«ЗРОБИВСЯ ОСТАПОМ ВИШНЕЮ...»
Давні читачі нашої газети (та й її попередниці — «Радянської України») знають, що в редакції часопису діє унікальний музей видання. Не раз на сторінках газети ми розповідали про «Фонд вічного зберігання», в якому зібрано листи до редакції легендарних героїв Великої Вітчизняної війни, автографи видатних учених, акторів, космонавтів, письменників, які або працювали в газеті, або вважали за честь надрукувати свої твори на її шпальтах.
ВИДАТНОМУ
ПЕРЕСМІШНИКУ«СТУКНУЛО» Б 120 «Демократична Україна» розповідала історії автографів Михайла Шолохова, Олеся Гончара, Павла Тичини, Андрія Малишка, Миколи Бажана, десятків інших майстрів слова, про обставини, що спонукали їх звернутися до редакції. Нині прийшов час згадати про неповторного українського гумориста і сатирика Остапа Вишню, якому в ці благодатні листопадові дні виповнилося б 120 років. Тішимо себе усвідомленням, що і наша газета зробила внесок в увічнення творчості Павла Михайловича Губенка, який певний час трудився в штаті «Радянської України» і чий літературний та публіцистичний спадок живе і житиме вічно.
Отже, згадаймо побратима та його гуморески, які вперше було опубліковано на шпальтах нашої газети. Згадаймо, вклонімося і щиро посміхнімося.
Переможний залп «Зенітки» Згадалися дні, коли ще був живий неповторний Остап Вишня, коли по радіо частенько звучали його унікальні «Мисливські усмішки», його легендарна «Зенітка» у виконанні справді народного артиста Юрія Шумського, коли мільйони читачів чекали свіжого номера «Перця», а в трамваях, у заводських курильнях, на сільських посиденьках, на базарах можна було почути: «А ви читали новий фейлетон Остапа? От дає!!» За глибиною всенародної любові до славетного гумориста з ним міг зрівнятися хіба що Степан Олійник.
А почалося все в маленькому містечку Груні Зінківського повіту, що на Полтавщині. У маєтку поміщиків фон Роттів, де служив його батько, народився хлопчик, якому судилося підхопити естафету Гоголя і Котляревського, його земляка Квітки-Основ’яненка і, за великим рахунком, самого Тараса Шевченка... «Це український письменник, передовсім український,— писав про Остапа Вишню його найближчий друг М. Рильський,— у своєму лукавому й добродушному гуморі, у своїй далеко не добродушній сатирі, у своїй ласкавій і соромливо ніжній ліриці. Саме оце поєднання видимого світові сміху з незримим світові смутком так притаманне народній українській поезії...»
Завдяки тому, що його батько, як колишній солдат, мав право віддати сина до військово-фельдшерської школи за «казенний кошт», й опинився юний Павло в цьому закладі, який успішно закінчив і працював фельдшером у Києві. За свідченням відомих медиків, Губенко мав усі підстави зробити кар’єру в медицині, але слава чекала на нього в іншій сфері. Непереборне покликання привело його в 1919 році спочатку в журналістику, а потім і в літературу. Працював у газеті «Вісті» перекладачем. Пізніше в гумористичній автобіографії він напише: «Перекладав я, перекладав, а потім подумав: «Чого це я перекладаю, якщо можу фейлетони писати... Зробився Остапом Вишнею та й почав писати».
Утім, на долю талановитого гумориста випала і велика слава, і тяжка біда. На початку тридцятих років у пресі почалося демагогічне цькування письменника. Заздрісники і запопадливі охоронці політичної лояльності звинувачували його в спробах ввести в оману читачів. І цього вистачило, аби доброго гумориста і сміливого борця з усім, що заважало людям нормально жити, арештували і засудили до заслання.
Цілих десять років тривали мандри Остапа Вишні по різних ГУЛАГах, а його несподіване повернення було оповите легендами. Чи не найближчим до істини можна вважати припущення, що одному з партійних бонз удалося переконати «батька народів», що такий талановитий сатирик як Остап Вишня більше користі може принести на волі, в газеті, ніж на лісоповалі. Так це було чи ні, але 26 лютого 1944 року блискуча гумореска «Зенітка», яку опублікувала «Радянська Україна», сповістила, що улюблений письменник мільйонів народився вдруге.
Щодо самої «Зенітки», то передрукована майже усіма газетами та журналами, безліч разів повторена по радіо, вона, як кажуть, поцілила в саме яблучко, а її переможному залпові й ціни не скласти. Гумореску читали й перечитували солдати в окопах, партизани в тилу ворога, трудівники заводів і ланів і ті, кому випало страждати на тимчасово окупованій території. Без неї не обходився репертуар жодної фронтової мистецької бригади. А дотепна, трохи лукава розповідь її героя — діда Свирида западала кожному в серце, будила віру в перемогу над зловісними гітлерівськими загарбниками, кликала на бій за визволення України.
