БАБАЇВСЬКИЙ БАЙКАР
Уже протягом двох років «Демократична Україна» разом зі своїми читачами простує мандрівними стежками Григорія Сковороди, шукає й знаходить маловідомі факти життя мислителя, розв’язує загадкові вузлики його творчого спадку. При цьому досі ми залишалися на території колишньої Малоросії, або Гетьманщини, яку Сковорода назвав: «Мати моя — Малоросія». Та ось настав час попрямувати на схід, у Слобідську Україну, про яку Сковорода сказав: «Тітка моя — Україна».
«Для мого серця немає ворога...» У кожного, навіть маленького, українського села велика історія. Тим більше у старовинних Бабаїв, що на правому березі річки Уд, за п’ятнадцять верст від колишнього губернського Харкова. З історично-літературного літопису Бабаїв наведу лише два факти: на околицях села, після втечі з половецького полону, знайшов прихисток великоруський князь Ігор — головний герой «Слова про полк Ігорів». А через шість століть у Бабаях Григорій Сковорода написав половину зі своїх тридцяти «Харківських байок». Солідний доробок. Він вимагав від автора й езопівського вміння, й дорогоцінного часу.
Як Григорій Сковорода впорався з творчим завданням, він розповів у листі до «люб’язного друга» Афанасія Панкова, надісланого з села Бабаї 1774 року напередодні П’ятдесятниці: «На сьомім десяткові нинішнього століття, полишивши вчительську посаду й усамітнившись у лісах, полях, садах, селах, хуторах та пасіках, що лежать довкруж Харкова, навчав я себе доброчинству та повчавсь у Біблії; до того ж добропристойними іграшками бавлячись, написав півтора десятка байок, ще не маючи з тобою знайомості. А цього року в селі Бабаях примножив їх до половини. Поміж тим, як писав решту, здавалося мені, що ти завжди присутній, схвалюєш мої думки і разом до них зі мною причащаєшся. Дарую ж тобі три десятки байок — тобі і тобі подібним».
Крім повчальних байок, Сковорода написав у Бабаях дві філософські праці: «Діалог, або Розмова про давній світ» та «Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті». У другому творі Григорій Сковорода, як один із подорожніх, розтлумачує і наповнює життєвим змістом тезу, висловлену співрозмовником Афанасієм: «Ми народилися для справжнього щастя і мандруємо до нього...» (Згадаймо короленківське: «Людина народилася для щастя, як птах для польоту»).
У розмови-діалоги Сковорода, як правило, вводить своїх знайомих, близьких йому по духу й поглядах людей. У «Розмові п’яти подорожніх...» Сковороді найближчий за всіх, гадаю, Яків з його твердим переконанням: «Наше верховне бажання — бути щасливим». Власне, ми й їдемо у Бабаї до Сковороди і Якова. Ми — це головний автор Великого проекту «Григорій Сковорода-300», професор Іван Гришин, доцент Таїсія Лазарєва, викладач Микола Шрамко і автор цих рядків. Звичайно, самітник Холодної криниці Григорій наш найперший інтерес, але й Яків для нас не просто й не тільки персонаж сковородинського діалогу. Насправді він бабаївський священик Яків Правицький, настоятель Архангело-Миколаївського храму, якого разом із прихожанами й заклав 12 травня 1782-го.
...Ми йдемо сільською дорогою і раптом бачимо, як із старовинного будинку, вікнами на вулицю, навстріч Григорію Сковороді, виходить молодий священик, отець Яків. Обмінявшись радісним «добридень», вони продовжують розмову, розпочату в Харківському колегіумі. Сковорода ще тоді звернув увагу на свого учня з Бабаїв і написав про це в листі до Михайла Ковалинського, датованому листопадом 1762 року: «Яків Правицький — юнак хороший, не заздрісний, простий, дуже жадібний до істинної науки, задоволений своїми здібностями, від природи по-справжньому порядний, м’який, людяний. Це ті якості, що спонукали мене полюбити його».
