ТАРАС ФЕДЮК: «НАЙТРАГІЧНІШЕ,
ЩО НАШІ ПРАВИТЕЛІ НЕ ВІДЧУВАЮТЬ УКРАЇНУ ЯК БАТЬКІВЩИНУ»
Поет Тарас Федюк зробив блискучу кар'єру з погляду обивателя. Провінціал із невеликого містечка Ананьїв на Одещині, він став столичною «штучкою», здобув власну квартиру на Позняках. Президент Асоціації українських письменників. Лауреат Шевченківської премії.
Головний редактор авторитетного літературно-художнього та громадсько-політичного журналу «Сучасність». Всеукраїнський рейтинг «Книжка року» визнав його «Трансністрію» кращою поетичною збіркою 2007 року. Міжнародний фестиваль поезії «Київські лаври» назвав Тараса Федюка кращим поетом України, засвідчивши це премією. Отакої!
Куди ще вище? Та все це, як бачимо, зовсім не обивательські речі. Бо йдеться про поезію! За зовнішніми ознаками успіху стоїть лише один важіль — талант. І праця. Тарас Федюк — поет від Бога.
Увібравши досвід найкращих світових поетів усіх часів і народів, він є за складом крові віршів суто український, а за психологією — дитиною нашого часу. Як версифікатор Федюк не поступається найкращим майстрам, скажімо, першої половини ХХст., але його почування і мислення пронизані повітрям комп'ютерно-космічних досягнень, інформаційного шаленства, політичного хаосу — не в сенсі «заморочок»-символів, просто небезпечна сучасність розчинена в оголеній душі поета, яка здатна себе виявляти феєрично своєрідно і гармонізувати дійсність. Поль Верлен чи Борис Нечерда ніколи б не змогли написати так, як Тарас Федюк, а от він при бажанні зміг би написати як вони, бо має «козир»: відчуває-знає дещо таке, чого не відають його попередники. Та Федюк, звісно, надто самобутній, щоб писати під когось. Мені вельми подобається, як про нього написала поетка Наталя Бельченко: «Той, хто цінує в поезії насамперед образність і почуття, не засмічене фальшивим пафосом, так просто не захоче розстатися з Федюком.
Справжня лірика зазвичай обводить читача навколо пальця істини й вказує йому більш-менш точне місце, де він перебуває. І не вимагає йти вперед (до світлого майбутнього і т. п.). Тому завжди можна повернутися до віршів нового врожаю і налити собі ще».
Тарас Федюк — це філософічність, меланхолійність, що переливається в трагічність, це лікувальні пілюлі вражаючої правди, заточені в образи та нестандартні метафори, котрі незбагненно світяться, мов росинки чи зірки.
До Тараса Федюка я звернувся його власними віршами. Зрозуміло, що не просив їх прокоментувати (бо поезію коментувати — невдячна справа), просто поетові рядки асоціативно викликають запитання.
Час наступає. Весела пора.
Підсумки б'ються.
І многі печалі.
Карти відкрито. Скінчилася гра.
Вогник по свічці стікає помалу.
— Отже, пане Тарасе, які підсумки «б'ються» на фініші 2009 року?
— Річ у тім, що підсумки «б'ються» увесь час. Без кінця перманентно щось підсумовую. Рух уперед неможливий без осмислення того, що зробив, створив чи натворив, і тільки визначивши своє ставлення до цього, можна рухатися вперед.
Є певні етапи, які осягаєш із відстані. В мене їх було кілька, вони пов'язані з біографічними і творчими метаморфозами. Закінчив в Одесі університет, виїхав з міста, повернувся, жив в Одесі тривалий час, з десять років тому приїхав до Києва. Причина — організаційна: мене обрали президентом Асоціації українських письменників, тож подався до столиці на роботу, власне, на два роки. Винаймав квартиру, працював із однодумцями — багато, весело; всі молодшими були, ще живими: Юрій Покальчук, Ігор Римарук, Василь Кожелянко... До того ж Київ мені завжди подобався, тут я «обріс» справами вже і поза асоціацією, з'явились пропозиції оплачуваної роботи, тому що АУП — це громадська робота, вона ніколи не оплачувалась.
