ПОРУЧ ІЗ ГЕНІЄМ
Творчість Тараса Шевченка — поета, художника, пророка нації — пізнавати завжди цікаво, бо через нього ми, українці, пізнаємо свою історію, культуру і, зрештою, самих себе.
Проте не менш інтригує багатьох приватне життя цієї великої людини: як складалась-висновувалась доля? Де брав сили долати випроби, які йому судилися? Хто був поруч у сумні й радісні хвилини?..
...У вірші «Не женися на багатій...» 31-річний поет декларує свою самоту: «Оженись на вольній волі, на козацькій долі...». Пояснюючи цей вибір — хоч у народі кажуть, що вдвох і плакати легше,— він, проте, дає власну тверду логіку: «Не потурай: легше плакать, як ніхто не бачить».
Проминуть роки. Пекельний життєвий шлях змусить поета перемінити цю думку: втомлена душа запрагне тиші, домашнього затишку, ласки коханої жінки. У вірші, позначеному криптонімом «Л.» і написаному 27 вересня 1860 року в Санкт-Петербурзі під враженням від розриву з Ликерою Полусмаковою, він із жалем скаже про нездійснений рай, про давню свою, виношену мрію: «Поставлю хату і кімнату, садок-райочок насаджу», а в тому раю «присняться діточки мені, веселая присниться мати...». Не судилось...
Біографи поета детально фіксують жінок, що залишили в його душі помітний слід. Згадаймо кількох.
І. Насамперед, звісно, Оксану Степанівну Коваленко — подругу дитинства (хата Коваленків стояла поблизу садиби Шевченків) і теж кріпачку. Саме їй Тарас Григорович присвятив поему «Мар’яна-черниця». Героїня не може поєднати своєї долі з Петрусем і йде в монастир. Лірична, схвильована розповідь Кобзаря свідчить про зв’язок її з переживаннями самого Шевченка. Про це ж — і посвята до поеми: «Оксані К...ко. На пам’ять того, що давно минуло». Пан забрав Шевченка з Кирилівки, а наступного року Оксана вийшла заміж за кріпака із сусіднього села. Тож, починаючи поему, автор писав: «Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива! // І ти не згадаєш того сироту, // Що в сірій свитині, бувало, щасливий, // Як побачить диво — твою красоту. // Кого ти без мови, без слова також навчила // Очима, душею, серцем розмовлять...». Не випадково також, мабуть, і те, що ім’я Оксана має головна героїня поеми «Гайдамаки»...
Восени 1829 р. кріпак-художник Тарас Шевченко разом з паном поїхав до Вільна. Мав змогу бувати в місті та його околицях. Тоді й познайомився із швачкою-полькою (в «Журналі» поет назвав її Дунею Гусиковською). Мова не могла перешкодити їм зблизитись, адже польську Тарас знав: на Правобережній Україні вона була в ті часи поширеною, а в поміщицьких маєтках служило чимало поляків, польською провадилися господарські записи.
Першого разу Тарас побачив зблизька вільну жінку, і в нього з’явилися думки, про які він згодом розповів Іванові Сошенку: «Я в первый раз пришел тогда к мысли — отчего и нам, несчастным крепакам, не быть такими же людьми, как и прочие свободные сословия?» Знайомство з Гусиковською багато що змінило у свідомості Шевченка. Наприкінці заслання він занотував у «Журналі»: «Во сне видел церковь святыя Анны в Вильне и в этой церкви молящуюся милую Дуню, чернобровую Гусиковскую». Цим знайомством, напевно, викликане й речення в листі до Броніслава Залеського: «Вильно так же дорого по воспоминаниям моему сердцу, как и твоему».
