СТЕПАН ГОРЛАЧ— ЛЮДИНА-ВЧИНОК
От і знову доля подарувала зустріч із дивовижною людиною — Степаном Горлачем, громадянином Канади, вчителем, письменником, активним діячем української діаспори.
Цей «уламок історії» за 88 років свого життя пізнав-відчув розкуркулення, Голодомор, Другу світову війну, полон, еміграцію, неоднозначні зміни, що відбуваються з незалежною Україною. Та попри всі випробування сивоголовий, сивобородий Степан Горлач має теплі молоді очі, лагідну романтичну душу і феноменальний оптимізм юнака.
Це він на відзнаку сторіччя поселення українців у Канаді разом із молоддю в 1991 р. приїхав на східні землі України, щоб піднімати національну свідомість тамтешнього населення. Тоді ж привіз із Торонто дубок і посадив на Хортиці.
Це він у 1992-му охрестив незалежність України, навхрест обійшов її пішки з тризубом і прапором, символічно скроплюючи її вільні простори, вільних людей свяченою водою!
Це Степан Горлач в обласних центрах України відкрив українсько-канадські бібліотечні центри, які налічують десятки тисяч найкорисніших книжок.
Це він торік у межах Міжнародної акції «Незгасима свічка» побував у 17 містах Канади задля поширення правди про Голодомор і вшанування пам'яті його жертв із нагоди 75-ї річниці цієї трагедії.
За натурою невтомний мандрівник, який чимось віддалено нагадує нашого мандрівного філософа Григорія Сковороду, пан Степан по суті є його послідовником і учнем. Їхні способи життя і життєва філософія перегукуються, так само як з притчами Сковороди перегукується книжка Горлача «Приповідки й афоризми канадських українців».
Чимало років Горлач очолював «Канадське товариство приятелів України», яке є напрочуд дієвим. Він каже: «Мене завжди цікавлять конкретні слова, конкретні цифри, конкретні справи. Я хочу почути: «Ми зробили отаке й таке...», а не «Ми робимо все...». Це якась поширена хвороба загальщини, приблизності, неконкретності. Щось подібне до імітації активної діяльності там, де, бува, тієї діяльності взагалі немає чи вона квола аж до непомітності. Знаю чимало організацій і в діаспорі, й в Україні, яким важко сказати щось конкретне про свою діяльність».
Степан Горлач — це людина-вчинок.
Як тільки сонце над Торонто починає повертати на весну, пан Степан стає немов перелітним птахом: робить довгий — через увесь океан — переліт до рідного краю. По кілька місяців щороку живе в Україні. Тут його духовний дім. Мета Степана Горлача — побудова міцної української держави, духовне єднання української нації.
— Пане Степане, розкажіть про себе. Де Ви народились?
— У запорізьких степах на Мелітопольщині в селі Криловка Гоголівської сільради (тепер цього села нема). До сьомого класу навчався в Гоголівській школі, потім дядько мене забрав до Криму, в Ялті здобув середню освіту. Переїхали через те, що сім'ю розкуркулили, батька заарештували.
— Яке у Вас було господарство? Скільки коней, корів?
— Тато був сиротою, став на ноги під час непу, коли давали землю для бідних. Із мамою він доробився до того, що родина мала, здається, вісім корів, четверо коней, кілька овець. Працювали без відпочинку, пригадую, як малим прокидався серед ночі, а в приміщенні каганець горить, батьки щось молотять або збивають молоко...
У 1929 році під час колективізації всіх почали примусово заганяти до колгоспу, батько спротивився, тож комуністи все забрали, його арештували, а мій дядько встиг поїхати до Мелітополя, закінчив курс бухгалтерії, потім чкурнув до Ялти, знайшов там роботу, згодом забрав мене до себе.
— А Ви знали, що там трошки жила Леся Українка? В Ялті зберігся дім, у якому є тепер музей.
— Про Лесю я тоді нічого не знав. Запам'ятався тільки один момент, забарвлений українством. Після закінчення школи директор повіз нас на екскурсію до Дніпропетровська — на Дніпрогес, потім завів до ресторану: оформлення було суто національне, дівчата обслуговували в українських строях, усі розмовляли українською мовою. Це вразило, я тоді вперше замислився над тим, у якій країні живу, з якого роду. Не скажу, що Мелітопольщина (південь України) була тоді зрусифікована, то було «місиво»: крім українців і росіян, там жили узбеки, туркмени, болгари, греки, серби, гагаузи...
— Як далі Ваша доля складалася?
— Мене за батькових коней, тобто за працьовитість тата й мами, не пробачили. Однак за рік до війни виявили честь: взяли до війська, щоправда, довірили служити тільки в «стройбаті».
— А що з батьком сталося?
— Він загинув у Карелії — в лісах біля Ведмежої гори був концтабір, де ув'язнені працювали на заготівлі деревини.
