БІЛЯ РОЗБИТОГО КОРИТА
На початку 1990-х років міжнародні військові експерти стверджували, що «Україна як суверенна держава має всі шанси стати однією з найсильніших — у військовому аспекті — країн Європи». І мали для цього підстави: ми успадкували від Союзу майже мільйонне військове угруповання, десятки тисяч одиниць сучасної тоді бойової техніки й озброєння, які за своїми тактико-технічними характеристиками перевершували закордонні аналоги. Але...
МОЖЕ ОПИНИТИСЯ УКРАЇНСЬКЕ ВІЙСЬКО, ЯКЩО Й НАДАЛІ ФІНАНСУВАТИМЕТЬСЯ ЗА ЗАЛИШКОВИМ ПРИНЦИПОМ Протягом 18 років існування Збройних сил вони зазнавали реформ, які в багатьох випадках зводились до банальних скорочень чисельності особового складу, а також озброєнь і військової техніки. Якщо говорити про особовий склад, то його, звісно, потрібно було скорочувати, оскільки майже мільйонна армія нам була не потрібна. З будь-якого погляду.
Утім, справа навіть не так у реформах, як у тому, що в жодному із 18 бюджетів Міністерства оборони не були враховані запити відомства щодо фінансування його потреб: заощаджувати на армії стало «доброю традицією». Нагадаю, що згідно із Законом України «Про Збройні сили України» на їхні потреби потрібно не менш як три відсотки валового внутрішнього продукту. Але ще жодного разу ця норма закону не була дотримана в повному обсязі: асигнування становили 1,5–2 відсотки. І це у кращому разі. Кожен раз знаходились «серйозні» причини, щоб посадити армію на голодний пайок.
Правда, спеціальним фондом передбачалося додаткове фінансування, але біда в тім, що цей спеціальний фонд повинен наповнюватися завдяки реалізації Збройними силами так званого надлишкового майна: техніки, нерухомості тощо. Але військові містечка, які були виставлені і досі виставляються на аукціони, мало кого цікавлять, а техніка, придатна для використання, давно реалізована. Отже, наповнювати цей фонд нічим. Щороку техніка морально й фізично старіла, а грошей на придбання нової як не вистачало, так і не вистачає донині.
Свого часу міністр оборони Олександр Кузьмук, виступаючи з трибуни Верховної Ради, сказав, що настане такий час, коли державі доведеться закуповувати для власного війська десятки одиниць літаків, танків, ракетних комплексів, оскільки ті, що будуть на озброєнні, стануть непридатними для використання за прямим призначенням. Олександр Іванович при цьому зауважив, що до цього аж ніяк не слід доводити, бо водночас держава не зможе асигнувати стільки коштів.
Як у воду дивився пан Кузьмук: уже тепер треба вишукувати гроші на придбання військової техніки й зброї. Наприклад, літаків, вік яких становить 25–30 років. Їхні тактико-технічні характеристики відстають від літаків новішого покоління, тому МО змушене всіляко їх модернізувати, оскільки авіаційна техніка є надто дорогою, щоб її купувати. Але скільки не модернізуй, наприклад, МІГ-21, він, як кажуть самі льотчики, все одно «новою машиною не стане».
До останнього часу точилося багато розмов про ймовірний вступ України до Північноатлантичного альянсу, який був би надійною гарантією нашої безпеки. Але його керівники дали чітко зрозуміти, що нас там не чекають. Отже, якщо говорити про національну безпеку, то мусимо визнати, що наша країна опинилася сам на сам зі своїми проблемами. І ніхто — принаймні найближчим часом — не допоможе нам їх вирішити. А це означає, що потрібно самотужки дбати про обороноздатність країни. І це — на тлі останніх подій на Кавказі, внесення певних змін до чинного законодавства деяких країн щодо використання власних армій за кордоном, заяв політиків сусідніх країн про перегляд кордонів тощо.
