УКРАЇНА — МАТІНКА
Прояви ксенофобії, ворожнечі на расовому та релігійному ґрунті не оминули нашу державу, однак кількість їх значно нижча, ніж у сусідніх країнах. Рівень дотримання прав дітей національних меншин на наших теренах є доволі високим — засвідчило пілотне соціологічне дослідження.
ТАК ВВАЖАЄ ПЕРЕВАЖНА
БІЛЬШІСТЬ ДІТЕЙ НАЦМЕНШИН
Право користуватися своєю культурою отримало найвищий бал Коли в державі різко зростає кількість некорінного населення, там починають поширюватися ксенофобські настрої. Подібне сталося й в Україні. Після падіння «залізної завіси» в 90-х роках минулого століття міграційні процеси на її території суттєво пожвавилися, почала зростати кількість «помітних меншин» (групи, які своїм зовнішнім виглядом сильно відрізняються від місцевого населення). Наша країна не є винятком з глобалізаційних процесів, які мають як позитивні, так і негативні наслідки. З розширенням кордонів Євросоюзу стає дедалі помітнішою роль України як прикордонної держави, транзитної території для мігрантів з країн Азії та Африки на шляху до європейських країн.
Як наслідок, 75% населення оцінюють етнічну ситуацію в Україні як напружену — такими є результати соціологічного опитування, проведеного фахівцями Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені Івана Кураса НАН України.
Однак, незважаючи на прояви ксенофобії, наша держава, 22% населення якої становлять національні меншини, має репутацію толерантної і лояльної в міжнаціональному відношенні, констатує директор Інституту філософії НАН України Мирослав Попович. Підтвердженням цього слугують статистичні дані, наведені головою Державного комітету з питань національностей і релігій Юрієм Решетниковим: нині в Україні існує понад 3,5 тисячі шкіл, викладання в яких здійснюється мовами національних громад, серед них 1 800 — російською, 69 — румунською тощо. Всі ці навчальні заклади утримуються за рахунок держбюджету. Натомість у Росії, хоча українська діаспора там є найбільшою серед національних громад, немає жодної української школи. В Румунії, де українська діаспора досить потужна, таких шкіл лише п'ять.
Водночас у нашій країні частими є прояви дискримінації на етнічному ґрунті (в тому числі й дітей) і байдужість до цього з боку влади і громади, хоча Конвенція ООН про права дитини та українське законодавство проголошують дітей рівними, незалежно від національності, раси, етнічного або соціального походження, кольору шкіри, мови, релігії.
Щоб незаанґажовано оцінити масштаби проблеми, представники фонду «Відкрита політика» провели за підтримки Посольства Швейцарії пілотне соціологічне дослідження «Стан дотримання прав дітей національних меншин та їхньої інтеграції в українське суспільство». Було опитано 300 учнів у школах Деснянського району Києва (їх можна назвати багатоетнічними), вивчалася думка їхніх батьків та фахівців, які працюють з дітьми, представників органів влади і правозахисних організацій.
Рівень дотримання прав дітей оцінювали за десятибальною шкалою. На думку опитаних, найкраще реалізують право користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію, виконувати свої обряди, послуговуватися рідною мовою (8,8 бала). Проте деякі з учасників дослідження зазначили, що не скрізь діти кримських татар та інших мусульманських громад мають можливість виконувати свої обряди через те, що бракує культових споруд, особливо в Криму.
Високу оцінку дістала реалізація права проживати з батьками або тими, хто зможе найкраще подбати про дітей, а також права на освіту та безкоштовне початкове навчання.
Не викликає занепокоєння і реалізація права на ім'я та громадянство (воно зафіксоване в міжнародних конвенціях, до яких приєдналася наша держава). Однак усі опитані розділили це право на дві складові: право на ім'я дотримується повною мірою, а право на громадянство залежить від того, чи отримують його батьки. У цьому сенсі мало шансів у дітей — шукачів притулку, які перебувають на території України без супроводу дорослих (вони не брали участі в дослідженнях, адже зазвичай ніде не навчаються). Ця категорія не має доступу до процедури подання документів на отримання статусу біженця. На цьому наголосила консультант з питань захисту прав дитини Данської ради у справах біженців Діна Гуд. Реалізація всіх інших прав цих підлітків також є проблематичною.
