Минулого тижня у Верховній Раді зареєстрували черговий проект закону про охоронну діяльність. Усі його попередники тихо сконали, так і не викликавши якого-небудь резонансу у суспільстві. Можливо, і цей законопроект спіткає та сама доля, але в надто цікавий час йому судилося з’явитися на світ. А цікавий він тим, що Україну охопила епідемія розбійних нападів на банки, причому не на їхні центральні офіси, а на невеликі відділення у «спальних» районах.
Аналітики від МВС традиційно кивають на кризу, безробіття та зубожіння населення. Проте досвід розвинутих західних країн, де подібні витівки бандитів давно і незалежно від криз увійшли до звичного побуту життя, свідчить про те, що причину слід шукати в іншому. Вона, як не дивно, у зростанні добробуту нації.
Найпопулярнішим видом злочину завжди була квартирна крадіжка. Раніше наркоман у стані «ломки» або п’яниця на похміллі, не маючи ні копійки грошей, брав фомку і йшов ламати двері у першій-ліпшій квартирі. Нині, коли у моду увійшли кодові замки, домофони і броньовані двері, зробити це не так просто. З іншого боку, для зручності населення відкрилася сила-силенна банківських відділень, де немає озброєної охорони, а є лише сигналізація. Тож виходить, що у наш час легше пограбувати банк, аніж обікрасти квартиру.
Для цього треба лишень одягти маску, взяти пістолет (можна іграшковий) і... «нахабство — друге щастя». Дівчина-операціоністка все одно не добере з переляку, який він — бойовий, травматичний, газовий, пневматичний чи ще якийсь. Її проінструктовано, що ніякі гроші не варті її життя, тож почувши грізне «Руки вгору!», вона слухняно виконає наказ, але їй ніщо не завадить непомітно натиснути ніжкою кнопку сигналу «Тривога!».
Нападники й самі чудово розуміють, що за три хвилини сюди прибуде озброєний наряд міліції (якщо, звичайно, не застрягне у дорожній «пробці»), тому воліють не баритися. Вирвуть те, що їм дадуть перелякані касирки, і хутко втікають, щоб розчинитися у кам’яних джунглях великого міста.
Як бачите, традиційні методи охорони у цій ситуації безсилі. Треба творити, вигадувати, пробувати щось нове, оригінальне. Тут потрібні й конкуренція, і кооперація, і дух змагальності, й дух взаємовиручки. Законодавча база, у свою чергу, має стимулювати ці пошуки, але законодавці не надто поспішають це робити і згаданий законопроект — черговий тому приклад. Але перед тим, як розповісти, що він пропонує, нагадаємо, в якому стані зараз перебуває охоронна діяльність в Україні.
Кожен громадянин має право спіймати злодія, скрутити йому руки і доправити до міліції. Це право гарантоване ст. 55 Конституції й ст. 38 Кримінального кодексу — «Затримання особи, що вчинила злочин». При цьому, звісна річ, дозволено застосовувати силу, за перевищення якої відповідальність передбачена лише у випадках, коли злодія вбито або йому завдано тяжких тілесних ушкоджень. А легкі й середні тілесні ушкодження йому можна завдавати безкарно.
За тією ж логікою кожне підприємство має право найняти сторожа, охоронця чи взагалі створити власну службу безпеки, і нічийого дозволу їй для цього не потрібно. Але якщо фірма спеціалізовано займається охоронною діяльністю, тобто пропонує іншим послуги своїх охоронців за гроші, то вона для цього повинна мати ліцензію. Це передбачено Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» (ст. 9). Органом ліцензування визнано Міністерство внутрішніх справ, що зрозуміло і логічно.
Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з надання охоронних послуг, а також порядок контролю за їхнім дотриманням затверджено двома спільними наказами МВС і Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва: один від 04.12.2004 р., інший — 13.03.2006 р. Це, власне, всі нормативні документи, які регламентують галузь, хоча її масштаби, погодьтесь, варті закону.
Якщо вірити авторам законопроекту, то нині на ринку охоронних послуг в Україні легально працює більш ніж чотири тисячі охоронних фірм, у яких працює до двох сотень тисяч співробітників. Найбільша з них — Державна служба охорони при МВС України (ДСО): сорок тисяч «багнетів», половина з яких — атестовані працівники міліції.