Минув час, юнак Яків Правицький закінчив навчання, а викладача Григорія Сковороду в черговий раз «пішли» з колегіуму. Та дружба їхня не розпалася, навпаки, зміцніла, бабаївський дім завжди був відкритим для вчителя. Тут Сковорода плідно працював, бо під рукою була багата бібліотека Якова Правицького. Особливо ж розквітав душею, коли в гостинному домі сходилися однодумці: отці Василій, Євстафій, Гуслята, «люб’язний Наєман Петрович» і між ними зав’язувалася дискусія про сенс життя, про істинне щастя людини, про таємниці Біблії, яку Сковорода вивчив до титли і трактував її як «третій світ», зітканий із символів і знаків.
Коли ж Сковорода не мав змоги спілкуватися зі своїм бабаївським учнем віч-на-віч, тоді писав йому листи, довгі чи короткі, але завжди повні глибокого змісту і дружніх почуттів. І так увесь час, починаючи з першого листа від 3 жовтня 1782 року до останнього послання, відправленого із Гусинки 5 січня 1792 року і підписаного: «До Вас вседбалий старчик Григорій Сковорода». Всього Сковорода написав Якову Правицькому 13 листів, які збереглися й опубліковані.
Листи Сковороди до Правицького — все те ж продовження їхніх зустрічей-розмов про вічні істини, про здоров’я тілесне і здоров’я душі, про невідхильність смерті і майбутнє воскресіння — про весь космос людського буття. А яким прекрасним словом-сповіддю зачинається перший лист Сковороди: «Я нікому не заздрю, нікого не ненавиджу — всім друг, і для мого серця немає ворога в усім Всесвіті». Коли б кожен із нас міг дорости до таких слів, зробив би їх компасом свого серця — ось тоді б на українській землі, та й у всьому світі, запанували б такі жадані злагода і мир. Ось заповіт Сковороди на все ХХІ століття!
Під надійним
захистом Чимало цікавих фактів і ще не відомих деталей зберігає старовинний будинок, який приймав у своїх стінах Сковороду — замисленого й розмруженого, веселого й зажуреного. Та про це наступного разу, а зараз ми втрьох продовжимо наш бабаївський маршрут. Ось бачимо, що на ґанку Будинку культури, який напроти через дорогу від колишнього маєтку, нас зустрічають його директор Людмила Чечина і завідуюча музеєм історії і краєзнавства Алевтина Шепель. Тож наше знайомство з бабаївським байкарем Сковородою не переривається ні на хвилину, одразу набуває сучасного окрасу, пронизується гострими проблемами й турботами.
Я одразу ж відчув і примітив, що заслужений працівник культури Людмила Чечина з тих безкінечно відданих своїй справі людей, які не поступляться навіть крихтою нашої української духовності перед навалою нинішньої комерціоналізації, перед молодими ординцями нахабного бізнесу, для якого не існує моральних меж.
А так воно й було в переломних дев’яностих роках, коли твердолобі лапіги безстидною приманкою оренди прагнули захопити Будинок культури і перетворити його на скупчення шопів, бутиків, кіосків. З отим низькопробним товаром, у якому країна загрузла по вуха,— ношеним «одягом із Європи», підозрілими солодощами у блискучих обгортках та пивом усіх часів і сортів.
Не вийшло! Людмила Чечина і її спільники-однодумці рішуче відстояли клубний будинок для культури, української пісні, для духовності, для молодого покоління, а, отже, для нашого майбутнього. Як? Швидко, з хорошою вигадкою зайняли всі площі будинку, всі приміщення, просторі і навіть крихітні, під спортивний зал, під учнівські гуртки найширших інтересів, заповнили виставками самодіяльних творів.
