ОЛЕКСАНДР РЕЧКАЛОВ: «МОЯ НАЙУЛЮБЛЕНІША
ТЕМА — МАЙБУТНЄ
УКРАЇНИ»
Усі ми змалечку любимо казки, притчі, байки, міфи, історії. Вони супроводжують нас на кожному кроці, і для декого тяжіння до них перетворюється на професію: хтось стає казкарем, а хтось — істориком.
Цього разу поговоримо про історію — науку, що вивчає факти і закономірності розвитку суспільства й природи. Це, мабуть, найнеоб'єктивніша з відомих людству наук, незважаючи на те, що вона оперує фактами, які здійснилися й відомі. Бо всяк дивиться на речі зі своєї дзвіниці, тому мимоволі тягне ковдру на себе.
Наш гість — письменник і дослідник минувшини Олександр Речкалов — принципово поставив собі за мету не тягти ковдру на себе і бути об'єктивним. Чи виходить це в нього? Знову ж, історія розсудить. Свою правду він намагається гранично аргументувати, щоб вона наближалася до істини, тим паче, що він до того ж професійний юрист, викладач права і займається законотворчістю, наприклад, є одним із авторів чинного Закону України «Про телекомунікації», який регулює весь мобільний і стаціонарний зв'язок у країні.
Олександр Речкалов пише про наболіле: про витоки України, про походження українців, про наше місце у світовій історії. Нещодавно в нього вийшли дві монументальні книги «Хто ти, Русь?» і «Русь: шлях до України».
Древня Русь, Україна, Росія... На думку Речкалова, тісне переплетення цих понять у свідомості багатьох поколінь наших співвітчизників донині створює сприятливий ґрунт для існування ідеологічного міфу про єдину країну і єдиний народ, який нібито вийшов із надр середньовічної Київської держави.
З іншого боку, в українській історіографії починає закріплюватися стереотип вважати «своїми» тільки ті події, у яких брали участь запорозькі козаки. Речкалов з великою гордістю і повагою ставиться до доблесті славних степових лицарів, але не розуміє, чому, скажімо, велика «битва народів» 1410 р. під Грюнвальдом чи трагічний бій на річці Ведроші 1500 р. вважаються подіями білоруської, литовської й польської історії, але не цікаві українським історикам, хоча русини (предки українців) брали в них безпосередню участь.
Полеміка між українськими і російськими істориками зазвичай ведеться за правилами діалогу глухого зі сліпим, кожна сторона говорить про своє.
Олександр Речкалов не ставить перед собою завдання примиряти, він аналізує точки зору одних і других та робить свої висновки.
Для нього вкрай важливо, щоб люди, котрі щиро вірять у майбутнє незалежної України, могли спертися у своїй вірі на факти, які підтверджують, що наш вибір був не випадковим.
— Олександре Павловичу, часто можна почути думку, що читацький інтерес до літератури зменшується, що телебачення і ЗМІ «опускають» людей, духовність нівелюється. На тлі цих розмов цікаво дізнатися від дослідника історії, чи існує цікавість до історичної літератури, чи має вона попит?
— На мій погляд, інтерес є. Звісно, його не можна назвати приголомшливим, книги на історичну тематику не розходяться сотнями тисяч примірників. Не забуваймо, що український книжковий ринок узагалі невеликий і перенасичений російською історичною (й усякою іншою) літературою. Однак існує стійке коло людей, котрі цікавляться вітчизняною історією, причому реальною, не фентезі, не вигадками, не якимись новітніми епатажними теоріями. Серед «історичних» читачів — люди різного віку і різних професій, не тільки студенти чи викладачі.
На мою думку, історію наші люди, особливо середнього і старшого віку, загалом знають. Її непогано викладали, але біда в тому, що знають вони історію Росії й погано обізнані з історією України. Здебільшого вважається, що це одне й те саме, тому що термін «Русь» немов покриває все історичне минуле двох країн. Однак є чимало принципових речей, які відрізняють минуле українців від минулого Московії (так Росія називалася в середньовіччі). Молодим легше в цьому, вони вже вивчають трохи іншу історію, але і тут ще чимало «рецидивів» колишнього підходу до викладу історії України.
Тому багатьох українців, які усвідомили цей розрив у знаннях, нині цікавить питання: «Як усе було насправді?». І не з погляду наших сусідів-росіян. Річ не в тім, що вони погані чи хороші, а в тім, що це — їхня точка зору. Нам, природно, цікавіше і доцільніше дивитися на все зі своєї дзвіниці. Це стало тією спонукальною причиною, через яку я звернувся до історичного минулого України.
З Росії нам часто підносять тезу (причому агресивно і жорстко): «У вас немає своєї історії». Історія є у всіх етносів, і мене щиро обурювало безпардонно-гордовите ставлення багатьох російських істориків і політиків до минулого народу, який вони при цьому надалі називають «братерським». У мене виникло безліч запитань.
— Певно, для початку треба було визначитися з розумінням терміна «Русь»?