Мене забрали до «стройбату» як ненадійного. В 1942-му, коли накочувався фронт, батальйон відправили до Сибіру: у Челябінську, Златоусті, Магнітогорську ми будували заводи на базі евакуйованих, піднімали індустрію. Я працював геодезистом. Наприкінці 42-го року нас «пробачили»: три місяці вчили воювати і послали на фронт. Проте фронту я не побачив, німці його десь прорвали, зайшли в тил і я опинився у полоні. Нас примушували ремонтувати дороги, мости, згодом потрапив у категорію «робітничого батальйону», який навіть екіпірували у військову німецьку форму, стару, без погонів й інших знаків. Звісно, ми нічого не заробляли і нічого не мали, щоправда, годували непогано, наш загін ремонтників ішов, можна сказати, за фронтом, але вже з іншого, німецького боку. Та коли німці гарячково відкочувались, я лишився в Польщі. Познайомився з галичанкою Софією, ми вирішили «перетнутися» в Австрії.
— Вона, мабуть, стала Вашою дружиною?
— Так, я з нею зустрівся в 1945 році, а одружилися ми в 1949-му. Маємо двох дітей і семеро онуків. Живемо в Торонто.
— Ви туди одразу після війни перебралися?
— Спочатку тривала марудна процедура, перебування в різних таборах для переміщених осіб. Людей різних національностей було намішано море, їх сортували в польські, російські, українські, литовські, чеські, угорські табори.
До речі, дружина була членом Центрального українського комітету, який захищав-боронив наших людей, українців відмовляли їхати до Німеччини, бо там вони зникали, адже Німеччину ще бомбардували.
— Чим у Канаді зайнялися?
— Початок був тяжкий, не було роботи, у дружини захворіли зуби, їй зробили операцію. Ми заборгували півтори тисячі доларів, у 1949 році це були величезні гроші. Та ось я пішов працювати до школи, де навчав професії зварника, згодом компанія послала мене будувати газопровід у Південно-Африканській Республіці. Цікаво, що туди я добирався західною частиною Африки, а повертався східною — через Кенію, Уганду, Грецію, Італію і додому — в Торонто. Тоді ж вступив до педагогічного університету, отримав право вчителювати — двадцять років працював у англомовній середній школі.
— Що саме викладали?
— Оскільки працював в індустрії, то викладав металургію, креслення. У нас структура освіти така: при вищій школі є звичайна середня школа, а при ній індустріальний відділ — для тих, хто не проходив до університету, тому ми готували кадри за робітничими спеціальностями для індустрії.
— Чи одразу Ви відчули своє українство, коли прибули до Канади?
— Ви знаєте, я не хотів їхати до Канади, але всі ми вірили в те, що Захід піде війною проти Радянського Союзу, інакше тоталітарний, жорстокий радянський режим пануватиме в Європі. Ми навіть в одязі спали, бо вважали, що нас будь-якої миті покличуть на війну проти Радянського Союзу. Тож багато людей від'їжджали до Канади.
Але в мені завжди кипіла любов до України, я рвався до неї, натикаючись на «залізну завісу». Та ось СРСР розпався і ще до проголошення самостійності України я в дев'яностому році поїхав на Батьківщину, і таких було чимало. Ми ходили по селах, співали українських пісень, клали квіти до пам'ятників Шевченку. Тільки-но повернувся до Торонто, проголосили референдум щодо незалежності України. Я одразу поїхав назад.
Для мене Україна завжди була святістю, жодний курорт світу не дасть мені такої наснаги, тут я відпочиваю душею, здобуваю енергію, силу далі боротися. Я належу до «Канадського товариства приятелів України», ми вже відкрили шістнадцять бібліотечних центрів в обласних центрах України. В еміграції впродовж восьми десятиліть видано тисячі ґрунтовних українських книжок: філософію, політологію, народознавство, твори репресованих письменників, мемуаристику, словники, енциклопедії тощо. Ці книжки є важливими для української справи, утвердження української ідеї.
Раніше українці не мали до них доступу, нічого не можна було завезти, і з України ледь просочувалась «самвидавська», підпільна чи «неофіційна» література, зокрема й сибірського походження. Пригадую, як до нас під час перебудови, тобто перед розпадом Радянського Союзу, приїжджали декотрі звільнені політв'язні і дисиденти, скажімо, Валентин Мороз, Василь Плющ, Віктор Некрасов, у них навіть дещо було на спинах написано, отже, використовувалась будь-яка можливість вивезти інформацію.
Більшості тих страждальців уже нема на світі, моє покоління відходить, я, так би мовити, з останніх могікан, 1921 року народження.
— Чим займаються Ваші діти і чи говорять вони українською?
— Доньку звуть Наталка, сина — Богдар, я навіть написав містичну книжку «Богдар». Обоє говорять українською. Маю семеро онуків, п'ятьох дітей народила Наталка. Вона не посилає їх до школи, вчить вдома до десятого класу за вимогами державної школи. Зокрема, навчає української мови.
Зазвичай діти українців, які вчаться в англомовних державних школах, відвідують недільні школи, де опановують українознавство: мову, літературу, географію та історію України.
— Як Вам спало на думку охрестити Україну?
— У богобоязливому світі все новонароджене має бути охрещеним, а новонароджена незалежність — тим паче, бо це входження в новий світ не одиниці, а волі багатомільйонної нації. Подумалося: «Я мушу це зробити на світанку нашої державності й на схилі мого життя».