— Наскільки мені відомо, Ви очолили журнал «Сучасність» за складних для нього обставин.
— Проте спільними зусиллями вдалось увійти в графік і вже на виході — одинадцяте число. Маю заступником гарного поета і фахового журналіста Павла Вольвача, заввідділом літератури — відомий письменник Олесь Ільченко і заввідділом публіцистики, звісно, публіцист Олександр Маслак. Власне, вчотирьох робимо зміст журналу. Є ще певні проблеми, але якщо всі в купі (редакція, дирекція і наші засновники) виконуватимемо свої зобов'язання чітко, своєчасно, то журнал поставимо на ноги.
Вирішальна роль в реанімації «Сучасності» належить голові Громадського руху «За Україну» В'ячеславові Кириленку, це він урятував журнал, коли той був знекровлений, знесилений. Очолюваний ним Фонд молодіжних демократичних ініціатив та Інститут національної пам'яті під керівництвом Ігоря Юхновського, який теж усіляко підтримує часопис, є співзасновниками видання.
Нас небагато, але хочемо втілювати амбітні плани, робити найкращий український літературно-художній та громадсько-політичний журнал. Безперечно, має минути певний час, ця робота потребує згуртування кращих авторів — письменників, публіцистів, критиків, усіх-усіх.
— Із Вашим приходом журнал набув якихось нових рис? Як визначаєте його генеральний напрям?
— До мене були певні експерименти, вважаю їх не надто вдалими, ми повернули журнал до формату, який відстояний роками, був за часів редакторства Івана Дзюби, Ігоря Римарука — кращого періоду «Сучасності» (до речі, часопис створено 1961 року). Напевно, це себе виправдовує, бо чуємо хороші відгуки. Наш читач прогресивний, модерний і водночас дещо консервативний, отже, хоче читати нову літературу і глибоку аналітичну публіцистику, яка не відгукується на злобу дня (мовляв, бешкетує «свинячий грип»), а порушує векторні проблеми України: НАТО, Євросоюз, євроспільнота, Азія–Європа, місце України у світі, тобто глобальні питання, які нині вирішити, можливо, важко, але їх треба аналізувати, доносити людям і давати їм можливість вибору. Сподіваємося, що повернемо і свого читача, наростимо і збільшимо його кількість переважно в Україні. Нині в діаспорі поменшало передплатників, українці, котрі знають мову, відходять, а їхні діти, онуки часто не знають рідної мови, та й паузи, коли журнал не виходив, не сприяли передплаті, тому зосереджуватимемось на материковій Україні. Проблеми діаспори нас цікавлять, ми їх висвітлюватимемо, але більше акцентуватимемо увагу на проблемах України. Результат наших зусиль побачимо за рік-два, бо це ж не пиріжки пекти!
Тож прощай. На залізницю!
Через парк глухий і дивний,
Щоби ще хоч раз поглянуть,
Як верба чорнозем п'є,
Як стоїть Тарас Шевченко,
Мов навіки заблудився,
А спитати про дорогу —
Так хіба дорога є?!
— З огляду на сьогодення, на те, що відбувається в країні, виникає запитання: «Так хіба дорога є?!» Особливо для поета — людини без шкіри...
— Шкіра трохи наросла за життя, бо інакше не вижити.
— Тож є дорога у людей, у країни?
— Звичайно, такий сумнів, таке запитання весь час стоїть. У розпачливих роздумах перебувають всі українці. Іноді здається, що за вісімсот років рабства України націю знищили. Це як дерево. Відрубали одну гілку, воно росте, другу, третю відрубали — росте, та ось відрубують стрижневу гілку, і дерево починає гинути, залишається тільки те, що росте з коріння, якісь слабкі пагони, і чи перетворяться вони на дерево, невідомо. Отаке в мене відчуття стосовно рідної нації. Це попри те, що нині ніби є свобода, можливий рух уперед, ніби Україна отримала можливість ставати (це теж нав'язло в зубах) українською, однак дізнаюсь, що, за соціологічними дослідженнями, кількість родин, які розмовляють російською мовою, збільшилась на два з половиною відсотка...
