Проблема диверсифікації джерел і шляхів постачання енергоносіїв упродовж останніх десятиліть займає дедалі пріоритетніші позиції в Європі, зазначають експерти Центру Разумкова. Зростання попиту на енергоресурси плюс вичерпаність власних запасів Старого світу зумовлює високий рівень його залежності від імпорту енергоносіїв. Головні позиції в енергобалансах європейських держав належать вуглеводням — природному газу і нафті. Ці енергоносії все частіше зачіпають кризи переривань поставок, що ускладнюються вузьким колом постачальників.
Тому завдання диверсифікації насамперед стосується постачання газу і нафти. Однак реалізація планів «ядерного ренесансу» може актуалізувати проблему урізноманітнення джерел постачання ядерного палива, якщо вона не буде розв'язана в інший спосіб.
У євразійському регіоні трикутник ЄС–Росія–Україна, наголошують експерти, відіграє чи не провідну роль у вирішенні питань енергетичної безпеки. Водночас у цьому трикутнику ЄС і деякі його члени, а також Україна (як імпортери й транзитери) і Росія (як експортер) мають подібні, але часто різноспрямовані інтереси. Серед їхніх спільних інтересів — підвищення безпеки та надійності в роботі енергетичних об'єктів як складних технічних систем із високим рівнем небезпеки експлуатації; зменшення політичного впливу на процеси енергозабезпечення.
Проте у створенні ринку поставок енергоносіїв і як наслідок — в отриманні прийнятної цінової пропозиції зацікавлений передовсім споживач, тоді як постачальник — у монополізації ринку й усуненні конкуренції. Натомість в одержанні грошових надходжень від транзиту енергоносіїв найперше зацікавлений транзитер. Тоді як експортер і споживач — навпаки, у зменшенні вартості транзиту.
За такої ситуації, ускладненої далекими від конструктивних українсько-російськими відносинами в енергетичній сфері, проблема диверсифікації джерел і шляхів енергопостачань стає дедалі гострішою для всіх учасників «трикутника», зазначають експерти.
Європейський Союз проводить системну, зрозумілу й підкріплену підтримкою на всіх рівнях політику гарантування енергетичної безпеки, до якої «вмонтовані» проекти диверсифікації джерел постачання енергоносіїв. На жаль, для України тут характерними є відсутність політичної волі, низька якість державного управління, непередбачуваність політики. Росії ж притаманні не лише поєднання політичних і економічних мотивів енергетичної політики, а інколи й переважання політики над економікою. Цей негативний чинник ускладнює врегулювання відносин у згаданому трикутнику, констатують аналітики. В деяких секторах енергетичної політики (газовому, нафтовому, ядерному) ці відносини є специфічними. Це визначається особливостями певного виду енергоносіїв і його критичністю для енергетичної безпеки конкретної країни чи ЄС.
Небезпечна
залежність Європейський Союз — один із найбільших імпортерів енергоносіїв у світі: торік його залежність від імпорту вугілля становила 58%, вуглеводнів — 53,8%. Поширеність вугільних родовищ не виводить питання імпортозалежності від вугілля у ранг проблеми енергетичної безпеки, однак із вуглеводнями ситуація інша.
У ЄС підрахували, що світові запаси нафти на початок нинішнього року дорівнювали 165 трлн т, газу — 174436 трлн кубометрів, вугілля — 841 трлн т, урану — 18096 т. За нинішнього рівня споживання, зауважують експерти, запаси нафти вичерпаються у жовтні 2047 р., газу — у вересні 2068-го, вугілля — у травні 2140-го, урану — у жовтні 2144 р.
На сто відсотків енергозалежними є Кіпр і Мальта, на 98,9% — Люксембург, 90,9 — Ірландія, 86,8 — Італія, 83,1 — Португалія, 81,4 — Іспанія, 77,9 — Бельгія, 72,9 — Австрія, 71,9 — Греція, 65,7 — Латвія, 64 — Литва та Словаччина, 62,5 — Угорщина, 61,3 — Німеччина, 54,6 — Фінляндія, 52,1 — Словенія, 51,4 — Франція, 46,2 — Болгарія, 38 — Нідерланди, 37,4 — Швеція, 33,5 — Естонія, 29,1 — Румунія, 28 — Чехія, 21,3 — Велика Британія, на 19,9% — Польща. А ось Данія є чистим експортером енергоносіїв.