Цей дід наче увібрав найкращі риси наших казкових героїв, йому вірили, захоплювалися його любов’ю до рідної землі, його сміливістю і мужністю. Хоч вік уже солідний, та нащадок козацької слави, не вагаючись, вступив у «соприкосновеніє» з ворогом, дарма, що за зброю слугували йому лише вила-трійчата, які уявилися двом фашистам та їхньому холую Панькові Нужнику, що служив старостою при них, таки справжньою зеніткою, грізною зброєю помсти.
Почерк майстра Після повернення з заслання Павло Михайлович спочатку найтісніше співробітничав з нашою газетою, поки не перейшов остаточно в журнал «Перець», який, до речі, й народився, як додаток до «Радянської України». В його обов’язки входило читання листів до редакції, в яких письменник знаходив теми для сатиричних мініатюр. Він швидко став совістю народу, був і прокурором, і суддею, і захисником. Його фейлетони, памфлети, гуморески діяли сильніше за зброю і в час війни, і в повоєнні роки, коли добрий сміх Остапа Вишні став підтримкою і розрадою в години лихоліття.
Сучасники письменника розповідали, що над його письмовим столом висів листок з красномовним написом: «Мої друзі, будь вони тричі прокляті!» А нижче наводився список «друзів», серед яких — бюрократи, хапуги, підлабузники, хабарники, затискувачі критики, спекулянти, набиті дурні, відверті мерзотники, хами, рвачі та інші «сукині сини та пройдисвіти». А нижче — звернення до Бога, аби він допоміг йому думати і писати про це, щоб назавжди викорінити цю гидоту. Про те, як виконував Остап Вишня цю свою програму, про те, яких зусиль коштувала боротьба бодай з бюрократами, засвідчує й історія появи на сторінках «Радянської України» фейлетона, який згодом увійшов до повного зібрання творів письменника як взірець сатиричної мініатюри, написаної за листом читача під заголовком «А воно капає...»
Про те, як пощастило знайти в архіві автограф цього фейлетона, розповім трохи згодом... На жаль, мені не судилося особисто зустрітися з неперевершеним майстром сміху. Але зі спогадів ветеранів газети, зі старих її підшивок відомо, що традиція широко використовувати такі жанри як памфлет, фейлетон, гумореска, дотепна карикатура йде ще від перших номерів часопису. Наші попередники знали силу й ефективність цієї форми газетних публікацій. Особливого розмаху набув сатиричний випуск, який розповсюджувався за допомогою авіації і на тимчасово окупованій гітлерівцями території України. У творенні його брали участь найкращі фейлетоністи, поети, художники-сатирики.
Отож можна зрозуміти почуття гордості і відповідальності, які переживав я, коли доручили мені в редакції кураторство цієї тематики. Скільки незабутніх зустрічей подарувало воно мені. Яке то було щастя спілкуватися з корифеями гумористики — побратимами Остапа Вишні — Олександром Ковінькою та Федором Маківчуком. Активно співпрацювали з газетою в цей період Олег Чорногуз, Полікарп Шабатин, Юрій Кругляк, Петро Ребро, Савелій Ципін, десятки менш відомих, але не менш талановитих майстрів сміху.
Незабутніми в пам’яті залишаться зустрічі й задушевні розмови з учнем Вишні — Миколою Білкуном. Мужній солдат Великої Вітчизняної, інвалід війни, він після Перемоги перейшов без передиху, як він сам казав, на фронт сатиричний. Довгі плідні роки подарував йому «Перець». Охоче виступав і в нашій газеті. Щоразу приносив і дарував свої нові книги, ділився задумами, розмірковував про зміни в суспільстві, що почалися за перебудови. Шкодую, що не здогадався записати його афористичні, неординарні оцінки окремих подій того часу, деяких письменників і політиків. Високо оцінив рубрику, яку ми тоді відкрили,— «З поштової скриньки Остапа Вишні».
«А воно капає...» Ось тут якраз і варто повернутися до історії народження фейлетона «А воно капає...» Остап Вишня після повернення із заслання деякий час працював у відділі листів «Радянської України». В його обов’язки входило читання редакційної пошти і підготовка матеріалів за листами і скаргами читачів. Іноді вистачало лише його телефонного дзвінка, щоб правда восторжествувала, щоб захистити людину, чиї права було порушено. Сила Остапа Вишні-сатирика полягала в тому, що він умів побачити в кожному конкретному випадку явище, негативну тенденцію, проти якої й виступав.
Маємо дякувати людям, які працювали тоді поруч із пересмішником, що вони зберегли в архіві багато його автографів. Остап Вишня не користувався друкарською машинкою, все писав від руки. А почерк мав м’який і красивий, наче жіночий. Чернетки, що збереглися, дають уявлення про творчу лабораторію письменника-гумориста, про його пошуки мовної виразності, стилістичної довершеності. Переконаний, що літературознавці ще повернуться до вивчення цього унікального архіву.
Мою ж увагу в одній з папок привернув лист Максима Рильського до Остапа Вишні.
«Дорогий Павле Михайлович! Прів’єт!
Потрібне Ваше гостре перо, щоб описати ту житлоепопею, про яку Вам розповість наш колега по полюванню Микола Кузьмич Йосипенко. Їй-богу, це діло варте того, щоб про нього написати! Як Вам сподобались мисливські фото? (їх зробив цей же Йосипенко). Чи були вже Ви на «Ревізорі»? Я був, як Ви й знаєте, на генеральній репетиції. По-моєму, в цілому — добре. Тисну руку, привіт Вашим.