— Тобто процес русифікації триває?
— Виявляється, він навіть не спинився. Можливо, трошки пригальмував. А ми розуміємо, що загибель мови — це фактично загибель нації.
У країні чимало важких проблем, дивишся на все, що робиться, і замислюєшся: невже ми такі невмілі й невдалі, що єдині в Європі за тисячу років не спромоглися створити своєї держави? Чи це така наша доля? Ніби цю землю хтось в карти програв, бо весь час на ній кров, трагедії, народ ніяк не може скинути то одних, то других, то третіх загарбників. Гірко було почути, що нас намагаються підвести під політичну формулу: «Країна, що не відбулася». На цьому починають наполягати в Росії, відповідні технології впроваджують. Країни з подібним статусом є в Африці, тепер Москва намагається його до України приліпити: «Ось дивіться, що в них робиться, ні на що не здатні, всім винні, всім заборгували!». Хоча, зрозуміло, в Росії крадуть не менш ніж у нас, ситуація у них ненабагато краща, просто є більше чого красти. Територія велика.
Та ніхто з наших політиків і людей при владі не думає про перспективу, намагаються використати щастя, яке впало на голову, у вигляді портфеля міністра, щоб гарячково вирішити свої власні зиски і проблеми родичів.
Під час війни німці вивозили чорнозем, корів, зерно.... Та як не дивно, можновладні-українці теж поводяться, як окупанти; це, може, найтрагічніше, що вони не відчувають Україну як свою Батьківщину, місце, де житимуть їхні діти, онуки. У них менталітет загарбників: прийшли, пограбували, побудували вілли за кордоном. Їхні діти й родичі — вже там, і вони там опиняться. Щоправда, тішить, що за деякий час будуть там, де всі ми будемо.
Як далі? Далі як?
По колу все, по колу...
Нудний калейдоскоп
Продмагів і боргів...
...Тут є один трамвай,
Який виходить в поле,
Тут є один лиман
І хвилі кураїв.
— Тож в яке поле виходить Ваш трамвай, які лимани тепер бачите?
— Здебільшого бачу внутрішнім зором або коли їду до рідної Одеси. За кордоном мені нудно.
«Залізна завіса» ніби впала, а насправді — ні. Творчі українці поки не мають нормальних контактів із колегами за кордоном, ми не знаємо одне одного. А процес повинен бути нормальним, регулярним, щоб я міг вільно поїхати, скажімо, до Парижа і потрапити у коло знайомих журналістів, художників, письменників, а не витріщатися на Ейфелеву вежу. Взагалі всі пам'ятки архітектури насправді по телевізору набагато красивіші, ніж з вікна туристичного автобуса. Для мене найголовніше — поспілкуватися, посперечатися, домовитися про якісь спільні проекти. Відсутність цього — відлуння «залізної завіси» плюс наше незнання мов, що склалося історично. В ті часи, коли молодим вивчав англійську мову в школі чи університеті, добре знав, що нікуди мене не випустять, та й кому ми там такі зашорені потрібні! В капіталістичних країнах радянським людям дозволялось перебувати тільки групою у супроводі двох-трьох перекладачів із КДБ, які не давали ні з ким спілкуватись і перекладали те, що дозволено. Отже, англійська мова була функціонально не потрібна, тому її погано вчили. Такий з минулого тягнеться комплекс неповноцінності. Має збігти час, щоб Україна могла інтегруватись усіма складовими у світовий простір, тоді ми нормально житимемо.