Найбільшими постачальниками вуглеводнів до ЄС упродовж останнього десятиліття є Росія (33% імпорту нафти та 40% газу) і Норвегія (16 і 23% відповідно). Постачання з Росії стають дедалі проблематичнішими, зокрема через систематичне виникнення російсько-українських і російсько-білоруських «газових війн». Це, наголошують аналітики, знижує рівень енергетичної безпеки. Тому Європейський Союз системно втілює політику диверсифікації джерел і шляхів поставок вуглеводнів (насамперед газу), зменшуючи свою залежність найперше від Росії.
Так, торік Європейська Комісія запропонувала «План ЄС з енергетичної безпеки та солідарних дій», яким передбачаються важливі напрями гарантування енергетичної безпеки. Зокрема диверсифікацію постачань енергоресурсів; поліпшення зовнішніх енергетичних зв'язків; створення запасів нафти (нафтопродуктів), газу та механізмів розв'язання криз; підвищення енергетичної ефективності; максимальне використання власних ресурсів.
Диверсифікація розглядається як спільне завдання всіх членів Співтовариства, оскільки солідарність у питанні енергетичної безпеки — базовий принцип членства в ЄС. Тобто у сфері диверсифікації та гарантування енергетичної безпеки головними засадами Євросоюзу є, по-перше, розподіл ризиків і спільні дії у міжнародних відносинах.
По-друге, стратегічний підхід до вирішення проблем енергобезпеки як у сенсі комплексності відповідних заходів, так і їхньому розрахунку на довгострокову перспективу. На таку перспективу спрямована амбітна стратегія Європейського Союзу до 2020 року. Вона передбачає скорочення енергоспоживання до 2020-го на 20%. Однак попри таке скорочення компенсувати падіння власного видобутку і забезпечити часткову заміну існуючих потоків енергоносіїв на інші зможуть лише диверсифікаційні проекти, які виконуватимуться і в довгостроковій перспективі. Крім того, ЄС планує до 2020 р. зменшити на 20% викиди парникового газу.
По-третє, гнучкий підхід до співвіднесення політичних і економічних аргументів під час обґрунтування вибору певного диверсифікаційного проекту.
Важливою особливістю Євросоюзу (і всього євразійського ринку енергоресурсів, на якому він — найбільший споживач) є динамічна залежність економічних і політичних пріоритетів на різних етапах просування диверсифікаційних проектів. Залежно від ступеня критичності для енергобезпеки, політичні пріоритети можуть домінувати на всіх етапах проекту, коли відчутним є вплив провідних політичних гравців ( як постачальників, так і споживачів). Або поступатися місцем економічним пріоритетам на етапах розробки бізнес-планів і укладення контрактів, коли починають діяти ринкові механізми конкуренції.
За цих обставин обов'язковими умовами енергетичної безпеки є далекоглядність політики, політична воля, належне державне управління та якісний проектний менеджмент, переконані аналітики.
Отже, пріоритетний напрям реалізації планів підвищення рівня енергетичної безпеки ЄС — диверсифікація енергопостачань. А визначальними умовами їхньої реалізації є солідарність країн-членів і системний зв'язок між усіма напрямами гарантування енергобезпеки.
У кого брати газ? Питання диверсифікації в газовому секторі регулює обов'язковий до виконання всіма членами ЄС документ — Директива Ради ЄС про забезпечення надійності постачань природного газу. Вона відносить диверсифікацію джерел і шляхів газопостачання до переліку інструментів досягнення стандартів безперебійності поставок газу. Директива рекомендує урізноманітнити газопостачання шляхом будівництва терміналів для прийому зрідженого природного газу (ЗПГ).
Водночас директива, як і жодний інший документ ЄС, не встановлює необхідної мінімальної кількості джерел і маршрутів постачання. З точки зору надійності постачань, вважається доцільним мати три джерела поставок. Далеко не всі країни Євросоюзу мають кілька таких джерел. Однак прагнуть отримати їх, у тому числі за рахунок будівництва терміналів для ЗПГ.
Остання російсько-українська газова війна у цьогорічному січні змусила Європейську Комісію розробити нові документи щодо превентивних і надзвичайних заходів безпеки газопостачань до ЄС, які ще не затверджено. У разі схвалення Радою голів держав ЄС і Європарламентом документи наберуть чинності у березні наступного року.
Документами передбачається, що в кожній країні Європейського Союзу має бути створений компетентний орган, який відповідатиме за формування та впровадження механізму реагування на надзвичайні ситуації у газопостачанні. А Єврокомісія отримає право оголосити надзвичайний стан у газозабезпеченні, якщо хоча б один член ЄС заявить про зменшення добового імпорту (або про зростання попиту) газу на 10%, або при зверненні як мінімум двох країн ЄС. Передбачені також терміни оцінки ризиків безпеки газопостачання, заходи координації дій між членами Євросоюзу під час криз.