— Завдяки зусиллям російських і радянських істориків у сучасного читача назва «Русь» однозначно сприймається як синонім слова «Росія» (цю назву запровадив Петро I). Щоправда, з курсу шкільної історії ми пам'ятаємо, що так було не завжди, що була колись Київська Русь, до якої входили не тільки центральна частина сучасної Росії, а й передовсім Україна і Білорусь. Мало хто знає, що словосполучення «Київська Русь» є винаходом істориків XIX ст. Нашим же середньовічним предкам така назва не була знайома, оскільки їхня держава іменувалася «Руская Земля», або «Русь».
Слово «Русь» з'явилося на східнослов'янських землях разом із варягами в IX ст. Незабаром після заснування скандинавами держави зі столицею в слов'янському місті Києві назва «Русь» поширилася на Київщину, Чернігівщину і Переяславщину, сукупність яких у науці прийнято називати «Руссю у вузькому розумінні слова». Це були корінні землі Русі, до яких через якийсь час додалися Галичина і Волинь. До XIII ст. назва «Русь» поширилась уже не тільки на землі нинішньої України, а почасти на територію Білорусі. Ні Великий Новгород, ні древній Псков, ні Володимиро-Суздальське князівство з крихітним містечком Москвою, словом, усі території, які є серцем сучасної Росії, у домонгольський період до Русі не належали і самі себе Руссю не вважали. Прикладів, які підтверджують це, у літописах міститься величезна кількість.
Поряд із вузьким тлумаченням терміна «Русь» у науці прийнято розрізняти широке значення цього слова, під яким розуміється Київська держава як суб'єкт міжнародних відносин. Таке розуміння звичайно застосовується, коли йдеться про зовнішні відносини Русі з іншими державами. Як у наші дні Росією в міждержавних відносинах вважаються і Татарстан, і Калінінградська область, які в строгому розумінні російськими землями не є, так у середньовіччі під словом «Русь» розуміли всі землі, що підкорялися київським князям, навіть якщо жителі цих територій себе Руссю не вважали. Таке розуміння назви «Русь», безумовно, поширювалося як на Залісся, так і на інші північні й північно-східні землі Київської держави, які входять нині до складу Росії.
Природно, виникло друге запитання: як українці називалися раніше? «Русскіє? Нічого подібного, вони ніколи це ім'я — «русскіє» через два «с» не носили. (Точно так у часи Русі вони не називали себе українцями, ця самоідентифікація виникла набагато пізніше). У літописах слово «русскіє» зустрічається рідко. В усіх договорах, які Русь підписувала з сусідами, з тією ж Візантією, і в літописах міститься забутий нині термін «русини». Так називали себе предки нинішніх українців у домонгольський період і багато сторіч потому.
Третє питання. Якою мовою говорив древній Київ? Російською чи якоюсь іншою? З'ясовується, мовою, близькою до давньоукраїнської, точніше, такою вона стала називатися пізніше.
Що за князі правили Руссю? Їх називають «князья русскіє». А які ж вони були «русскіє»? Це варяги-скандинави, в європейській термінології — вікінги. Їхня династія прийшла і заснувала в нас державу, і не треба цього соромитися і думати, що нас це якось зачіпає, ні. Так само вони заснували державу в Англії й англійці чомусь не відчувають себе неповноцінними від того, що їхня держава створена вікінгами. Вони також створили на Сицилії державу, у Франції — Нормандію. Усе це держави вікінгів. Чому ж ми повинні «випадати» із загальної канви європейської історії й говорити, що ми самі по собі?
Звісно, на нашій землі були слов'янські додержавні об'єднання, але вони виявилися нездатними протистояти натискові скандинавів, як і вся Європа не могла в той час перед ними встояти. Ми просто повторили її долю. Нічого ганебного в цьому немає. Усі перші князі Київської держави були варягами, добре відомі їхні імена — Рюрик, Олег, Ігор, Ольга, Святослав... Вони говорили як мінімум двома мовами: рідною і мовою місцевого населення, яке вони, до речі, перетворювали на рабів. Скандинави, оволодівши нашою територією, поводилися тут спочатку як завойовники: безсоромно грабували, вбивали і масово продавали своїх підданих у рабство, всі ринки на півдні були забиті слов'янськими рабами. На це не треба заплющувати очі, в Європі слова «слов'янин» і «раб» у той час означали одне й те саме. Значно пізніше, міцно оволодівши цією землею і створивши правлячу династію князів Рюриковичів, вони стали її захисниками.
Надто довго варяги зберігали зв'язок зі своєю скандинавською батьківщиною. Приміром, скандинав Ярослав Мудрий набирав там собі військо, звідтіля взяв дружину, вільно говорив шведською, і що характерно: там рятувався. Це, до речі, цікаве запитання: «Де рятувалися князі, коли їхньому життю на нашій території загрожувала небезпека?» До Скандинавії вони тікали, до себе додому! І там набирали наступну дружину.
Таким чином я знаходив відповіді на ключові принципові питання щодо мови, походження корінного населення і правлячої династії, часу появи залеських колоній. Залісся — нинішнє серце Росії — (Московська, Володимирська, Рязанська області) було колонією Київської держави, куди прийшли в XI–XII ст. слов'янські переселенці з Русі (тобто з нинішніх українських і білоруських земель) і перемішалися з угро-фінськими племенами, які населяли ті краї.
