ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА

ЦЕ ЗАСВІДЧУЮТЬ ВИЯВЛЕНІ ОСТАНКИ ЛЮДЕЙ, ЗНИЩЕНИХ НА ІВАНО-ФРАНКІВЩИНІ В 1930-ті РОКИ СТАЛІНСЬКИМИ ОПРИЧНИКАМИ
28 ЛИСТОПАДА — ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРІВ ТА ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ

Голодомори, політичні репресії, що пронеслися Україною чорним смерчем, викосили багато людей. На жаль, ми не знаємо, скільки саме, але рахунок іде на мільйони. Могили тих, кого позбавили життя більшовицькі інквізитори, розкидані по всій Україні.

Дем’янів Лаз, що неподалік Івано-Франківська, одне з багатьох захоронень, де НКВС ховав від сторонніх очей тіла своїх жертв: протягом десятиліть мало хто знав його таємницю. А кому вона була відома, той волів мовчати, щоб не опинитися на Колимі чи в психіатричній лікарні. Проте 20 років тому страшна правда відкрилася. Серед тих, хто доклав до цього титанічні зусиля, був і Роман Круцик — заступник голови Всеукраїнського товариства «Меморіал» імені Василя Стуса, голова його Київського осередку.
— Улітку 1989-го, повертаючись з Калуша додому, я спинився біля села Павлівки: вирішив назбирати грибів, які завжди рясно родили в цих місцях,— розповідає Роман Миколайович.— На краю лісу зустрів літнього чоловіка, який пас корів. Зав’язалася розмова, і чоловік, сумно зітхнувши, мовив: «Тут не стільки грибів, скільки кісток людських...»
Надалі з’ясувалося, що Ярослав Павлович — так звали мого нового знайомого — незадовго до війни разом із такими ж хлопчаками як сам наткнувся на трупи людей, присипаних землею. Про це вони повідомили голову сільради, а той — районне керівництво. Наступного дня до лісу приїхали люди у військовій формі й перевезли небіжчиків невідомо куди. Я відразу збагнув, що то були співробітники НКВС. Після тієї зустрічі мене мучила думка: куди вони поділи тіла людей? Інтуїція підказувала, що вони їх заховали десь поблизу, радше в глибині лісу. Незабаром мені вдалося віднайти ще одного свідка тих подій — Петра Вінтоняка.
— Що він Вам розповів?
— Чоловік пригадав, що в 1939 році, коли орав город, чув постріли, що лунали у лісі, й бачив, як того ж дня ввечері до лісу їхали кілька критих вантажівок, після чого там знову були постріли. При цьому Петро Захарович погодився приблизно показати місце екзекуцій. Про свої зустрічі з людьми, які, можливо, були свідками розстрілів людей, я поінформував членів культурно-наукового товариства «Рух», членом якого теж був. Хоча інформація, отримана від селян, була лаконічною, вона все ж давала надію на те, що нам поталанить віднайти поховання невинно убієнних. До того ж пан Петро згодом більше розповів про ті події. Він, зокрема, згадав, що був свідком того, як німці, окупувавши Станіславщину, примусили колишніх радянських активістів розкопувати могили і витягувати з них тіла вбитих. Після ексгумації німці могили знову закопали, а місцеві жителі поставили на місці поховання хрест. Згодом знайшлися ще свідки тих трагічних подій. Мені вдалося знайти колишнього комсомольця Данилишина, який був серед тих, хто за наказом гітлерівців відкопував загиблих. Він неохоче повідав мені про розкопки, в яких брав участь. Словом, зважаючи на всі свідчення, ми зуміли приблизно відтворити ті трагічні події й дійшли висновку, що в Дем’яновому Лазу покояться жертви НКВС. Тож залишалося встановити точні місця їхніх поховань, що ми й почали робити.
Було створено дві пошукові групи, до яких увійшли я, Степан Федик, його син Ярослав, Роман Шевчук, Іван Андрухів, Богдан Вінтоняк, Іван Павликівський і ще кілька чоловік. Озброївшись металевими прутами, почали «прощупувати» землю. Але, попрацювавши кілька днів у лісі, ми нічого, крім гранат і снарядів часів Другої світової війни, не знайшли. Невдовзі відбулося засідання комісії з розслідування сталінських репресій, що була створена в області й до складу якої входили, крім нас, представники правоохоронних органів, ветерани НКВС, офіцери КДБ. Справу щодо поховань доручили вести слідчому обласної прокуратури Миколі Даниліву. Та, незважаючи на свідчення багатьох людей, ні йому, ні нам не вдавалося знайти місце поховань. Проте одного дня фортуна нам усміхнулась...
— Вийшли на більш цінного свідка?
