ПРЕЗИДЕНТСЬКА КАМПАНІЯ, ЯК «МИГ МЕЖДУ ПРОШЛЫМ И БУДУЩИМ»
НАБЛИЖАЄТЬСЯ 18-ТА РІЧНИЦЯ НАШОГО ПЕРШОГО ПОХОДУ НА ВИБОРЧІ ДІЛЬНИЦІ ДЛЯ ЗАДОВОЛЕННЯ АМБІЦІЙ ОДНОГО З КАНДИДАТІВ У ПРЕЗИДЕНТИ 1 грудня виповнюється 18 років від моменту, як ми на Всеукраїнському референдумі підтримали Акт про Незалежність нашої держави. Подія, поза всякі сумніви, грандіозна, хоча, на думку багатьох спостерігачів, недостатньо вшанована. Скажімо, досі доводилося чути думки з приводу того, що День Незалежності на державному рівні варто було б святкувати саме першого дня зими, а не 24 серпня. Мовляв, підтримка Акта з боку понад 90 відсотків громадян України важить більше, ніж депутатська. Вочевидь, такі міркування цілком мають право на життя. Проте так складається в Україні, що доленосними здебільшого стають саме певні парламентські рішення. Від парламенту залежить можлива потенційна корекція державних устоїв. Хоча... Останнім часом деякі політики виявляють усе більшу наполегливість (шкода, що подекуди відверто «показушну») щодо ширшого залучення народних мас до державного життя. Скажімо, саме 1 грудня, в річницю Всенародного референдуму, завершується всенародне обговорення ініціатив Президента Віктора Ющенка щодо змін до Конституції. Так що тим, хто з якихось причин не встиг надіслати свої пропозиції за адресою, яку упродовж трьох-чотирьох місяців щогодини повторюють з радіоприймачів, радимо поквапитися. Інакше (треба ж таке!) ваша думка так і залишиться неврахованою. Власне, для багатьох досі залишається загадкою: що далі очікує на всенародно обговорене президентське конституційне «дітище»? Бо, скажімо, народні депутати, до чиїх обов’язків входить ухвалення змін до Основного закону, до президентського проекту поставилися, м’яко кажучи, не надто прихильно. У ці дні, коли в розпалі президентська виборча кампанія, пригадується ще одна подія 1991-го. Тоді наприкінці листопада також кипіли неабиякі кандидатські пристрасті. Отже, 1 грудня матимемо ще одну знакову річницю — вісімнадцять років тому ми обрали першого президента незалежної держави. Тут варто звернути увагу на те, що тодішня президентська кампанія неабияк сприяла позитивним результатам референдуму за Незалежність. Передовсім тому, що усі семеро тодішніх кандидатів одноголосно виступали за підтвердження Акта ВР від 24 серпня. Загалом у 1991 році пошукачів президентської «булави» в Україні було навіть більше, ніж тепер. У минулому числі ми зазначали: нині до Центральної виборчої комісії загалом надійшло 67 заяв щодо реєстрації кандидатами в президенти (після відповідної «фільтрації» офіційних кандидатів лишилося 18). Так от, вісімнадцять років тому початкова кількість претендентів досягала... 95! Саме стільком громадянам було видано посвідчення на право отримання підписних листів і збирання підписів на свою підтримку. (Як відомо, такі «дрібнички» впевнено витіснили гроші — у вигляді 2,5-мільйонної застави). Утім, кандидатами на посаду глави держави у 1991-му виявилося тільки семеро достойників, кожного з яких підтримали своїми підписами сто тисяч і більше громадян: Леонід Кравчук, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Ігор Юхновський, Володимир Гриньов, Олександр Ткаченко та Леопольд Табурянський. Дехто з них досі перебуває в безпосередній близькості до політичного бомонду, дехто давно зійшов із нього на маргінес, а В’ячеслава Чорновола взагалі понад десять років немає серед живих. Проте саме ті вибори були першими, тож усі подальші перегони мимоволі доводиться порівнювати саме з ними. Перемогу на президентських виборах 1 грудня 1991 року отримав Леонід Кравчук. Причому досі його результат залишається рекордним: по-перше, Леонід Макарович переміг у першому турі (чого більше в історії незалежної України не траплялося); по-друге, він отримав найбільший відсоток за 18-річну історію нашої держави — 61,59. Щодо можливості обирати президента всенародно тоді точилося чимало дискусій. Скажімо, колишній секретар ЦК Компартії України Лісовенко, до чиїх обов’язків входило «кураторство» Верховної Ради, згадував, що керівник парламенту Леонід Кравчук умовляв його вплинути на керівництво ЦК і депутатів-комуністів, щоб ті не заперечували проти рішення щодо запровадження в Україні інституції президентства. Вартий уваги такий маловідомий епізод: коли постало питання про президентство, в надрах апарату ЦК була підготовлена доповідна з обґрунтуванням ідеї виборів глави держави на зібранні представників від рад усіх рівнів і рекомендації на цю посаду (увага!) першого секретаря ЦК Компартії України. На той момент цю посаду обіймав Станіслав Гуренко. Це не могло не спонукати Леоніда Кравчука позбутися конкурента як в особі партії, так і її лідера. Хоча формальний конкурент із компартійного середовища в Леоніда Кравчука таки був. Це тодішній міністр сільського господарства, а нині депутат від КПУ Олександр Ткаченко. Він був таким собі «незасвіченим» кандидатом від старих номенклатурних структур, занепокоєних позицією Кравчука. Зрештою, Ткаченко зняв свою кандидатуру на користь Леоніда Макаровича. Чим, до речі, незадоволений і досі. Наразі зніматися на чиюсь користь не прийнято, тому учасники виборчої кампанії впевнено йдуть до своєї мети. Однак це вже тема для інших роздумів. Ярослав ГАЛАТА також у паперовій версії читайте:
|