Візьмімо феномен латиноамериканського магічного роману. Його творці увібрали всі ці свої колумбійські, перуанські, венесуельські, аргентинські, бразильські, чилійські проблеми, етнічний смак життя, але ж вони вчилися в Сорбоннах, Кембриджах, Оксвордах, Парижах, Лондонах, Цюріхах, мають там добрі контакти з видавцями, письменниками, можуть безпосередньо пропонувати рукописи. Маючи світову культуру і освіченість, вони на платформі національного творять свої шедеври, які цікаві світові. Коли, скажімо, читаєш роман перуанця Маріо Варгаса Льоси «Літума в Андах» про сержанта, який живе на гірському кордоні, спочатку зацікавлює колорит, а потім проблеми самотності людини, її відірваності від життя, причому це виведено на рівень загальнолюдських проблем. І українці могли б запропонувати Європі, світові чимало цікавого, це коли на етнічній платформі вибудований світовий контекст, зображено загальнолюдське. Гадаю, що в української літератури все попереду, нині відбувається неспішний рух ідей, творів, письменників.
З яких ще причин я не їжджу останнім часом за кордон? Тому що мені огидно: не хочу стояти в черзі під посольствами, переплачувати за візи, спілкуватися з пихатими євросоюзівськими чиновниками, мати справу зі спекулянтами, які тиняються під цими установами. Маю свою людську гідність. Чого я повинен принижено тицяти свій паспорт і щось у когось просити, і боятися, що мене викреслять? Та пішли вони всі разом! Мені, в принципі, й в Україні добре.
Ставлення до нас, українців, як до другосортних жебраків, незаконне, тому що, може, в економічному сенсі в цьому є якась правда, мовляв, вони там захланні, у них керівництво злочинне, краде, народ бідний, але це ніяк не стосується творчості, тому що творчість, навпаки, в таких неблагополучних країнах розцвітає. На ситому Заході поезія вмерла давно, у мене в одному віршику провокативно, звісно, стверджується, що в Європі останнім поетом був Аполлінер. Хтось запитав: «А Превер?» Я відповів: «Превер — останніший». — «А Ів Бонфуа?» «А Бонфуа, — сказав я, — це український поет».
Ахматова колись сказала, що в Європі живопис «з'їв» поезію, вона мала на увазі імпресіоністів. Думаю, ці слова частково справедливі, бо поезію «з'їло» ще й сите життя.
Узагалі мистецтво «з'їдається» ситістю, причому не буквальною, фізіологічною, а пересиченістю моральною: заспокоєністю, благодушністю, егоїзмом, жагою задоволень і розваг, коли все в людини є, нічого їй не болить, мало що цікавить. Чого тоді рвати душу? Тому, вважаю, не нам треба до Європи дертися зі своїм мистецтвом. Нехай вже вони до нас!
Зеленіє в снігах вагон.
І залізна, як лід, дорога.
Забувати — нема кого.
І згадати — нема для кого.
— Спробуймо повернути цю строфу ось яким чином. Які імена Ви хотіли б не забути і згадати? Хто Вас гріє і тішить? Адже Ви спілкуєтеся з кращими письменниками України і, безперечно, є кого згадати. Хто останнім часом Вас вразив, коли прочитав — і «Ух!..», захопився.
— Чим більше читаєш, тим менше «Ух!», тому що вже «наухався», важко чимось здивувати, я багато чого в житті бачив. Можливо, безпосереднє сприйняття дещо притупляється вершинами, з якими зустрівся, котрі увійшли в душу, але все одно мені завжди цікаво, коли у хорошого поета з'являються дуже хороші вірші, у хорошого прозаїка — чудовий роман. До речі, новий роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» вважаю кращим з того, що вона написала. Мені страшенно сподобався роман Василя Шкляра «Чорний ворон», який журнал «Сучасність» закінчує публікувати. Мені здається, що це один із вершинних творів останніх двадцяти років в українській літературі й я тішусь тим, що ми його першими почали друкувати.
Буває не менша радість, приміром, коли читаєш вірші молодого поета і знаходиш несподівану метафору, поворот думки, які тебе вражають. Це не обов'язково навіть цілий вірш, бо рідко хто може здивувати таким... Проте справжнє досі є і я йому радію.
Щодо тих, кого хочу згадати, то це завжди Михайло Стельмах, який помітив мої вірші й друкував їх, коли я ще був школярем; Василь Земляк; блискучий і завжди недооцінений поет Борис Нечерда; мій друг Ігор Римарук. Та багато хто в моєму серці...