Ваш М. Рильський
28/ІІІ 52».
Поруч з цим листом я знайшов фото, на яких зображено жахливу картину руйнації стелі в квартирі № 18 по вулиці Чкалова, 31, де мешкав М. Йосипенко. Через пошкоджений дах його квартиру заливали дощі, штукатурка обвалилася просто на робочий стіл, на книжки, рукописи. Читаю акти, що їх склали різні комісії, в яких засвідчується не лише сам факт неякісного ремонту будинку, а й проглядається бюрократична неувага до елементарних потреб мешканців з боку будинкоуправління. У цьому переконують і копії шістьох заяв Йосипенка, з якими він звертався до керуючого. Наведу із скороченнями лише останню з них:
«Заява. Шановний тов. Керуючий. Пишу Вам шосту заяву. Судячи з того, як Ви реагували на останнє моє прохання, порадивши моїй старенькій мамі відсунути мій робочий стіл в інший куток кімнати, якщо на нього ллється вода, Ви не тільки не збираєтесь, як це видно, виконувати свої прямі обов’язки, а й перетворюєте законні скарги мешканця на предмет відвертого знущання.
Звертаюся до Вас востаннє все з тим же проханням: вживіть заходів до полагодження даху над моєю кімнатою. Це Ваш прямий службовий обов’язок, визначений пунктом 4 «Угоди найму житлового приміщення», де сказано: «Керуючий зобов’язується виконувати необхідний дрібний ремонт не пізніше 3-х днів після одержання заяви від наймача».
Від дня мого першого звернення минуло вже 5... місяців.
21-ІХ-1951р.
М. Йосипенко».
Наївний скаржник, він сподівався, що хоч тепер його почують. Чекав довго — ще півроку, а коли терпець увірвався, попросив допомоги у друга — Максима Рильського. А той, бачимо, звернувся до Остапа Вишні. Сатирик тоді тяжко хворів, але відмовити не зміг, і за якийсь тиждень фейлетон був готовий. Факти, як кажуть,— неспростовні, а ситуація настільки типова, що, здавалося, варто було тільки переказати все почуте і нічого більше не треба додавати. Та в тому, напевно, і полягає таємниця таланту Остапа Вишні, що тільки він умів так дошкульно висміювати зло, так сміятися крізь сльози.
Фейлетон він написав на одному диханні і вже 8 квітня 1952 року надіслав його разом з усіма матеріалами до редакції. У конверті був також лист-звернення до головного редактора газети Д. Прикордонного.
«Дорогий Дмитре Максимовичу
Посилаю Вам «А воно капає...» і всі документи. Чому я для Вас це? Кінець пояснює: весна, літо, ремонти і т. д. Це — наша болячка. І не тільки київська. Я гадаю, що фейлетон має не тільки «частий случай...».
А там дивіться. Коли б не згодився, скажіть, — я все-таки тоді його або в «Київську правду», або кудись іще, бо, справді-таки, безобразіє...
Я, на жаль, ще не виходжу, але за столом уже сиджу. Матеріали Ваші в мене єсть. І підходящі. Цими днями (може, навіть завтра) надішлю ще про ліси...
Вітаю Вас.
Ваш Остап Вишня.»
Фейлетон побачив світ 12 квітня 1952 року. І дивна річ: горе-господарники, які нічого не хотіли бачити і чути, відразу ж зреагували на виступ сатирика. Вже 26 квітня газета одержала відповідь на виступ з міськжитлоуправління, в якому, зокрема, говорилося:
«Міське житлове управління, перевіривши на місці факти, наведені в «Радянській Україні» в статті «А воно капає...», установило, що все написане в газеті повністю підтвердилося. Дано розпорядження начальнику районного житлового управління під його особисту відповідальність до 01.05.1952 року провести ремонт даху на будинку № 31 на вулиці Чкалова, а в квартирі № 18 відновити штукатурку на стелі.
Наказом по міськжитлоуправлінню від 14 квітня 1952 року керуючого будинкоуправління № 4048 з роботи звільнено. Заступнику керуючого райжитлоуправління, який мав контролювати вказану ділянку роботи, оголошено догану. Вказаний ремонт взято під суворий контроль.
Начальник
міськжитлоуправління...» Ось так народився один з багатьох фейлетонів незабутнього Остапа Вишні. Таку силу мала його сатира. Перечитав ще раз «А воно капає...» і знову подивувався майстерності, блискучому стилю письменника. А ще мимоволі подумалося: чому наші нинішні газети загубили прекрасну традицію — не лишати поза увагою жодного листа до редакції, чому геть зникли в друкованих засобах рубрики: «Слідами наших виступів», «Газета виступила. Що далі?» і т. п. Адже не так давно саме ці розділи створювали авторитет будь-якому виданню, а якість роботи газетярів оцінювалась за числом одержаних листів і відгуків від читачів. Чи повернуться сучасні публіцисти до випробуваних методів їхніх попередників?