася і щодо пози своєї героїні. Подібне можна помітити і стосовно інших її картин — дівчина була відверта зі своїм щоденником.
Марія сама складала програми для навчання із найнятими педагогами, в чому була вельми вимогливою до себе. Дбала про своє естетичне виховання, внаслідок чого мала аж надто вишколені манери, що, бувало, й сама називала марнотратством. Але їй було не байдуже, як вона зарекомендує себе на певному світському вечорі.
Українська художниця-живописець, яка навчалася в студії Рудольфа Жюльєна в Парижі, проживаючи там переважно все своє творче життя, залишила за свій короткий вік небагато. Серед найвизначніших мистецтвознавці називають її твори: «Молода жінка читає», «Засуджений до смерті», «За книгою», «Мітинг».
«І справжній рай
був на землі» Так вона скаже про свої Гавронці згодом. Коли? Важко пригадати. Невже похопилася, аж як уже не стало батька? Коли він почав ввижатися їй мало не щоночі, коли її замучувало каяття: чому не поїхала доглядати за батьком, коли він занедужав? Чому дочекалася, коли він помер? Чому він помер так раптово? Не встиг навіть попрощатися з нею. «А він же це те саме, що й я»,— з болем думала дочка. Пригадувала, як пливли вони якось по Дніпру, біля Кременчука. Тоді грала така мила серцю музика. Вона немов стелилася на сріблясте плесо Дніпра-Славути — так ніжно та лагідно, відлунюючись аж у прибережній зелені верболозу.
Згодом дівчина й сама занедужала, злягла. Та тільки-но спадала температура, знову сідала за мольберт. Знову й знову згадувала спроквола Гавронці: зелену ідилію лісів тамтешніх і українських дівчат, святково зодягнених, у національному вбранні, якого не мали наймодніші парижанки. Здавалося, попади вона туди назад, на рідну з малолітства землю,— одужає негайно.
...Але вона помирала, забираючи в безвість своє непрожите молоде життя. Її останні слова були про рідну батьківщину: «Мені так хочеться гавронських вишень і яблук». Вона не дожила до свого дня народження лише 11 днів... Слова з її заповіту: «Я бажаю встановити премію, яку вручатимуть художникові чи скульпторові, мужчині або жінці, молодшим за двадцять п'ять років, хто створив найкращу роботу року».
І наостанок роздумів від прочитаного звернімося до слів Михайла Слабошпицького, який з особливою любов'ю виряджав свою героїню в останню путь — на сторінках свого роману-есе:
«Біла дівчинко з далекого полтавського села!
Дитя рослих ранків і теплих грибних дощів, щедрого сонця і бентежних вітровінь, лагідної Ворскли і тихого усміху квітів, бездонних синьо-прозорих небес і зморшкуватих долонь степів...
Біла дівчинко... Сліпучою кометою занесла тебе примха долі на чуже небо, і ти, змайнувши по ньому, згасла перед поглядом зачудованих очей, полишивши тільки звуки свого імені і подив перед ним. І для людей у твоєму імені вміщуватиметься дуже багато. Ти станеш складною для їхнього розуміння загадкою, легендою.
Біла дівчинко, ти хотіла, щоб люди знали про тебе. І тебе обмине холодна непам'ять часу...»