Отже, в коротко- і середньостроковій перспективі гарантування енергетичної безпеки в умовах значної імпортозалежності зводиться до попередження і швидкого врегулювання криз у постачанні енергоносіїв. Водночас на довгострокову перспективу розглядаються та реалізуються великомасштабні інфраструктурні проекти, що передбачають кардинальні зміни у складі постачальників енергоносіїв (насамперед газу) до країн Співтовариства.
Як зазначають експерти, енергетична політика ЄС має зосереджуватися на підвищенні конкуренції на європейському газовому ринку та створенні рівних умов для всіх проектів постачання газу. Для надання політичної підтримки з боку ЄС деяким проектам одним із головних критеріїв має бути економіка — чітке співвіднесення витрат і результатів. Лише після того як зацікавлені енергетичні компанії опрацюють перспективні транспортні проекти та візьмуть усі ризики їхньої реалізації на себе, інституції Євросоюзу можуть надати часткове фінансування на їхнє втілення (пріоритетні інфраструктурні проекти). За умови чіткого дотримання таких позицій було б неможливим просування на Схід пріоритетного для ЄС газопровідного проекту «Набукко» — від Ірану до Азербайджану й далі до Туркменістану — в пошуках сировинного забезпечення (яке так і залишилося проблемним).
Певна річ, що ЄС, маючи кошти, може підтримувати спірні, з точки зору економіки та забезпечення сировиною, проекти. І Росія може спрямовувати кошти державних енергетичних компаній на політичні проекти. А ось небагаті держави (такі як Україна, Грузія, країни Балтії) не можуть брати участі у «перегонах диверсифікаційних проектів».
Нафтової
альтернативи
ще немає Після цінового шоку 1973 року частка нафти у світовому балансі первинної енергії, яка до шоку перевищувала 46%, упродовж наступних років невпинно зменшувалась і нині становить понад 30%. Експерти прогнозують, що навіть попри найоптимістичніші сценарії темпів розвитку альтернативних видів енергії, нафта до 2030-го зберігатиме першорядне значення для світової енергетики, хоча її частка у світовому балансі зменшиться до 30%. Тому надійність поставок нафти уряди більшості країн світу, які не володіють її достатніми запасами, відносять до одного з найпріоритетніших завдань у сфері енергетичної безпеки.
Серед великих імпортерів нафти Євросоюз відзначається найбільшою залежністю від зовнішніх джерел. Вона постійно зростає і торік досягла майже 85%. Проблема диверсифікації поставок нафти хоч не стоїть так гостро як газова, але залишається однією з ключових в енергетичній політиці ЄС і вирішується шляхом підписання нових контрактів на постачання нафти та участі в її видобутку в інших країнах.
Аналітики зазначають, що рівень диверсифікації надходження нафти у країнах ЄС помітно різниться. Так, якщо західноєвропейські країни зазвичай отримують нафту не менш ніж із чотирьох джерел (постійних і змінюваних, що створюються компаніями-посередниками), частка жодного з яких у споживанні не перевищує 30%, то країни Центральної Європи мають критичну залежність від російської нафти — 60–100%. Це зумовлено орієнтацією їхніх нафтопереробних заводів (збудованих ще за часів СРСР) на сорт нафти «Urals», розвинутою нафтопровідною системою, яка з'єднує ті країни з родовищами Західного Сибіру та Поволжя. А також знижками, передбаченими в довгострокових контрактах на поставку, й намаганнями російської влади утримувати центральноєвропейські країни у сфері своїх інтересів.
Прикладом вдалого створення альтернативи поставкам російської нафти може слугувати збудований у 1996 році Чехією нафтопровід «Інгольштадт–Кралупи–Литвинов». Він з'єднав чеські НПЗ із Трансальпійським нафтопроводом і дозволив країні отримувати через порт Трієст в Адріатичному морі до 10 млн т нафти на рік із Близького Сходу, Каспійського регіону та Північної Африки. Рішучі й скоординовані дії владних інститутів Чехії в гарантуванні енергетичної безпеки суттєво послабили політичний вплив Росії на країну. Це у стратегічному плані значною мірою компенсувало комерційні витрати проекту будівництва нафтопроводу.
У Європейському Союзі питання диверсифікації джерел постачання нафти не регламентуються нормативно-правовими актами і не вирішуються шляхом створення переліку пріоритетних проектів і його реалізації як у газовій сфері, а через створення стратегічних резервів нафти та нафтопродуктів. І головне — через існування розвинутого світового нафтового ринку.