ГРЕГОЧУТЬ ГРЕГОТИ В КАРПАТАХ...
Горгани — відособлений гірський (найбільш скелястий і важкодоступний) масив в Українських Карпатах, витягнутий по їхньому осьовому напрямку — з північного заходу на південний схід. Горгани утворюють (разом із Бескидами, Покуттям) одну з ландшафтних (фізико-географічних) областей (з Вододільно-Верховинськими, Вулканічними, Полонинсько-Чорногірськими Карпатами) — Зовнішні, або Скибові Карпати.
Адміністративно більша їхня частина припадає на територію Івано-Франківської області (Надвірнянський, Рожнятівський райони, менша знаходиться у Міжгірському районі Закарпатської області. Найвищі вершини Горган — гора Сивуля Велика, або Лопушна (1836 м над рівнем моря), гора Сивуля Мала (1818 м н. р. м.), гора Грофа (1748 м н. р. м.).
Цікава будова Скибових Карпат. Асиметричні геологічні складки-луски (хребти) тут, ніби скиби на зораному полі, налягають одна на одну, створюючи своєрідний скибовий рельєф. У Горганах, місцях виходу пісковиків, поширені скельні утворення — кам’яні розсипи, стрімкі урвисті скелі-«греготи» (форми скульптурного рельєфу). Від «греготів» походить назва цих гір.
Зазвичай подібні скопища каміння зустрічаються і в сусідніх Бескидах (Львівська область), інших місцевостях Карпат, але у скелястих Горганах — особливо часто. Кам’яні розсипи, як форми гольцевої морфоскульптури, що формується у процесі морозного вивітрювання, характерні для високогірних (укритих сніжниками і льодовиками) районів півночі, де вони називаються курумами, читай: кам’яні поля, кам’яні річки.
З історії й географії Організувати заповідник у Горганах площею 50 тис. га РНК УРСР ухвалила ще в 1940 році, однак цьому перешкодила Друга світова війна. У 50–80-х роках минулого століття на території Надвірнянського лісокомбінату створено низку заказників, пам’яток природи і заповідних урочищ, завдяки чому поблизу Довбушанських Горган збереглося багато унікальних природних комплексів. У 1974-му тут створили Горганське заповідне лісництво. Ще тоді на його основі планувалося заснувати заповідник. Проте лише 1996 р. указом президента України організували природний заповідник «Горгани». До його території увійшли ландшафтні заказники загальнодержавного значення «Джурджі» та «Садки», заповідні урочища «Черник», «Гниляк», «Довжинець» та ін.
Територія заповідника становить 5344 га. Він розташований у південно-західній частині Івано-Франківської області, у фізико-географічному районі Довбушанських Горган — найнедоступнішій високогірній і кам’янистій його частині.
Довбушанський масив — один із трьох основних масивів Північних Горган. Його вершини та верхні частини схилів, особливо південних, вкриті кам’янистими розсипами. На території заповідника кам’янисті розсипи займають понад 11% площі. Для Довбушанського масиву характерні видовжені хребти з гострими вершинами і стрімко спадаючими північно-східними та більш пологими південно-західними схилами. Найвищі вершини — Довбушанка та Ведмежик мають висоту відповідно 1754 і 1736 м над рівнем моря.
На території заповідника беруть свій початок близько 30 гірських річок (Черник, Сітний, Джурджинець, Зубрівка, Пікун), які є притоками р. Бистриці Надвірнянської.
Про флору й фауну На більшій частині території природного заповідника рослинний покрив зберігся майже у незайманому стані. Своєрідність і розмаїття ландшафтних умов сприяли формуванню багатого видового складу рослин, серед яких значна частина рідкісних, реліктових і ендемічних. Панівним типом рослинності є ліси, які займають 85,5 % заповідної площі. Вони утворюють гірський лісовий пояс буково-ялицево-смерекових, смереково-ялицево-букових і чистих смерекових лісів. Найбільша їхня цінність — ялицеві й смерекові праліси.
У верхній частині смуги смерекових лісів поширена сосна кедрова європейська — релікт раннього голоцену. Кедр європейський або кедрина, як цю породу називають місцеві жителі, може утворювати цілі зарості — так звані кедрачі чи кедрівники. Це реліктове дерево живе довго — 500–600 років.