Отже, російський народ з'явився в результаті змішування слов'янських переселенців з угро-фінами, нині ніхто з колишніх угро-фінів не може сказати, що він був колись представником іншого етносу, він вважає себе слов'янином по праву, тому що виріс у слов'янському середовищі й культурі.
— Нині всіх жителів Україні цікавить, чому в нас такий, вибачте, безлад. Парламент і уряд акумулюють розбрід, беззаконня, корупцію... У світі є не менш молоді демократії, які впоралися з хаосом і поступально розвиваються, а ми... Може, це дзеркальне відображення пройденого історичного шляху?
— Я анітрошки в цьому не сумніваюся. Наше важке історичне «дитинство й отроцтво» дають про себе знати. Звільнені від монголо-татарського ярма українські землі ввійшли до складу Великого князівства Литовського і Польського королівства. З тих сторіч прийшла поширена психологія: «Я пан». Бути паном — це чудово, але в певні моменти треба вміти жертвувати своїм самолюбством. Це не було прийнято, особливо в Речі Посполитій, де панська пиха і вседозволеність мали надмірний розвиток. До речі, слово «наїзд» — звідтіля, воно народилося не в наші часи, воно не з жаргону сучасних кримінальників. Наїзд — це те, чим займалися пани, зокрема князі, у тому числі стосовно одне одного, це була звична повсякденна практика. У мирний час гинули люди, гинуло майно, й усе через амбіції, бажання хапнути чуже без усяких на те підстав.
— Ви хочете сказати, що зусиллями польських панів було зламано культуру, мораль, менталітет на українських територіях...
— Нічого подібного, я не збираюся покладати відповідальність за це на польських панів. Ми постійно створюємо образ ворогів, поділяємо людей на своїх і чужих. Я категорично проти того, щоб панами вважати тільки поляків. Вибачте, їх на цих землях було кілька відсотків, литовців ще менше, все робилося руками місцевої знаті. Такий «порядок» на території Речі Посполитої був скрізь, а вона тоді складалася з чотирьох частин (якщо говорити сучасною термінологією) — Польща, Литва, Білорусь, Україна.
На українських землях свавільничала місцева знать, насамперед Рюриковичі й Гедеминовичі, а також більш дрібне русинське панство.
Рідна знать і, природно, її місцева челядь поділяли такий спосіб життя (сваволю), вважали такі відносини нормальними і слідували їм. Ця історична традиція якимось дивним чином дожила донині, проросла крізь триста років царювання Росії, яка є носієм іншого менталітету й інших історичних традицій. Там усе було зав'язане на особі царя-батечка, для котрого всі його підданці — холопи. Тому навіть найвпливовіші й найшляхетніші не могли собі таких речей дозволити, бо правом відкрито і без усяких на те підстав грабувати своїх підданих володів тільки цар. Але як тільки Україна відокремилася і цей порядок перестав діяти, колишня «доросійська» психологія відродилася в нас незбагненним чином.
Зрозуміло, це тільки моя особиста гіпотеза, точніше думка. Проте, коли вникаєш в історичні матеріали про епоху Речі Посполитої, мимоволі напрошуються порівняння, паралелі із сьогоденням: та ж неповага до іншої людини, небажання її почути, зрозуміти, сприйняти її логіку міркувань. Поки це ще не доходить до крайнощів, а в давнину все часто закінчувалося кров'ю.
— Гадаю, що це тема окремого дослідження. Феномен українського хаосу і розброду, беззаконня і корупції — це сплетіння купи причин, які, нашаровуючись, перетворилися на гримучу традицію наплювацького ставлення до ближнього, на гетьманізм.
— Так, не все так просто і схематично. У цих явищ є глибинні причини, розгалужені корені, які їх живлять. І в часи Речі Посполитої вони не були випадковістю, не могли з нічого виникнути, росли з певних попередніх суспільних відносин. Будь-які негаразди кореняться в минулому, а вирахувати їхню глибину практично неможливо.
— Які ще чинники, на Ваш погляд, заважають поступальному рухові України? Що найбільше нас гальмує?
— Навіть з урахуванням сказаного не вважаю, що ми перебуваємо в стані фатального гальмування. Не можна відразу побігти, спочатку треба навчитися ходити, потім навчитися бігати. Ми все-таки йдемо, не так швидко, як нам хотілося б, але не можна сказати, що тупцюємо на місці.
Я не вважаю, що невміння політиків домовлятися переноситься на весь народ. Народ дещо інакше мислить і схильний до компромісів, не випадково ми до цих бійок нагорі, до потуг політиків виставити себе красиво, надути щоки, ставимося з іронією, а то й відвертим сміхом. Трагедія перетворилася на фарс. Політикам уже час навчитися одне одного чути і розуміти, що поки вони цю школу не пройдуть, країна розвиватиметься повільно як в економічній, так і в культурно-гуманітарній сферах.