ІНТЕРЕСИ ДИТИНИ ЧАСТКОВО ІГНОРУЮТЬ, ЧАСТКОВО ПОРУШУЮТЬ
Зміни на краще в дотриманні прав дитини в країні неможливо не помітити. Одне з красномовних тому підтверджень — збільшення кількості дітей-сиріт, влаштованих до прийомних родин або дитячих будинків сімейного типу. Однак більшість статей Конвенції про права дитини, яка стала частиною вітчизняного законодавства, залишається невтіленою на практиці. Такий висновок зроблено в альтернативному звіті про реалізацію згаданої конвенції, підготовленому громадськими організаціями.
Колізія з таємницею
усиновлення Не всі права дитини, визначені в конвенції, відображено в українському законодавстві. Рекомендації Комітету ООН з прав дитини враховано лише частково. Серед найгостріших проблем представники «третього сектору» називають усиновлення та запровадження ювенальної юстиції — комплексної системи правосуддя щодо неповнолітніх. Пілотні проекти в цій сфері наочно показали його перевагу, але, на жаль, малоймовірно, що системні зміни в цій сфері стануться найближчим часом, констатував директор програми «Верховенство права» міжнародного фонду «Відродження» Роман Романов.
Слід визнати: протягом останніх п'яти років держава провела низку законодавчих і організаційних заходів для гуманізації кримінального судочинства у справах дітей. Однак запровадження спеціалізації суддів, які розглядають карні справи про злочини, скоєні неповнолітніми, на практиці реалізується так, що цього служителя Феміди (найчастіше ним є голова суду) призначають, але це не означає, що він спеціалізується як ювенальний суддя.
Є випадки, коли права дитини, проголошені в конвенції, в українському законодавстві прямо і відверто порушують. Це стосується ст. 7 і 8, де йдеться про право дитини на індивідуальність, зазначає голова Всеукраїнської фундації «Захист прав дітей» Євгенія Павлова. Згадане право грубо порушується статтями Сімейного кодексу, які проголошують таємницю усиновлення. Вітчизняне законодавство не забороняє прийомним батькам змінювати ім'я та прізвище дитини, навіть якщо вона вже усвідомлює, як її звати, а також відомості про місце і дату народження. Це порушує не тільки право на захист індивідуальності, а й на зв'язки з біологічними батьками, братами та сестрами, тобто є втручанням у приватне і сімейне життя дитини. Статтею 168 Кримінального кодексу не тільки передбачено карну відповідальність за розголошення таємниці усиновлення, нею дитину позбавлено права самостійно вирішувати, чи може вона оприлюднити інформацію про власне усиновлення, навіть досягнувши повноліття, адже вона не може поширювати її без згоди усиновлювача.
Водночас нікого не турбує те, що в засобах масової інформації, а також в інших джерелах вміщують фото дітей, котрі чекають на усиновлення — як у такому разі бути з його таємницею? До слова, представники Міністерства у справах сім'ї, молоді та спорту, посилаючись на соціологічні опитування, стверджують: наше суспільство не готове до скасування таємниці усиновлення.
Речі із секонд-хенду
замість права
на інформацію Обмеженим є рівень доступу дітей до інформації (це право зафіксоване в ст. 17 конвенції). Віце-президент дитячої екологічної громадської організації «Флора» Андрій Шестаков навів із цього приводу анекдотичний приклад. Кіровоградська школярка Настя відправила до всіх облдержадміністрацій запити, де цікавилася, які у них є програми для дітей і як можна ними скористатися. Чиновники з усіх куточків України почали телефонувати до Кіровограда із запитаннями: що то за дитина, з якої вона родини, чим викликане таке звернення. Місцева служба у справах дітей відреагувала на це так: на дівчинку завели картку як на неблагополучного підлітка, а представник влади прийшов додому до школярки і запропонував допомогу — речі із секонд-хенду.
В українському законодавстві ніде не сформульовано право дитини на особисте і сімейне життя, таємницю кореспонденції, захист від шкідливої для неї інформації, яка, зокрема, поширюється через Інтернет. Гострою є проблема поінформованості дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, про їхнє майно.
Держава тотально ігнорує право дитини на приватність, наголошує представник «Асоціації молодих професіоналів «Клас» Олена Кочемировська. У переважній більшості шкіл у туалетах для учнів немає індивідуальних кабінок. Сумною «нормою» є розголошення конфіденційної інформації про дитину та її батьків (зокрема освіту, майновий стан, релігійність, місце народження). Конфіденційність персональних даних дитини перебуває під постійною загрозою, адже вона внесена до класних журналів, які є доступними для учнів та їхніх батьків, інших учителів. У тих журналах також є листок здоров'я, що містить медичні діагнози учнів класу. Тож є небезпека, що через шкільну документацію приватну інформацію можуть отримати сторонні особи.
Наприкінці 2007 року у Львівській області було створено єдиний електронний банк даних дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та дітей із кризових сімей. Це починання мало благородну мету — допомогти знедоленій малечі швидше знайти родину. Для цього творці банку вмістили фотографії дітей та інформацію про них. Аналогічна електронна мережа існує і в Тернопільській області. Можна стверджувати, що ця практика набуває повсюдного поширення. Хтось вважає її позитивним фактором, який сприятиме процесу усиновлення, однак за відсутності закону про захист персональних даних це ставить під загрозу право на приватність і порушує чинне законодавство щодо таємниці усиновлення.
Забуті зобов'язання Діти продовжують зазнавати насильства — в школі, родині, під час контактів із представниками правоохоронних органів. Досі не розроблено механізми ефективного виявлення таких випадків і реагування на них. Реальні масштаби жорстокого поводження з дітьми важко оцінити через брак комплексних досліджень проблеми. Статистичні показники різних міністерств часто не збігаються через те, що цю інформацію збирають за різною методологією. У відомчій статистиці зустрічаються парадоксальні випадки, коли кількість дітей, котрі стали жертвами насильства в сім'ї, та дітей, які самі його вчинили, подається однією сумарною цифрою. Недосконалою лишається процедура допиту дітей (свідків, потерпілих і обвинувачених у злочині).
Автори альтернативного звіту занепокоєні тим, що державні програми і плани щодо прав дітей фінансують за залишковим принципом, хоча оптимальним варіантом було б визначення конкретної частки бюджету на їхню реалізацію. Немає системи з інформування всіх дітей, а також фахівців, що з ними працюють, і батьків про зміст конвенції у доступній для них формі. Бракує також системи навчання вчителів, лікарів, працівників правоохоронних органів, адвокатів і суддів принципів реалізації цього документа.
Вітчизняні органи державної влади легко беруть на себе міжнародні зобов'язання, але докладають мало зусиль для їхнього виконання, зазначає Роман Романов. Під час презентації звіту в Комітеті ООН із захисту прав дитини наші посадовці якийсь час червоніють від адресованих їм запитань, зате потім на п'ять років забувають про рекомендації цієї інституції. Їхній текст неможливо знайти у міністерствах, а посадовці, котрих це стосується, не знають їх змісту. Хоча варто було б прислухатись не тільки до думки оонівських експертів, а й до рекомендацій, висловлених українськими правозахисними організаціями.