— Так. Можна сказати, випадково. Повертаючись якось з лісу після чергових безрезультатних пошуків, ми зустріли незнайомця, що кульгав лісовою стежкою нам назустріч. Порівнявшись з нами, він сказав: «Я хочу дати свідчення».
На моє зауваження, що свідків вистачає, відповів: «Таких свідчень, як я, ніхто вам не дасть...»
Він заінтригував нас, і ми погодились його вислухати. Виявилося, що Семен Вітвицький в 1941-му вступив до української поліції й брав безпосередню участь у розкопках могил. Зіставивши його свідчення зі свідченнями інших людей, які допомагали нам, урешті-решт ми зуміли знайти першу з трьох могил. Це сталося 21 вересня 1989 року.
— Владні структури, зокрема партійні органи, Ви поінформували про свою знахідку? Якою була їхня реакція?
— Як на мене, то партійні функціонери, місцеві чиновники, були шоковані: до того дня більшість з них стверджувала, що в Дем’яновому Лазу «ніхто й нікого не розстрілював, а якщо і розстрілював, то це були фашисти». Наступного дня, 22 вересня, я і кілька чоловік від самого ранку були в лісі. Ближче до обіду почали прибувати чорні «Волги», з яких виходили чоловіки в краватках, мовчки оглядали залишки одягу, людські кістки, котрі вийняв із землі ківш екскаватора і які ми розклали на траві. Представники обласного управління КДБ одразу сказали, що це робота клятих бандерівців...
З кожним днем ми виявляли все більше і більше людських останків. Це при тому, що нам не вистачало людей: у Дем’яновому Лазу працювали лише активісти «Меморіалу», товариства «Рух», а також кілька жителів села Пасічна. Проте незабаром до нас приєдналися десятки добровольців із навколишніх сіл. За постановою слідчого прокуратури Миколи Даниліва на розкопки прислали і судового медексперта О. Левицького. А влада, обласна комісія із розслідування сталінських злочинів мовчали, роблячи вигляд, що нічого надзвичайного не сталося. Ідеологи обкому партії поширювали чутки, що в лісі закопані німці, яких знищили радянські війська. Словом, робилося все, щоб збити людей з пантелику, не давши їм дізнатися правди. Наступного дня на місце захоронення прибула комісія, що складалася з членів обкому партії. Знову ми почули, що «цей злочин на совісті націоналістів або німців, що відступали». Але... Буквально на їхніх очах ми виявили в зотлілому одязі документ — копію вироку громадянинові Мишковському, виписану на бланку... НКВС.
Згодом витребували з архівів КДБ УРСР і його кримінальну справу, переконавшись, що така людина жила і була розстріляна як «ворог народу».
— Чи довго Вам, пане Романе, довелося працювати в Дем’яновому Лазу? Влада надалі продовжувала ігнорувати Вас і Ваших колег?
— Спочатку ігнорувала. Та згодом ситуація почала змінюватись. Наприклад, із Тисменицького районного відділку міліції нам виділили міліціонера, який повинен був чергувати разом з нашим сторожем Мироном Веретком, аби зловмисники не спаплюжили місце поховання. Проте чергував він лише одну ніч...
Незважаючи на таке «сприяння», ми працювали, наближаючись до істини. Вибачте за пафос, але я і мої колеги поклялися на могилі невинно убієнних, що розкопаємо всю правду про Дем’янів Лаз, донесемо її до кожного жителя Івано-Франківщини. Так ось, у нижніх шарах могили знаходилися небіжчики, в яких були поламані руки й ноги. То були в’язні, яких привозили сюди вже мертвими зі Станіславської тюрми: перед цим їх жорстоко катували, про що свідчили переломи. В’язні, які копали для них яму, знімали з автівок мертвих і скидали до ями. Потім розстрілювали і їх, засипаючи тіла землею. Ми знаходили грудні кістки людей з правильними чотирикутними отворами, які свідчили про те, що після пострілів у потилицю ще й проколювали багнетами...
25 вересня на розкопки приїхав голова комісії з розслідування сталінських злочинів М. Капітанчук. Зібравши нас, він запропонував створити бригаду з робітників комунальних служб міста, які б допомагали нам вести розкопки. До нас часто навідувався єпископ Української греко-католицької церкви П. Василик, на прохання якого богомільні люди із сусідніх сіл приносили нам обіди.