Незалежність народилася квола, обікрадена, в непевний час, раптово, випередивши наші сподівання. Хто нею опікуватиметься? Хто помастить її чоло миром? Хто поклянеться біля її стоп боронити до загину? Хто готовий принести своє серце і скласти на жертовнику для неї? Шукати оборонців, закликати до охорони новонародженої — добре діло, але й самому треба щось робити, бо маємо багато балакунів, критиків і теоретиків.
І я знайшов собі товариша на десять років молодшого, Петра Скибу, він, до речі, католик, я — православний.
Із прапорами України й Канади та тризубом у руках ми пройшли від білоруського кордону через Київ до Одеси. Далі — перехід на захід: від селища Щиглі на польському кордоні через Львів, Житомир, Київ, Рівне на Полтаву, Харків. Фіналом подорожі стало село Мелове на Луганщині (половина його українська, а половина відокремлена російським кордоном).
Отже, як і планувалося: з півночі на південь і з заходу на схід, щоб маршрут мав вигляд хреста. Ночували в скиртах, на тракторних станціях, у сільрадах на столах, іноді люди давали нічліг, тож відпочивали, де пощастить.
У тій дорозі (за три з половиною місяця пройдено понад дві з половиною тисячі кілометрів) ми поставили дев'яносто два хрести. Здебільшого вони стоять обіч автострад, і тільки один у Львові, на тому місці, де свого часу спинявся Тарас Шевченко.
Про цю подорож я написав книжку «Хрестини Незалежності», вийшло два її видання.
— Не меншого резонансу набула Ваша участь в акції «Незгасима свічка». Розкажіть про це.
— Протягом 2008-го з ініціативи Комітету з відзначення Голодомору Світового конгресу українців у співпраці з держструктурами України відбулася міжнародна акція «Незгасима свічка», метою якої було належне вшанування пам'яті жертв Голодомору з нагоди 75-ї річниці цієї трагедії, поширення правди.
Символічний смолоскип започаткував свою подорож із Австралії 1 квітня 2008 року та був у 35 країнах світу, а на завершення, у листопаді 2008-го, прибув в Україну.
Офіційним носієм «Незгасимої свічки» через Канаду став я, з нею побував у 17 містах. Скрізь проходили зустрічі, дорослі й діти запалювали від мого смолоскипа свої свічки. Це було щемно до сліз. Світла пам'ять нашим загиблим землякам!
Завершальним містом Канади, в якому 26 травня торік відбулась акція «Незгасима свічка», стала столиця Оттава. На Парламентському пагорбі в ній узяв участь Президент України Віктор Ющенко. Державний секретар з питань багатокультурності та канадської ідентичності Джейсон Кенні оголосив про рішення уряду Канади ухвалити закон про День пам'яті Голоду/геноциду (Голодомору) 1932–1933 років в Україні.
Потім я передав свічку до США американським українцям, котрі обійшли тамтешні міста, де живуть наші співвітчизники, щоб сколихнути пам'ять про Голодомор.
— Якою мірою Ви і ваші друзі в Канаді розуміють теперішню ситуацію в Україні? Яким бачите її майбутнє?
— Нині в Україні, передовсім у верхах, жахливий розбрат, але я —оптиміст, це каже вам людина, яка «скуштувала» лиха по самі вінця. Вірю в те, що прийшов час для відродження, розвитку, бо, по правді кажучи, Київ є релігійним і духовним центром слов'янства, хоче цього хтось чи ні. Росія, хоч якою б сильною була, хоч яку б зброю мала, духовно поступається Києву, він вищий від Москви, це підтвердив навіть патріарх московський Кирило, котрий сказав, що приїхав до Києва вклонитися київським пагорбам і святиням як паломник, а не як патріарх.
Після Помаранчевої революції у нас були величезні надії, думали, що зміцніють мир, злагода, порозуміння, консолідація, рівень життя. Одначе безлад у владі, протистояння олігархічних і партійних кланів, «параліч» парламенту вбивають віру в наше керівництво, шкодять економіці. Сподіваємось, що після того як старше покоління зійде з політичної сцени, нове піднесе дух України, зрозуміє її цінності, окреслить шлях і діятиме для блага держави, інакше всім буде кінець.
— Які ще плануєте акції?
— Кожного року я щось здійснюю. Цьогоріч, приміром, приїжджав для того, щоб у кожному обласному центрі вшанувати воїнів, котрі пролили кров за Україну, відправити панахиду за полеглих. Без різниці: за червоноармійців, що обороняли Київ, Одесу, Севастополь, за патріотів з ОУН-УПА, які воювали із загарбниками в лісах Волині, за гетьманців, за українців у сибірських концтаборах...
— Тобто це був акт примирення?
— Так, щоб було примирення. Якщо нині Віктор Ющенко та інші можновладці не знаходять спільної мови, то може душі покійних на нас вплинуть, щоб ми врешті знайшли спільну мову, принаймні могли одне з одним нормально розмовляти і співпрацювати.