Згідно з даними Нацбанку зовнішній борг України перевищив 100 млрд дол. Світовий банк оцінює його у 47% її ВВП. Для держав, подібних до нашої, критичною вважається зовнішня заборгованість у 60 відсотків. Найбільшу частку боргу (три чверті) становлять позики вітчизняних банків і підприємств, решта — державні. Нині кожен українець винен іноземним кредиторам понад дві тисячі доларів.
Питання зовнішньої заборгованості завжди були важливими для економічного і політичного розвитку України, наголошує доктор економічних наук, голова парламентського підкомітету з питань міжнародної економічної політики Олексій Плотников. Досвід різних держав підтверджує, що використання додаткових можливостей розвитку, які можуть надати зовнішні джерела фінансування, є суттєвим чинником поступального руху вперед, особливо за умов трансформаційного розвитку. Водночас неефективне використання зовнішніх запозичень призводить до втрати економічної й політичної безпеки держави.
Перед кризою, у торішньому вересні, державний та гарантований державою борг України сягав 17088698,65 тис. дол. (зовнішній борг — 78,52%, тобто 13417638,26 тис. дол., а внутрішній — 21,48%, або 3671060,39 тис. дол.). Упродовж торішніх січня–вересня сума державного й гарантованого боргу зменшилась у гривневому еквіваленті на 5676577,67 тис. грн (6,40%) переважно за рахунок зміни офіційного курсу гривні до долара та перевищення виплат із погашення боргу над сумою запозичень. При цьому зовнішній борг країни зменшився на 1798874,27 тис. грн (3,36%), а внутрішній — на 1262328,02 тис. грн.
Під час кризи чинники боргової залежності виходять на перший план, зазначає Олексій Плотников. Світовий досвід має багато прикладів ефективного і неефективного використання зовнішніх позик. Проте за будь-яких умов органічне поєднання внутрішніх і зовнішніх джерел фінансових ресурсів є запорукою сталого розвитку держави та подолання поточних економічних негараздів.
У світі майже не залишилось країн, які б спиралися винятково на власні фінансові можливості. Це є логічним варіантом поведінки за умов глобалізації світогосподарських відносин та інтернаціоналізації валютно-фінансової сфери. При цьому фінансова відкритість обов'язковим аспектом повинна мати здатність країни брати участь у міжнародних кредитно-фінансових відносинах без негативних наслідків для її макроекономічної стабільності. Особливого значення це набуває в процесі ринкової трансформації країн Центральної та Східної Європи.
Кому тягар,
а кому легка ноша Велика зовнішня заборгованість не завжди є синонімом небезпеки порушення стабільності макроекономічної системи та залежності від деструктивних зовнішніх впливів. Боржники щодо одних країн можуть виступати кредиторами стосовно інших. Тому поняття «борг» відрізняється від поняття «чистий борг». Останній дорівнює загальному боргові мінус наявні фінансові активи, зворотні зобов'язання інших суб'єктів кредитних відносин, нагадує науковець.
Крім цього, мають значення фізичні масштаби країни, оскільки один і той самий абсолютний показник зовнішньої заборгованості може відповідати різним відносним показникам. Тому він може мати різні наслідки для великих і малих за кількістю населення й обсягами ВВП країн. Приміром, для Китаю показник заборгованості у 159 млрд дол., що є одним із найбільших у світі, не надто відчутний. А для порівняно невеликої Кореї 154 млрд дол. боргу є великим тягарем.
Такий борг має Мексика, втім, вона має й особливі відносини зі Сполученими Штатами, утворивши з ними та Канадою Північно-американську зону вільної торгівлі (НАФТА). Тож за значного ускладнення у грошово-кредитному та фондовому секторах Мексика не опиниться наодинці зі своїми фінансовими й макроекономічними проблемами. Це, до речі, її північний сусід довів у 1994 році.
Іншим важливим чинником є обсяг експорту, тобто здатність країни гасити фінансові зобов'язання за рахунок надходжень від експорту реальних товарів і послуг. У переліку країн — найбільших боржників — є найпотужніші та найстабільніші макроекономічні системи, яким удалося вистояти навіть під час світової фінансової кризи у другій половині 1990-х, а також хиткі й залежні від зовнішніх фінансових надходжень національні господарства. Деякі з них є безнадійними щодо перспектив повернення запозичень. Серед них — Ефіопія, зовнішній борг якої становить 70% ВВП, Гвінея-Бісау (190%) та Нікарагуа (205%).
Зовнішній борг США сягає майже 13,5 трлн дол., і у ньому борги Федерального уряду перевищують 80% ВВП країни. На кожного жителя припадає 42343 дол. позиченого. Зовнішній борг Росії перевищує 475 млрд дол., але частка державних запозичень у ньому не більш ніж 2,5%. Хоча після дефолту 1998 року російський зовнішній борг був майже 150% ВВП.
Позики Великої Британії досягли 374,96% ВВП, на одного мешканця припадає 174167 дол. боргу, у Німеччині відповідно — 159,92% і 54604 дол., Франції — 211,86% і 68183 дол., Нідерландах — 352,75% і 136795 дол., Ірландії — 960,86% і 448032 дол., Швейцарії — 441,95% і 509529 дол., Бельгії — 348,74% і 126202 дол., Австралії — 106,91% і 38798 дол., Австрії — 233,70% і 90289 дол., Швеції — 176,72% і 65048 дол., Гонконзі — 200,48% і 84445 дол., Данії — 242,30% і 89853 дол., Норвегії — 190,23% і 98530 дол., Фінляндії — 143,95% і 51073 дол.
Та зважаючи на опосередкування експортно-імпортними операціями різних сфер економіки країни і на її залежність від міжнародних фінансово-кредитних потоків, умови обслуговування боргів експерти індивідуально оцінюють можливості конкретної країни ефективно не лише залучати, а й обслуговувати зовнішні позики.
Без позик не обійтися Використання зовнішніх запозичень є природним засобом мобілізації фінансових ресурсів, який давно апробований у світі, наголошує Олексій Плотников; використання довгострокових кредитів, передовсім для інвестицій в економіку, коротко- і середньотермінових кредитів, які пов'язані із зовнішньоекономічними зв'язками й широким спектром потенційно можливих операцій.
Існує також світова практика для надзвичайних умов, коли іноземні кошти залучаються для покриття дефіцитів платіжних балансів і бюджетів, на проведення структурних трансформацій, для подолання глибоких кризових явищ та вирішення інших проблем.
У світі зазвичай використовують два основні канали залучення коштів для розвитку ринкового господарства, нагадує науковець. Це приватно-комерційний, через який кошти залучаються і повертаються відповідно до конкретних умов підприємницької діяльності та домовленостей. Офіційний використовується для отримання коштів від міжнародних інституцій та національних донорів. Обидва канали зарекомендували себе як ефективні й потужні. Щоправда, лише за умови проведення адекватної боргової політики та забезпечення для неї сприятливого макроекономічного середовища в країні-реципієнті.
Проте є й відмінності у практиці застосування коштів і в ситуаціях, коли можна очікувати активнішого використання можливостей якогось із цих каналів. Приміром, моделі підприємницької мобілізації фінансових ресурсів, як правило, меншою мірою пов'язані (або взагалі не пов'язані) із жорстким визначенням умов подальшого відчуження коштів. Повернення запозичених коштів у тому разі, коли це передбачено (коли не йдеться про урядові гарантії), є справою відповідних приватних агентів (суб'єктів отримання коштів) і врегульовується відповідними нормами національного й міжнародного господарського права.
На відміну від цього офіційний канал залучення фінансових ресурсів пов'язаний з бюджетним процесом і формуванням платіжного балансу. Домінування поточних цілей макроекономічного балансування може обернутися фінансовим тягарем у майбутньому у вигляді зовнішнього боргу, застерігає Олексій Плотников. Запобігти такому перебігу подій може тільки виважене використання запозичених коштів, яке забезпечує достатню динаміку приросту ВВП, структурної перебудови економіки за потреби.
На чуже сподівайся,
а своїм не гребуй Загальні принципи формування боргової стратегії щодо зовнішніх запозичень асоціюються з вимогами поміркованості, цільового використання, економічної безпеки. Важлива й відповідність обсягів і структури цих запозичень умовам стабільного функціонування національної економіки як у коротко-, так і у довгостроковому плані. У свою чергу, це передбачає комплексність боргової стратегії для боржника, яка спрямована на забезпечення стабільного функціонування національної економіки та має передбачати використання зовнішніх запозичень разом із внутрішніми джерелами фінансування.
Залучення зовнішніх запозичень не має розглядатися як єдине джерело фінансування бюджетного дефіциту, реформування галузей економіки, соціальних виплат, зазначає науковець. Важливо використовувати зовнішні запозичення у параметрах, які не ставлять під сумнів дотримання критеріїв економічної безпеки держави.
Держава має забезпечувати ефективний контроль за параметрами зовнішнього боргу та запобігання виникнення і поглиблення кризових явищ на фінансово-борговому ґрунті. Та за найгіршого сценарію розгортання подій збанкрутує держава. Критеріями такого контролю, згідно з міжнародною практикою, є два макроекономічні показники — відношення обсягу зовнішнього боргу до ВВП і експорту країни; відношення зобов'язань з обслуговування зовнішнього боргу до експорту держави.
Відповідно до першого критерію виділяються три групи країн: з низьким рівнем заборгованості, для яких відношення обсягу зовнішнього боргу до ВВП і експорту не перевищує 60%. Серед них — Японія (34,93%), Італія (55,35), Канада (59,69), Туреччина (28,94), Бразилія (12,41), Південна Корея (18,25), Польща (27,25), Індія (5,03), Індонезія (16,59), Аргентина (25,80), Португалія (51,30), Казахстан (57,29), Ізраїль (48,41), Грузія (26,47), Чехія (29,76), Румунія (30,17), Філіппіни (20,59), Таїланд (11,41), Саудівська Аравія (10,73), Чилі (24,74), Малайзія (14,70), Нова Зеландія (45,77), Венесуела (12,96), Колумбія (12,63), Південна Африка (8,5), Пакистан (9,42), Словаччина (33,24), Болгарія (40,23), Кувейт (24,01), Катар (43,33), Перу (14,95), Судан (36,33), Єгипет (7,2), Литва (45,33), Сербія (33,95), Сінгапур (11,27), В'єтнам (9,87), Бангладеш (10,19), Іран (2,71), Марокко (15,93), Туніс (25,33), Еквадор (17,34%).
До другої групи належать країни з «поміркованою» заборгованістю, для яких згадані показники не перевищують 80 і 220%, до третьої — з надмірною (понад 80 і 220 відсотків).
Не такий страшний «вовк», як його малюють Зовнішня заборгованість України провокувала небезпечні тенденції в економічному розвитку під час кризи 1997—1998 років. На початку 2000-го зовнішній борг нашої держави сягав 12,6 млрд дол. Із урахуванням девальвації гривні його частка стрімко зростала: у 1997 р. вона становила 22,9% ВВП, у 1998-му — 41,8, у 1999-му — 54,2%. При цьому на 2000 рік офіційно прогнозували показник 58% ВВП. На кінець минулого року борг у 30% ВВП видавався не таким вражаючим. У 2002-му рівень зовнішнього боргу досягав 36% ВВП, у 2003-му був на рівні 40 відсотків.
Василь Юрчишин, директор економічних програм Центру Разумкова, звертає увагу на те, що у загальних зовнішніх боргах України велику частку становлять корпоративні борги. Тож частка державного боргу порівняно невелика, її Україна здатна обслуговувати. Борги банків і підприємств також не є надто ризикованими. Але вони створюють кілька проблем, серед яких — стимулювання попиту на валюту.
Державний борг, що перебуває на рівні 20–25%, не є небезпечним для країни, каже експерт. Він довгостроковий, а не такий, який треба швидко виплачувати. Але Україна має значні банківські й корпоративні борги, котрі сягають майже 70 млрд дол. Це — небезпека для валютних ринків, бо з боргами треба розраховуватися, і приватний сектор формує високий попит на валюту, в результаті валютний курс зростає. Тобто не можна констатувати, що ми маємо критичну ситуацію з боргом. Вона складна для бюджету, обслуговування. Але нині загальні показники не є надто критичними.
На зменшення ризиків впливає і те, що багато вітчизняних банків і компаній змогли реструктуризувати борги, тобто відтермінувати розрахунки за ними.
Президент Центру економічного розвитку Олександр Пасхавер погоджується, що рівень українського зовнішнього боргу поки не є ризикованим з огляду на міжнародні стандарти. Проте все залежить від того, що відбуватиметься у найближчому майбутньому. Коли держава слабка як в економічному, так і політичному сенсі, то це страшнувато. Але якщо розгорілась криза, то немає інших важелів боротися з нею як через борги. Та коли набирати позики, то ризик зростатиме.
В Україні давно говорили про реформи, але вони майже не проводились. Причому на тлі неефективної та навіть багато в чому згубної макроекономічної політики це не сприяло стабілізації в національній економіці. Через це показники боргу набувають загрозливого характеру, вважає Олексій Плотников.
Для нашої країни існують три основні джерела отримання іноземних позик: від міжнародних фінансово-кредитних організацій, іноземних держав, через випуск державних боргових зобов'язань та їхнє розміщення на закордонних ринках. Тож гостро стоїть проблема розробки комплексної стратегічної програми. Вона має охоплювати весь перелік альтернативних джерел можливих фінансових надходжень, враховувати механізми обслуговування запозичень. Особливого значення набувають важелі державного регулювання процесу залучення зовнішніх коштів і обслуговування боргу, що накопичився, зазначає Олексій Плотников.