Смереково-кедрові (кедрово-смерекові) ліси поширені в межах висот 965–1580 м над рівнем моря, найвищі місця зростання (1630 м) сосни кедрової позначено на південному схилі Довбушанки. Лісовий пояс (вище 1300–1400 м н. р. м.) змінюється субальпійським із суворими кліматичними умовами, в яких формується смуга криволісся із заростей сосни гірської (жереп), рідше вільхи зеленої (лелич). Вище від цих заростей розташовані кам’янисті розсипи, зайняті мохово-лишайниковою рослинністю.
Флора заповідника налічує 451 вид судинних рослин, 30 — занесено до Червоної книги України. Найрідкіснішими є зозулинці чоловічий та шоломоносний, зозулині сльози яйцеподібні, лунарія оживаюча. Про значний вік флори та її самобутність свідчить наявність реліктових видів (страусове перо, вовче лико).
Тваринний світ заповідника багатий. З хижаків водяться ведмідь бурий, рись звичайна, зрідка зустрічаються вовки. Птахів тут 103 види. У чистих хвойних лісах гніздяться жовна чорна і дятел трипалий, корольок жовтоголовий, рябчик. Біля верхньої межі лісу та на лісових галявинах зустрічаються глухар, дрізд гірський, щеврик лісовий. У субальпійському поясі живуть тинівка альпійська, горихвістка чорна, щеврик гірський. З денних хижих птахів можна зустріти канюка звичайного, осоїда, боривітра звичайного. До Червоної книги України занесено 23 представники тваринного світу, а до Європейського Червоного списку — десять видів.
Зазвичай для крутосхилів Горган типові середньогірські ландшафти: смерекові ліси з сосною і модриною; криволісся з гірської сосни, ялівцю, зеленої вільхи, субальпійські луки; гострі гребені й «греготи» з розрідженим трав’янистим покривом, циркоподібні урочища на схилах вершин.
Мандрівка
в царство гір Для проведення екопросвітньої роботи у заповіднику використовують екскурсійні маршрути, зокрема науково-пізнавальну стежку «Греготи Горган», якою і помандруємо.
Захопливу мандрівку в царство гір, яке зачаровує величчю і недоступністю вершин, первозданністю ялицевих і смерекових пралісів, розпочнемо від контори Горганського природоохоронного науково-дослідного відділення (710 м н. р. м). Вирушаємо головною дорогою Надвірна — Бистриця. З правої сторони — пагорб із численними струмками, що живлять річку Бистриця Надвірнянська (права притока Дністра), яка тече вздовж дороги з лівої сторони. Через 870 м доходимо до дерев’яного мосту.
Далі йдемо ґрунтовою дорогою. Ліворуч — дерев’яні будинки горян, праворуч — берег гірського потічка Джурджинець. Пройшовши 500 м, спиняємось і звертаємо увагу, що з лівої сторони під горбом і кущем ліщини побудували собі помешкання мурашки.
Варто запам’ятати прикмети, пов’язані з ними. Чим вищі мурашники, тим суворішою буде зима. В мурашнику ходи відкриті й помітна сильна метушня комах на кучі — до хорошої погоди. Ще за ясного неба мурашки стрімко затуляють усі входи та виходи в мурашник — на дощ. Якщо мурахи у великій кількості на деревах, то незабаром буде дощ.
Йдемо далі, слухаючи шум струмка і щебетання птахів. Каміння на березі швидкоплинного гірського потічка вкрите червоними лишайниками. Через чверть години зупиняємося перед шлагбаумом. Від початку маршруту — 1500 м. Із цього місця починається територія природного заповідника «Горгани» — першого і єдиного на Прикарпатті.
Рухаємось ґрунтовою дорогою. За кілька хвилин входимо в царство мохів, які ростуть між високими стрункими смереками та їхнім підростом. Ніжними колючками лоскочуть молоді смерічки. Дорога не надто стомлює, бо під час кожного підйому віє приємний вітерець. Помірну дозу адреналіну дає спуск. Долаємо природну синусоїду і опиняємося біля облаштованої зупинки. Піднявшись 80 м угору кам’янистою стежкою серед заростей ожини, можна напитися джерельної води з кринички. Холодна вода враз «проганяє» втому.