А головним захисником наших духовних цінностей виступив почесний бабаївець Григорій Сковорода. Тут уже розкрилася у всій своїй наполегливості спільниця Людмили Чечиної музейниця Алевтина Шепель. Вони віддали Григорію Сковороді найсвітліші кімнати музею історії і краєзнавства. І заповнили їх експонатами, зібраними в Бабаях, у довколишніх селах, в обласному архіві, в самому Харкові. Книги, картини, фотографії, макети, рукописні зошити й очі мудреця на портреті — привітні до людей добрих й осудливі, колючі до пролаз і хапуг. Усе це треба побачити самому. Приїздіть, вам будуть раді...
Так Сковорода переселився з колишньої оселі священика Якова Правицького до селищного Будинку культури, у свій музей, у свій духовний дім. У кого підніметься рука, будь він навіть з туго набитим гаманцем, виселити Сковороду, найстаршого мешканця Бабаїв, із селищного Будинку культури?
І пам’ятають, і шанують у Бабаях Сковороду. На закінчення зустрічі встиг і голова селищної ради Олександр Мороз, який тільки-но привіз односельцям зарплату (сьогодні найголовніша удача!) і одразу включився в наші сковородинські перемовини. Вже давно в його думках той старовинний будинок, від якого ми почали свій пішохід по Бабаях. Як не руйнували цю пам’ятку ХVIII ст., розповідає голова, всеодно дотримались до наших часів візерункові дубові паркети і прекрасні каміни у квітковому орнаменті, тисненому на блакитних кахлях. Правда, окремі художні взірці передали Харківському музею кераміки — на надійне зберігання. Що ж, хай перебудуть там, каже Олександр Васильович, поки ми відреставруємо будинок, відновимо його первісний вигляд. А тепер скажіть, чи можна знайти краще приміщення для майбутнього бабаївського музею Григорія Сковороди? Отже, Сковороду чекає ще одне переселення, розчинить двері дім, гідний великого мудреця. А він не заперечує проти такого новосілля.
А поки що Людмила Чечина, Алевтина Шепель, учителі й учні продовжують вишукувати матеріали про Григорія Сковороду та учасників його духовного бабаївського гуртка. Це їм вдається. Знайшли продовження в конкретних особах роду Правицьких, нащадки яких до недавнього часу жили на Холодній горі в Харкові. Свого часу Правицькі передали музею Сковороди в селі Сковородинівка сімейну реліквію — скрипку, яку брав у руки сам Григорій Сковорода і чарував своєю грою друзів. Вияснили також, що онуки харків’янина Костянтина Правицького живуть зараз в Америці, у Нью-Джерсі. За сьогоднішніх електронних засобів ніщо не завадить бабаївцям зв’язатися з ними. Щасти їм у цьому!
Хіба ми могли повернутись до Харкова, не побувавши в бабаївському лісі біля криниці, звідки колись писав Сковорода лист Афанасію Панкову. До Холодної криниці веде облаштована туристична стежка, а саме джерело перетворено на пам’ятник Сковороді, до якого доклали рук і серця студенти й викладачі, на якому зроблено напис: «На цьому місці творив геніальний філософ». До спорудження пам’ятника доклали рук науковці кафедри ЮНЕСКО Харківського національного технічного університету сільського господарства, тобто колеги й друзі професора Івана Гришина. Легко тут дихається, вільно думається — де ще краще звіряти своє життя із заповідями Сковороди.
І все ж звідки береться нотка тривоги? Чому охоплює занепокоєння? Бо ж неподалік, на берегах Чорного озера, де ходив Сковорода, вже хазяйнують нові господарі, якраз із тих, хто любить і вміє підгрібати національні цінності в оренду на 49 років. Невже закриють Чорне озеро на замок, ворота якого відчинятимуться лише перед чорними іномарками?
Вірю, Григорій Сковорода знову не допустить такого свавілля, і допоможуть йому в цьому рішучі бабаївці і вся велика українська громада.