Складається враження, що поважні державні мужі проблемами національної безпеки не надто переймаються. Свідченням цього може слугувати хоча б той факт, що в поточному році українське військо має найменший за всю історію свого існування кошторис: 0,7 відсотка ВВП!.. Зауважу, що армія в разі виділення на її потреби менш як одного відсотка ВВП практично не спроможна виконувати покладені на неї функції. У нас, слава Богу, до цього ще не дійшло. Та чи варто випробовувати військо на міцність?
Зважаючи на обсяги фінансування Збройних сил, більшість програм, пов’язаних зі зміцненням обороноздатності країни, зокрема переозброєнням військ, придбанням нової техніки, реалізовані не будуть. А в цьому є нагальна потреба, оскільки понад 90 відсотків військової техніки давно вичерпало свій ресурс. У 2006 році на засіданні Ради національної безпеки і оборони було ухвалене рішення щодо проведення дослідницьких робіт з розробки і виробництва вітчизняного ракетного комплексу. Слід зазначити, що наша країна, яка володіє сучасним ракетно-космічним потенціалом, за цей час могла далеко просунутися в цій справі. Принаймні, як стверджують фахівці, могла б мати як мінімум технічний проект. Але не має, про що можна лише пошкодувати, адже останнім часом більшість країн світу акцент робить саме на ракетне озброєння, оскільки воно є найефективнішим у гарантуванні обороноздатності будь-якої країни.
Ще кілька років тому передбачалося розробити й закупити чимало зброї і техніки, що, зокрема, передбачено Державною програмою розвитку озброєнь і військової техніки до 2009 року. Але всі ці плани залишились на папері. А інакше й бути не могло, оскільки на їхню реалізацію передбачалося виділити 3155 млн гривень, з яких 844 млн автори програми планували спрямувати на розробку, а 2310 млн — на закупівлю зброї. Та не так сталося, як гадалося: замість 3155 млн грн державним бюджетом передбачено 1462 млн. А це майже втричі менше! Більше того: з цієї суми із загального фонду передбачено лише 164 млн грн, з них 39 млн грн планувалося використати на розробку і 125 млн на придбання ОВТ. І це при тому, що лише на подальші роботи, пов’язані з проектуванням корвета, потрібно майже 200 мільйонів. Щоб читач краще зрозумів «астрономічність» названих мною цифр, скажу, що за 125 млн грн, асигнованих на закупівлю «нової сучасної військової техніки», можна придбати чотири танки «Оплот»!...
Військові, які служать в українському війську від дня його заснування, стверджують, що ситуації, подібної до тієї, у якій воно перебуває нині, вони не пригадують.
— Так, на початку 1990-х нам місяцями затримували виплату грошового забезпечення, не будували житла, але такого, щоб грошей вистачало лише на харчування особового складу, не було,— розповів знайомий полковник з Генерального штабу.— Якщо ситуація не поліпшиться, то її наслідки важко спрогнозувати...
Утім, коштів і на харчування не вистачає. За словами директора департаменту фінансів Міністерства оборони генерал-лейтенанта Івана Марка, на харчування солдатів, грошове забезпечення військовослужбовців та заробітну плату працівників ЗС асигнується 75 відсотків потрібного, а на оплату комунальних послуг — 62 відсотки. На решту потреб — до 30 відсотків. «Решта» — це розробка і закупівля нових зразків зброї і військової техніки, без яких будь-яка сучасна армія не спроможна виконати покладені на неї завдання.
За моєї офіцерської юності досить популярним був вислів: «Поле — академія солдата». І це справді так, бо саме на полігонах, танкових директрисах воїни-строковики вчаться воювати, удосконалюючи свою виучку. На жаль, українські вояки останнім часом дуже рідко стріляють, водять бойові машини піхоти. Причина та сама — брак коштів, яких на бойову підготовку виділяється менш ніж 19 відсотків від реальної потреби.