Під час свого приїзду в Україну весною 1843 року Шевченко близько зазнайомився з родиною Закревських, бував у їхньому маєтку в селі Березова Рудка, намалював портрети Віктора й Платона Закревських та дружини Платона — Ганни Закревської, на 21 рік молодшої від свого чоловіка. З натяків у спогадах О. Афанасьєва-Чужбинського видно, що поет покохав «Ганну вродливу» (так Шевченко назвав її в листі до В. Закревського). Теплі спогади про Ганну Іванівну він проніс через усе своє життя. На засланні в Кос-Аралі, у вірші, присвяченому Ганні Закревській,— «Г. З.» («Немає гірше, як в неволі»), Шевченко звертався до неї з щирим захопленням: «Ніколи// Ти не здавалася мені// Такою гарно-молодою// І прехорошою такою // Так, як тепер на чужині // Та ще й в неволі»; «Свято моє! // Єдинеє свято!»). З ім’ям Ганни Закревської пов’язано також поезію «Якби зустрілися ми знову», їй присвячено поему «Сліпий».
ІІ. Із Варварою Миколаївною Рєпніною (1808–1891) Тарас Шевченко познайомився в липні 1843 року в маєтку Рєпніних у Яготині, і між ними налагодилися дружні стосунки. Після короткочасної подорожі рідними місцями поет повернувся до Яготина й жив там три місяці. В Яготині написав поему «Тризна» з присвятою: «На память 9-го ноября 1843 года, Княжне Варваре Николаевне Репниной». Тут намалював і подарував їй автопортрет. Рєпніна покохала Шевченка. У листі до свого наставника Ейнара вона писала про своє почуття, захоплено розповідала про Шевченка як про геніального поета. На клопотання Рєпніних Шевченка призначили вчителем малювання в Київському університеті, крім того Варвара Миколаївна допомагала Шевченкові поширювати естампи його «Живописной Украины»...
Під час заслання поета вона листувалася з ним (збереглося 8 листів Шевченка і 16 — Рєпніної), зверталася до начальника Третього відділу О. Орлова з проханням полегшити долю Шевченка. У 1849 році поет прислав їй ще один автопортрет. У 1850-му О. Орлов заборонив Варварі Миколаївні (як і багатьом іншим відомим людям) листуватися з бунтівним Шевченком («караюсь, мучуся... але не каюсь!..) і загалом брати будь-яку участь у його справі.
Через вісім років, повертаючись із заслання, поет відвідав Рєпніну в Москві, а та його, постарілого, не впізнала. Вони бачились ще раз, востаннє. У В. Рєпніної є зворушлива, але незавершена повість, головний герой якої — Тарас Шевченко...
ІІІ. Ликеру Полусмак привіз до Петербурга поміщик Микола Макаров, вона служила в його сестри. Діставши волю, Ликера наймитувала по людях. Тарас Шевченко побачив її на дачі в Надії Забіли (Білозерської) в Стрельні в червні 1860 року. Двадцятирічна красива дівчина, землячка, дуже сподобалась поетові, й він захотів із нею одружитись, хоча Н. Забіла відмовляла його від цього наміру.
Шевченко згадує Ликеру в листах, присвячує їй свої поезії, малює її портрет, обдаровує і, зрештою, готується до весілля. Проте дівчина визнала поета застарим для себе і сказала йому «ні», чим завдала змученій душі гіркого болю... Згодом вона вийшла заміж за перукаря-п’яничку і натерпілася від нього. Після смерті чоловіка в 1904 році (діти були вже дорослими) переїхала до Канева і стала доглядати могилу Шевченка, чи не щодня приходячи до неї і несучи перед втраченим коханим свою тяжку спокуту. З її розповідей записано спогади про поета.
Акуратна, добра, була бездоганною швачкою, кравчинею, модисткою, вишивала, гаптувала, плела, робила чудові аплікації. Не мала постійного даху над головою, але хотіла бути ближчою до Тараса... Доживала віку в богадільні. Просила поховати себе біля підніжжя Чернечої гори, поховали Ликеру на кладовищі богадільні.
Неоднозначне ставлення громади до Полусмак. На могилі — гранітний пам’ятничок, на якому викарбуваний напис: «Тут поховано наречену Т. Г. Шевченка Ликеру Іванівну Полусмак (1840–1917)».