Узагалі те, що державна структура займається зароблянням грошей, свідчить або про відсталість країни, або про те, що у ній щось негаразд. Держава не повинна заробляти гроші — це справа її громадян. Її справа — стягувати з них податки і розподіляти їх для спільної користі людей. У випадку з охороною державна структура має охороняти державні об’єкти: суди, прокуратури, музеї, причому не за гроші замовників, а за рахунок коштів, що виділяються для цього з державного бюджету. А охороною заводів і фабрик, магазинів і квартир нехай займаються приватні фірми за кошти клієнтів.
Таке правило є нормою в розвинутих і не дуже розвинутих державах, але Україна є винятком, і в неї для цього є поважна причина. Річ у тім, що охорона без зброї неможлива, а держава категорично не бажає роздавати бойову вогнепальну зброю у руки приватників — чи то спеціалізованих фірм, чи то окремих громадян. Народ її у цьому підтримує.
У нас традиційно вважається, що зброя на руках у населення сприятиме зростанню злочинів із її застосуванням. Хоча досвід деяких постсоціалістичних країн, які зважилися на вільний продаж бойових пістолетів, цю тезу не підтверджує, наш народ, наляканий жахливими стрілянинами у навчальних закладах тих держав, які прийнято називати цивілізованими, вперто не бажає змінювати свою точку зору, і це його право.
Отже, хочеш не хочеш, а доведеться змиритися з тим, що у нас держава й надалі надаватиме на комерційних засадах охоронні послуги. Але не можна змиритися з іншим. По-перше, фірма під назвою ДСО є монополістом із надання збройних охоронних послуг. По-друге, ДСО є, крім іншого, підрозділом МВС, якому воно доручило здійснювати функції щодо ліцензування охоронної діяльності та контролю за дотриманням ліцензійних умов.
Зрозуміло, що керівництво ДСО під час видавання дозволів може керуватися суб’єктивними мотивами, виходячи із власних відомчих інтересів. Простіше кажучи, «душити» конкурентів. Державна служба охорони є надто зацікавленою стороною, а її панівне становище на ринку породжує монополізм і застій у розвитку. Відсутність здорової конкуренції гальмує пошуки нових форм і методів роботи, що врешті-решт призводить до того, що охорона виявиться безсилою протидіяти новим витівкам бандитів. Що ми нині й спостерігаємо.
Вихід із цієї нездорової ситуації полягає в тому, щоб розділити ці дві функції. Нехай МВС в особі ДСО надалі займається комерційною охороною, а ліцензування слід доручити іншій державній установі. Або навпаки, нехай МВС надалі видає ліцензії, але не займається комерційною охороною. А його складову частину — ДСО — треба підпорядкувати іншому міністерству або виділити в окреме відомство. А ще краще у два чи три — для стимуляції духу конкуренції.
Можливі й інші варіанти, але жодного з них ми не знайдемо у запропонованому авторами законопроекті «Про охоронну діяльність». Він не усуває домінування на ринку озброєної охорони лише однієї структури — Державної служби охорони при МВС України. Мало того, він ще й пропонує підсилити її, запровадивши додатковий вид ліцензування за надання послуг щодо проектування, монтажу й обслуговування технічних засобів охоронного призначення на нерухомих об’єктах. На це справедливо вказали у своєму висновку фахівці Головного експертного управління Верховної Ради. Саме через те малоймовірно, що у цього документа є шанси на успіх.
Проте у нього є один плюс — він пропонує дозволити охоронним фірмам озброюватися зброєю травматичної дії. Нині вони такого права не мають. До речі, порядок реалізації цих пістолетів регламентується не законом, а лише наказом МВС. Складається враження, що змінити його в бік лібералізації не може навіть міністр. Рік тому Юрій Луценко зопалу публічно пообіцяв у січні пустити їх у вільний продаж, але місяць тому визнав, що відмовився від цієї ідеї, бо колеги, мовляв, не виявили ентузіазму у цьому питанні.
Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії
читайте:
ПОЛТАВСЬКІ ДІЛКИ «КОНВЕРТУВАЛИ» ГРОШІ У ДНІПРОПЕТРОВСЬКУ