ПОБАЧИТИ ГЕРОЯ
Бути дітьми непересічних людей — складна місія. Дехто йде найлегшим шляхом: все життя залишається в тіні батьківської чи материної слави, стає непомітним і знеособленим, а часом і ступає на антисоціальну стежку. І зовсім не багатьом удається вторувати свій шлях, можливо, вистражданий, але здобутий копіткою працею.
Таким був Ярослав Стельмах, син видатного українського письменника Михайла Стельмаха. Його прозові книжки, п'єси, переклади з англійської, кіносценарії, інсценізації, викладання в Київському університеті імені Т. Шевченка — найкращий доказ того, що він був яскравою Особистістю. Днями одному з найталановитіших українських драматургів сучасності минуло б шістдесят. Та він не дожив до цього поважного ювілею. Доля розпорядилася так, що Ярослав Стельмах пішов в інші світи в розквіті сил — 7 серпня 2001 року він загинув в автомобільній катастрофі.
Митця вшанували його творчі побратими, поціновувачі його таланту, столична влада. 20 листопада відкрили меморіальну дошку на Печерському узвозі, 8, де письменник жив протягом 20 років разом із дружиною Людмилою Вікторівною. Кошти на цей захід надав Фонд Михайла та Ярослава Стельмахів, який очолює академік Микола Жулинський. Ця ж громадська організація влаштувала вечір, присвячений Ярославові Стельмаху в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка.
Недаремно такий по-домашньому теплий і затишний вечір спогадів відбувся саме у франківській оселі, адже ця сцена пам'ятає багато вдалих постановок творів Ярослава Стельмаха та його інсценівок світової літератури. Фото у фойє театру нагадали про деякі з них, зокрема виставу «Крихітка Цахес», поставлену 1995 року. На світлинах упізнаємо улюблених акторів — Наталію Сумську, Анатолія Хостікоєва, Богдана Бенюка, які створили в спектаклі незабутні образи.
Протягом десяти років у театрі з насолодою дивилися комедію «Кохання в стилі бароко, або Любов з неохоти». Вистава недавно закінчила сценічне життя, але залишилася в пам'яті глядачів і зайнятих у ній акторів. На вечорі прозвучали два монологи з популярної вистави — Графині у виконанні Ірини Мельник і Степана, якого зіграв Анатолій Гнатюк. «Ми вдячні Ярославу Стельмаху за те, що подарував нам десять років щасливого життя»,— з ностальгійними нотками сказав артист і заспівав ліричну пісню «Дивний сон».
Ті, хто виходили того вечора на франківську сцену, не приховували емоцій. Народна артистка України Раїса Недашківська, тепло згадавши драматурга й миті свого спілкування з ним, зі сльозами на очах прочитала вірш Тараса Шевченка «Жива душа поетова святая...» і завершила виступ словами: «Славуня полетів удосконалюватись, а нам залишив свої труди, свою душу. Боже, як нам добре було з ним!»
«Це був мій великий друг, приємна мені людина»,— почули ми від народного артиста Олексія Богдановича.— Коли зірка падає, світло від неї ще довго залишається. Так сталося зі Славою. Терплячий, толерантний, мудрий — таким я його запам'ятав. Часом актори лінуються вивчити текст як слід, а потім перебріхують слова. Ярослав у таких випадках ніколи не обурювався, як інші автори, він просто міг підійти, лагідно доторкнутися до руки й майже пошепки промовити: «Я тебе дуже прошу, скажи ось так».
Художній керівник Театру імені Івана Франка Богдан Ступка розпочав виступ з дещо комічних історій, пов'язаних з ювіляром, та закінчив не вельми оптимістично: «Його інсценівки — високого польоту. Коли Стельмаха не стало, з драматургією в нас щось обірвалося».
Справді, як казав поет, «большое видится на расстоянии». І спостерігаючи сучасну кризу драматургії, як і її катастрофічний брак, важко втриматись від того, щоб знову з приємністю не згадати п'єси Стельмаха, які ставали виставами, що йшли на одному подиху. Їхні сюжети не вражали карколомністю, зате й були не висмоктані з пальця, а підказані життям. Автор розповідав реальні історії (а їх виписати — найважче!) про наших сучасників та людей з минулих століть, у центрі яких завжди була ситуація, яка перевернула чиюсь долю, круто змінивши вектор її руху. Ось чому й нині в заповнених принишклими глядачами залах ідуть «Гра на клавесині», «Емма» (за романом Г. Флобера «Пані Боварі») — у Театрі «Колесо», «Кін ІV» (за твором Г. Горіна) — на франківській сцені, «Синій автомобіль» — у столичному Молодому театрі. До речі, тими листопадовими днями, коли відзначали ювілей Ярослава Стельмаха, відбулася теж ювілейна, 100-та моновистава «Синій автомобіль» у виконанні заслуженого артиста України Олексія Вертинського. Актор на недосяжній вершині майстерності, з технікою невпинного перпетуум-мобіле втілив образ персонажа — Митця у вічних його творчих стражданнях і сумнівах, який, шукаючи сюжет, стикається з тим, що майже всі теми вже були, всі вони — «заяложені». І все ж не перестає каторжно працювати.
Певно, образ «А» — автобіографічний. Таку думку навіюють слова пана Ярослава, які прозвучали на вечорі з екрана: «Для мене найголовніше — побачити героя: як він ходить, дихає, говорить. Коли я його побачив, можу працювати по 20 годин на добу».