Визначаючи кошторис українського війська на поточний рік, урядовці і парламентарі покладалися на вже згадуваний спеціальний фонд, стверджуючи, що саме завдяки йому ЗС зуміють вирішити чимало своїх проблем. Дехто з депутатів (а таких було дуже мало) попереджали, що спецфонд уже нічим наповнювати, оскільки «все, що можна, давно продали й роздали». Та до їхнього голосу не прислухались. І що маємо? А те, що за 10 місяців він наповнився на 10 відсотків запланованого.
Нинішній соціальний захист українських військовиків, насамперед офіцерів та прапорщиків, не дає їм змоги почуватися впевнено в житті. Адже майже 40 тисяч військовослужбовців не мають навіть власного даху над головою, серед них і ті, хто віддав службі в армії 20–25 років. Тепер полковник — командир бригади, який прослужив у війську 25 років, отримує трішки більш як три тисячі гривень. І це при тому, що під його командуванням служить близько тисячі військовослужбовців, він несе відповідальність за державне майно, яке оцінюється в десятки мільйонів гривень. До речі, незважаючи на те, що військова служба визнана державною службою особливого характеру, посадові оклади офіцерів на 50–55 відсотків є нижчими за оклади державних службовців. З цього приводу Президент України давав доручення урядові щодо застосування єдиних принципів до грошового забезпечення та заробітної плати цих категорій громадян, але воно так і не було виконане, як і доручення стосовно підвищення посадових окладів, через що різниця в платні лейтенанта і полковника становить... 25 гривень!
Як відомо, за кілька місяців українське військо мало стати професійним, тобто з 2010 року в ньому повинні були б служити тільки військові за контрактом. Проте термін цей перенесено на 2015 рік. Утім, якщо Збройні сили й надалі фінансуватимуть за залишковим принципом, то, мабуть, і цей термін доведеться переносити: за ті гроші, які платять військовикам-контрактникам, мало хто піде служити. Грошове забезпечення є у два рази меншим за середню заробітну платню в Україні, тоді як навантаження — фізичні, моральні — випадають колосальні. Соціологічні дослідження свідчать, що в 99 випадках зі 100 молоді люди не хочуть пов’язувати своє життя з військом насамперед через низький соціальний захист, зокрема мізерне грошове забезпечення. З цієї причини протягом перших шістьох місяців поточного року військові комісаріати країни прийняли на контрактну службу на 40 відсотків громадян менше, аніж за аналогічний період торік.
Незабаром Верховна Рада затверджуватиме головний фінансовий документ України на наступний рік — закон про бюджет. Затвердять парламентарі і бюджет Міністерства оборони. Яким він буде? Прогнози поки що невтішні, оскільки урядовці планують залишити його таким, яким він був у поточному році. Якщо це станеться, то на українське військо чекають, м’яко кажучи, надто важкі часи, бо грошей, за словами офіцерів департаменту фінансів МО, може не вистачити навіть на харчування особового складу і виплати грошового забезпечення офіцерам. Що тоді вже казати про несення військами повітряних сил бойового чергування з охорони повітряного простору України, виконання інших завдань, від яких залежить наша національна безпека?..
Перелік проблем, пов’язаних з обороноздатністю нашої країни, є досить довгим. Але ж від слова «халва», як мовиться, в роті солодко не стане. Так само і констатацією негараздів справі не зарадиш: потрібні конкретні заходи, спрямовані на їхнє подолання.
А це означає, що парламентарі, урядовці, незважаючи на політичні та інші розбіжності у поглядах, спільними зусиллями мають знайти вкрай необхідний мінімум коштів, який дасть нашим Збройним силам змогу розвиватися, удосконалювати польовий, вогневий вишкіл — учитись усього того, без чого не обійтись у реальному бою.
Розумію, що нині, за економічної кризи, говорити про цілковите задоволення фінансових потреб війська не доводиться. Однак не можна не помітити, що ми вже переступили ту риску, за якою може розпочатись деградація армії, моральна і фізична. А цього допустити аж ніяк не можна, адже йдеться про національну безпеку.