Цікавий поворот дістало право висловлювати власну думку та бути почутим. Один з експертів з цього приводу зауважив: «Наше суспільство ще не готове почути іншу думку навіть українською мовою, а якоюсь іншою — і поготів». Найгіршим визнано стан дотримання права на захист від усіх форм насильства.
Образливе ставлення
до «помітних меншин» Майже половина опитаних стикалася з образливим ставленням до себе (переважно на вулиці та в школі) у зв'язку з їхньою національністю. Найчастіше цього зазнають діти «помітних меншин», зокрема афганці, в'єтнамці та азербайджанці. Образливі висловлювання звучали від однолітків, які не є їхніми друзями, а також від незнайомих дорослих.
Несподіванкою для дослідників стало те, що про образливе ставлення до себе у зв'язку з національністю заявили 14% дітей-українців. До слова, нещодавно про те, що принизливе ставлення до себе відчувають українці у власній країні, говорив політолог Михайло Погребинський. На його думку, причиною цього є заяви деяких народних депутатів про галичан.
Переважна більшість опитаних дітей зазначила, що не відчуває різниці у ставленні вчителів до учнів-українців та школярів інших національностей. Однак проблема ставлення педагогів до учнів існує, адже процес інтеграції дітей нацменшин в українське суспільство відбувається насамперед у навчальних закладах. Якщо вчитель не в змозі сприйняти дитину, то в нього виникає бар'єр у спілкуванні з нею, і ці настрої передаються іншим дітям, зауважують експерти.
Діти толерантніші, ніж дорослі. На запитання, чи є в них друзі іншої національності, 85% українців і 90% дітей нацменшин відповіли ствердно. 85% українських дітей і 70% дітей інших націй відповіли, що національність їхніх товаришів для них не важлива. 65% дітей цієї категорії вважають Україну своєю батьківщиною.
Головним чинником, що впливає на дотримання прав їхніх дітей, батьки вважають саме належність до групи «помітних меншин». Серед інших чинників — недосконалість законодавства (брак чітких механізмів реалізації задекларованих прав), відсутність міграційної політики і брак політичної волі створювати ефективну діючу міграційну систему в країні. Учасники дослідження вказували також на неготовність влади визнати збільшення міграційних потоків, зростання чисельності шукачів притулку та необхідності інтегрувати цих людей в Україну з користю для обох сторін.
Батьки опитаних дітей констатували: чим стабільнішою є соціально-економічна ситуація в країні, тим лояльніші, толерантніші до людей іншої національності її жителі. З погіршенням ситуації поширюються прояви нетерпимості та ксенофобії. Ці думки перегукуються із нагадуванням директора українського представництва Фонду Фрідріха Еберта Штефана Гробота: «Соціальна криза, безробіття на початку ХХ ст. привели до влади в Німеччині радикалів, а скінчилося все нацизмом і Гітлером». Не оминули увагою й такий чинник, як політично некоректні висловлювання представників влади, адже заяви ксенофобського спрямування від авторитетних людей завдають суспільству не меншої шкоди, ніж недосконала державна політика.
Батьки учнів, які брали участь в опитуванні, також зазначили, що не знають, до кого можна звернутися в разі порушення їхніх прав і прав своїх дітей, проте дуже хотіли б мати таку інформацію.
Програми з толерантності Як можна поліпшити ситуацію з дотриманням прав дітей нацменшин в Україні? В цьому питанні і експерти, і учасники дослідження, і представники правозахисних організацій виявилися одностайні: передусім завдяки внесенню змін до чинного законодавства. Інший напрямок — створення інформаційно-освітніх програм з толерантності для дітей, учителів і батьків, а також для навчальних закладів усіх рівнів, запровадження інформаційних телевізійних програм. Необхідно навчити людей спокійно, толерантно ставитися до представників іншого народу, релігії, культури.
Неодноразово звучала думка про те, що міжнаціональному порозумінню більше, ніж влада, яка має певні зобов'язання в цій сфері, сприяють вітчизняні та міжнародні громадські організації, тому слід активізувати їхню діяльність, в тому числі й для проведення спільних дій з органами влади. На часі створення інтеграційних центрів для біженців, державних курсів з вивчення української мови, розробка моделі виховання та освіти української молоді в дусі толерантності, етнічної та релігійної терпимості.