Робота просувалася швидше, особливо порівняно з першими днями, адже люди набували досвіду археологічних розкопок. Звісно, зростала кількість вийнятих на поверхню останків. Микола Данилів не встигав складати відповідні протоколи, судовий експерт О. Левицький та інтерн Івано-Франківського бюро судово-медичної експертизи В. Мельничук не встигали оформляти відповідні документи, які засвідчували результати розкопок. Тому за розпорядженням начальника республіканського бюро судово-медичних експертиз професора Юрія Шупика було створено дві бригади експертів, до яких увійшли фахівці з різних міст України. Працювали ми до жовтня 1989 року, розкопавши всі три могили. З останньої дістали останки 108 чоловік. До речі, серед розстріляних були жінки і навіть грудні діти: кати забирали своїх жертв разом із немовлятами...
— Останки скількох людей віднайшли в лісі?
— 524 невинно убієнних знайшли свій останній притулок у Дем’яновому Лазу.
— Що Ви зробили з останками людей, закатованих НКВС?
— По-християнському поховали їх з дотриманням усіх почестей. Це сталося 29 жовтня 1989 року за участі майже 500 тисяч людей, котрі приїхали до Дем’янового Лазу, щоб вклонитись пам’яті загиблих. Були присутні також представники влади, церкви.
— Чому місце масових захоронень називається Дем’яновим Лазом?
— Усі околиці Пасічнянського лісу, де він знаходиться, до війни були розподілені на невеликі ділянки і мали своїх господарів — жителів сіл Пасічної й Загвіздя. Ділянки ці чомусь називали лазами. Власником однієї з них, яку облюбували для своїх чорних справ кати НКВС, був чоловік на ім’я Дем’ян. Так виникла назва Дем’янів Лаз.
— Знаючи про Вашу подвижницьку діяльність, спрямовану на відновлення історичної правди, не можу не поставити запитання: скільки, Романе Миколайовичу, більшовицький режим залишив на українській землі могил, у яких покояться останки українців?
— Думаю, що достеменної відповіді на це запитання ніхто не дасть. Адже політичних репресій українці зазнавали протягом десятиліть. Так, їхні масштаби в різні роки різнилися, але людей і волі позбавляли, і фізично нищили, особливо у 1937–1939 роках. Утім, на прикладі Дем’янового Лазу ми переконуємось, що нелюди в одностроях НКВС закатовували людей і за кілька днів до війни. Звісно, що їм потрібно було кудись подівати своїх жертв. Наприклад, у Биківнянському лісі, що неподалік Києва, закопали в землю — за різними оцінками — близько 100 тисяч осіб. Ми знаємо, що подібні захоронення є в Дніпропетровську, Вінниці, Умані, інших містах України. Але провести розкопки і перепоховати гідно останки жертв сталінізму неможливо, оскільки на місцях захоронень побудовані різні об’єкти, в тому числі розважальні. Наприклад, у Вінниці на тому місці, де енкаведисти Берії відправили на той світ тисячі людей, шумить міський парк...
Що стосується Західної України, то тут ситуація складніша: Червона армія ще не дійшла до Берліна, як від рук «визволителів» тріщали березові хрести на таємних похованнях, висипаних галичанами під час німецької окупації, викорчовувались ліси, зрівнювались бульдозерами яри, що стали місцями масового знищення українців. А живі свідки, які бодай згадували про них, безслідно зникали. Словом, радянська влада зробила все можливе і неможливе, щоб приховати правду про свої злочини. Але це не завжди їй вдавалося, бо лише протягом 1989–1999 років на теренах Івано-Франківщини було здійснено розкопки 114 поховань. Зокрема, на Старому цвинтарі в Івано-Франківську, неподалік села Посіч, що в Чорному лісі, поблизу селища Войничів. До речі, тут серед 150 розстріляних було 52 дитини.
Скільки ще розкидано по українській землі безіменних могил, захованих біля міст і містечок, про які ми не здогадуємось. На жаль, за 18 років незалежності Україна так і не спромоглася дати на державному рівні історичну, політичну і правову оцінку злочинам комуністичного режиму. Коли Президентом України був обраний Віктор Ющенко, ця робота пожвавішала. Свідченням цього може слугувати і те, що не так давно Віктор Андрійович відкрив у Івано-Франківську музей, експонати якого розповідають про трагедію Дем’янового Лазу. Під час відвідування главою держави музею відбулася презентація книги Романа Круцика «Дем’янів Лаз» — книги, яка написана на основі документів, виявлених у архівах НКВС. У ній містяться їх копії, фотографії останків, виявлених 20 років тому, прізвища безневинних жертв. А ще прізвища тих, хто був безпосереднім виконавцем злочинних наказів. Подібних прецедентів, щоб відкрито вказували імена жертв і їхніх катів, в Україні ще не було...

Інтерв’ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ

також у паперовій версії читайте: