ОЛЕКСАНДР ВОЗІАНОВ: «МИ СПИРАЄМОСЯ
Й ПРИМНОЖУЄМО БАГАТОВІКОВИЙ ДОСВІД СВОЇХ ПОПЕРЕДНИКІВ»
На шляху цієї виокремленої нині галузі наукової медицини в її багатовіковій історії є чимало пам'ятних і знакових віх. Досить згадати, що за часів Гіппократа вже «практикували» так звані лікарі-«камнесіки», які видаляли камені з сечового міхура, а Авіценна видав свій славнозвісний трактат «Канон лікарської науки», де докладно описана «технологія» подібних операцій.
Понад 520 років тому вперше було надруковано монографію іспанського дослідника Франциско Діаса про діагностику та лікування статевих органів. Урологія поступово набувала наукового статусу. Ще через чотири століття в Парижі було створено Міжнародну асоціацію урологів і там відбувся їхній Всесвітній конгрес.
Екскурс у минуле цієї науки на тлі сучасних її досягнень редакція запропонувала продовжити директорові Інституту урології, академіку Національної академії наук та президенту Академії медичних наук, Герою України Олександрові Возіанову.
— Почну з того, що ми, сучасні науковці й медики, спираємося й примножуємо багатовіковий досвід своїх попередників. Переконаний, що вони могли б пишатися нашими нинішніми досягненнями, зокрема і в галузі урології.
Мені пощастило працювати під керівництвом одного з корифеїв урології, доктором наук з 1914 року, генерал-майором медичної служби, головним хірургом Київського військового шпиталю Андроніком Архиповичем Чайкою (його портрет є в кабінеті О. Возіанова). 75 років тому він став засновником кафедри урології, яка тривалий час розташовувалася у військовому шпиталі, а потім у Центральній клінічній лікарні Києва, де було 100 ліжок.
Наступного року відзначатимемо 45-ліття від дня заснування нашого інституту, який спочатку мав назву Київський науково-дослідний інститут захворювань нирок та сечовивідних шляхів, підпорядкований Міністерству охорони здоров'я України, а нині згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів наприкінці 2001 року набув статусу Інституту урології Академії медичних наук.
Не можу зі щирою вдячністю та повагою не згадати першого директора інституту, професора Ю. Єдиного, його наступників-професорів П. Федорченка і В. Карпенка, котрі створили гідну матеріально-технічну базу й виховали плеяду висококваліфікованих науковців і лікарів, які продовжують розпочату ними благородну справу.
Нині у складі нашого інституту функціонують 12 наукових підрозділів: відділи судинної урології, рентгенендоурології та літотрансії, загальних захворювань, дитячої урології, онкоурології, сексопатології та андрології, епідеміології й організаційно-методичної роботи, а також лабораторії імунології, нейроурології, патоморфології, мікробіології й вірусології.
За цим специфічним переліком «стоять» найголовніші напрями досліджень і лікування урологічних хвороб, які дошкуляють усім віковим категоріям наших пацієнтів.
До цього слід додати, що в колективі інституту ними опікуються два академіки, один член-кореспондент, 16 професорів, 20 докторів і 44 кандидати медичних наук, які складають науковий потенціал нашого закладу. Клініка інституту налічує 230 ліжок урологічного профілю на основній базі та 300 ліжок на лікувальних базах Києва. Крім того, консультативна поліклініка інституту розрахована щонайменше на 150 відвідувань щодня.
Гадаю, що ці суто статистичні дані дають змогу уявити наші можливості, які стануть у нагоді нашим нинішнім та майбутнім пацієнтам.
— Понад 20 років Ви, Олександре Федоровичу, очолюєте знаний в Україні та за її межами Інститут урології. Що нового вдалося досягти за цей час із урахуванням того, що урологічні хвороби стають дедалі поширенішими і суттєво дошкуляють не тільки традиційно людям поважного віку, а й молодшому поколінню?
— Щодо лікування дітей, то тут чи не вирішальне значення має рання діагностика їхніх захворювань та репродуктивної патології подружніх пар, у тому числі з уражених унаслідок Чорнобильської катастрофи територій. Подальші наші дії полягають у тому, щоб віднайти засоби і методи лікування з мінімальною побічною дією. Тут головний принцип — не нашкодити, бо йдеться про наше майбутнє, збереження генофонду нації.
Серед пріоритетних наукових розробок, які зробили вагомий внесок у теоретичну і практичну медицину, слід виділити створення так званої протоліознойонної теорії каменеутворення. Іншими словами, визначення причин цієї хвороби та профілактики сечокам'яної хвороби.
Уперше у світі ми розробили апарат «Урат-1» для ультразвукового та ударнохвильового дроблення каменів сечового міхура. Ми є першопрохідцями в розробленні гістологічної класифікації передпухлинних станів передміхурової залози й сечового міхура. Удосконалили операцію радикальної проститектомії при лікуванні раку передміхурової залози.
Про певні наші здобутки мені випала честь доповідати у Стокгольмі на засіданні Європейської асоціації урологів, де мене одностайно обрали членом її президії.
— Наскільки мені відомо із засобів масової інформації, конкурентів на цю почесну посаду у Вас не було...
— Конкуренти були, але після повідомлення президента цієї асоціації про те, що я зробив майже 45 тисяч операцій, рішення було ухвалене на мою користь.
— За даними статистики, понад 70 відсотків чоловіків після 40–50 років мають проблеми із сечовим міхуром, аденомою та простатитом. Щодня у телерекламі їм пропонують піґулки для лікування цих хвороб. Чи можна вірити цій рекламі, чи є оптимальний вибір між терапевтичним і операційним лікуванням?
— У більшості цивілізованих країн реклама ліків заборонена. Там випускають спеціальні інформаційні бюлетені, розраховані насамперед на медичних працівників. Наступним кроком після заборони реклами на тютюнові й алкогольні вироби, на мою думку, має бути законодавчо унеможливлена пропаганда у ЗМІ певних лікарських препаратів. (Днями Кабінет Міністрів прийняв рішення про заборону реклами лікарських препаратів у ЗМІ.— О.П.)
— Переважна більшість аудиторії мас-медіа, яка увійшла до Гільдії головних редакторів (керівників), солідарна з Вашою пропозицією. Але залишається «відкритим» запитання щодо вибору методики лікування урологічних захворювань...
— Однозначних висновків тут робити неможливо. Тим-то повторюсь: потрібна ретельна діагностика, наслідки якої мають визначити вибір методики лікування.
— Звідси наступне уточнювальне запитання: чи є альтернатива у хворого — лягати, як кажуть, під скальпель, чи вживати піґулки?
— Хочу відразу застерегти: діагноз про певну хворобу — це аж ніяк не вирок. У нас є всі можливості, аби запобігти небажаним наслідкам, зокрема й за допомогою суто терапевтичних заходів. Водночас хочу запевнити тих, кому запропонували хірургічне втручання як радикальний метод подолання недуги, що нинішні операції, проведені за новітньою технологією наших і зарубіжних лікарів, об'єктивно (про що свідчить статистика) гарантують бажаний для хворих і для нас позитивний результат.
— Ніде правди діти, Чорнобильська катастрофа відчутно вплинула на динаміку урологічних і онкологічних захворювань, особливо серед ліквідаторів її наслідків та населення, яке опинилося на уражених радіацією територіях. Чи довго ще чорнобильці та їхні нащадки потерпатимуть від цієї всепланетарної трагедії?
— На жаль, маю відверто визнати, що її наслідки продовжують впливати на стан здоров'я людей, у тому числі й на поширення захворювань на рак сечового міхура.
Україна, хоч як прикро, стала своєрідним полігоном для досліджень, пов'язаних із цим лихом. Ми все це усвідомили повною мірою, але наші аргументовані висновки щодо цього не знаходять належного розуміння й підтримки, насамперед з боку Міжнародної організації охорони здоров'я. Складається враження, і не без підстав, що поважна організація лобіює інтереси атомних магнатів і МАГАТЕ, які заявляють про безпечність атомної енергії.
Зрозуміло, що у людства поки немає надійної альтернативи цьому способу виробництва конче потрібної всім електроенергії. Але ні в якому разі не можна не враховувати можливих негативних наслідків її виробництва. Звідси й висновок: ми не повинні ігнорувати цю обставину і маємо бути готові до її мінімізації й попередження. У цьому плані наш сумний досвід має стати у нагоді всьому світовому співтовариству і, зокрема, міжнародним організаціям, покликаним опікуватися здоров'ям людей.
Це вже зрозуміли наші колеги з Японії, населення якої постраждало від ядерних вибухів у Хіросімі та Нагасакі, а також фахівці з Італії й Іспанії, які разом з нами предметно досліджують усі аспекти впливу радіації на людей і вже спільно розробили відповідні рекомендації щодо мінімізації її наслідків.
— Як розвивається міжнародна співпраця, яких форм вона набуває нині в галузі урології?
— Стосовно нашої співпраці з приводу наслідків радіаційних уражень, то, приміром, із Японією це відбувається шляхом надання нашим колегам відповідної інформації з чорнобильської тематики, а вони навзаєм допомагають нам із відповідним медичним устаткуванням. На основі такої взаємодії ми розробляємо рекомендації, про які йшлося.
Загалом, у нас склалися досить плідні контакти з нашими зарубіжними колегами з провідних урологічних закладів різних країн. Ідеться не тільки про обмін досвідом у сфері новітніх розробок діагностики та лікування, а й про безпосередню участь відомих фахівців у найскладніших операціях. Мені, зокрема, доводилося брати участь у таких операціях, бо в мене є спеціальний сертифікат США на їхнє проведення.
У нас набуто певний досвід у проведенні спільних професійних заходів. Наступного року, наприклад, в Одесі вже втретє зберуться представники Європейської асоціації урологів на чолі з її нинішнім президентом, котрі після проведення певних консультацій представлятимуть цю поважну організацію на черговому з'їзді урологів України.
* * *
Наша розмова з Олександром Федоровичем відбулася після завершення чергових операцій, у яких він, як завжди, брав безпосередню участь. Його колеги продовжували обстежувати пацієнтів інституту, проводити консультації й готувати хворих до запланованих операцій. Наступного дня, як завжди, робочий день в інституті почнеться о шостій годині ранку, а рівно о сьомій в операційній на семи хірургічних столах почнуться нові операції.
Дай, Боже, щасливої долі всім хворим та їхнім рятувальникам — співробітникам Державної установи «Інститут урології Академії медичних наук України».
Олександр ПОБІГАЙ
Наша довідка Олександр Федорович Возіанов народився 2 жовтня 1938 року. У 1962-му закінчив Київський медичний інститут. Протягом 1962–1966 рр. — лікар військової частини Північного флоту.
З 1968-го почав працювати на кафедрі урології КМІ, в 1970 р. захистив кандидатську, а через вісім років докторську дисертацію. У 1979 році обраний завідувачем кафедри урології КМІ, у 1980 р. присвоєно звання професора.
З 1987-го очолює Інститут урології. У 1993 р. обраний першим президентом Академії медичних наук України і втретє був переобраний на цю посаду. У 1992 році став дійсним членом Американської асоціації урологів.
Академік Національної академії наук України, дійсний член Нью-Йоркської, Російської, Бразильської, Польської, Білоруської академій медичних наук. У 2009 р. обраний членом президії Європейської асоціації урологів. За версією Американського біографічного інституту, один із 500 найвпливовіших учених світу.
Удостоєний звання Герой України із врученням ордена «Держава», нагороджений орденами «Дружби народів», Ярослава Мудрого (V і VІ ступенів), «За заслуги» (ІІІ ступеня), командор ордена «За заслуги Італійської республіки», відзначений орденом Гіппократа та Міжнародною золотою зіркою «За заслуги перед медициною», «Американським орденом відзнаки», російськими орденами Петра Першого та Миколи Пирогова.