Маршрут пролягає стежкою, прокладеною поперек схилу. Заходимо в буково-ялицево-смерековий праліс. По обидві сторони нас супроводжують вікові дерева. Трав’яна рослинність відсутня, тільки зрідка зустрічаються зубниця і живокіст. Одна зі смерек-велетнів має 3,5 м за окружністю.
Стежка веде все вище заростями чорниці й брусниці на кам’яні розсипи. Крім горган, греготів, існує ще одна їх назва — сенети.
Перед нами відкриваються «кам’яні річки» — греготи. Вони складаються з пісковиків, які важко піддаються процесу вивітрювання, тому залишились незалісненими від часу останнього льодовикового періоду. Ширина розсипів — 100 м. Каміння вкрите жовтим лишайником. Ліворуч видніється панорама хребтів — Явірчик, Таупишірка, Довгий Грунь, полонина Парок. На розсипах росте сосна звичайна, яка є реліктовою. Серед каміння помічаємо ще один вид сосни — гірську, котра була посаджена під час заліснення кам’яних розсипів.
На межі з кам’яними розсипами (у південно-західному напрямку) бачимо, як смерека бореться за виживання. Тут дерево, яке ми звикли бачити заввишки понад 30 м, росте невеликим деревцем, хоча стовбур достатньо товстий. Нижнє гілля стелиться по камінню і утворює густий килим-ліжник. Інколи такий ліжник займає площу 20–25 м2. Потрапляємо у смерековий ліс. Спочатку нас супроводжують чорничники, але далі — жодної рослинності, лише густий килим опалої хвої під ногами.
Кам’яниста стежка в’ється змійкою серед ялиць і смерек, яким до 150 років. Дерев-старожилів змінюють молоді деревця. Через деякий час входимо в зарості жерепа. Далі перед нами вже не «кам’яна річка», а велике «кам’яне море». Ширина розсипів на місці маршруту — 125 м. Крім гірської сосни, поодиноко росте береза, смерека. Зустрічається сосна кедрова.
Проходячи маршрутом поперек схилу на висоті 1070 м н. р. м., бачимо каміння розміром до 1,5 м, укрите накипними лишайниками. На горизонтальних кам’яних майданчиках поселяються кущові темно-сірі лишайники, а на їхньому субстраті — зелені мохи, які своїм відпадом утворюють подушку, сприятливу для проростання березового і смерекового насіння.
Виходимо на луку Перенець. Серед різнотрав’я де-не-де росте ялівець. Квітує лука з весни до осені. Тут можна побачити п’ять видів орхідних, підсніжник, арніку, тирлич осінній, купальницю європейську, волошку карпатську.
Відпочивши в альтанці, крутою стежкою майже збігаємо вниз, бо нахил схилу не дає спинитися. Довкола високі смереки. Стежка приводить до кремезного бука, у стовбурі якого зрослося 12 буків. Його окружність — 4,6 м.
Повертаємо праворуч і донизу. Тут рідколісся смереки та кущі ліщини, росте популяція реліктової рослини — лунарії оживаючої. Внизу заболочена місцевість, де сприятливі умови для вільхи сірої. У вільшняках полюбляють рости болотні та водно-болотні види, зокрема навесні цвіте калюжниця.
Чути шум швидкоплинної гірської річки Бистриці Надвірнянської, на березі якої ростуть високі буки й смереки. Перейшовши через місток, опиняємося біля місця, звідки починалася наша мандрівка греготами Горган.
P. S. Зі сказаного про природний заповідник «Горгани» одне лишень викликає певний негатив і бажання якось допомогти: місцезнаходження будинку адміністрації заповідника. Його директора В. Кисляка особисто розумію і підтримую. Не було альтернативи щодо вибору приміщення, а води не стало тут тільки згодом (вона зникла навіть у місцевому колодязі — тепер потрібна свердловина). Наразі маємо довкола майже індустріальний ландшафт із розбитою під’їзною дорогою. Тому якнайшвидше слід саджати дерева, щоб створити своєрідний оазис лісу серед непривабливого ландшафту. Тоді (хоч віртуально) складеться враження, що садиба адміністрації розміщена на території заповідника.