УКРАЇНСЬКА КНИЖКА
ЯК ЗАСІБ ВИЖИВАННЯ ДЕРЖАВИ
Леонід Фінкельнштейн — знана в Україні людина. З видавця-редактора (організатора відомого видавництва «Факт») він виріс до просвітника, котрий час від часу збурює суспільну думку. За натурою він боєць, за покликом серця — вчитель (недарма тридцять років учителював і за останні десять років випустив двадцять сім посібників з математики), за складом розуму — гуманітарій, який затято стверджує українську книжку й українське слово з розрахунком і на російськомовного читача.
Напередодні чергового Міжнародного книжкового ярмарку «Медвін» Леонід Петрович у притаманній йому принциповій манері вчергове «наїжджає» на ситуацію, адже переконаний, що крапля камінь точить і за краще треба боротися.
— Леоніде Петровичу, в Україні з українською книжкою, вітчизняним книговидавництвом була хронічна яма. Про це всі казали, бідкалися, називали причини. Два роки тому ніби щось зрушилось, держава законодавчо трішки повернулась обличчям до української книжки. Та вдарила світова економічна криза.
— Я не вважаю, що ми виповзали з ями, ми в ній перебуваємо постійно. Поясню. Літературний процес був, є і буде, біда в тому, що літературного результату надто мало. Коли ви сказали, що держава в якийсь момент немовби повернулася обличчям, я згадав старий анекдот про Чапаєва: «Василий Иванович, белые сзади!» — «Вперёд!». Ось такий був поворот держави. Річ у тім, що ми завжди запізнюємося: і з податковими канікулами, і з законами про книговидання. Зроблено все задля того, щоб сталася страшенна російська експансія: російська книжка, найперше попса, почувається на теренах України впевнено і добре. Для нас це, звісно, перепона.
Як можна говорити про якесь поліпшення і взагалі про українську книжку, якщо в Україні немає книгарень? За моїми власними спостереженнями, у 670 районних центрах працює приблизно 60 книгарень. У Києві для того щоб придбати книжку, треба їхати зі «спальних районів» у центр міста.
Намагаюся просувати книжки видавництва «Факт» у різні міста України і зараз скажу про те, що мені останнім часом особливо болить. У столиці Закарпатської області — Ужгороді центральна книгарня міста називається гордо — «Кобзар». Проте я не можу там продавати нашу книжку! Відсутня зацікавленість. У кого? В читачів? Брехня! Я кілька разів звертався в Донецьк, тим паче, що там є фірма «Ідея», яка українську книжку оптово купує і продає, звертався до менеджерів великої кількаповерхової центральної книгарні. Відповідь: «Мы изучаем прайсы». Ця фраза в моїх вухах дзвеніла немов мантра. А результату нема і не буде, оскільки ніхто не зацікавлений.
Якщо книгарня приватна, в мене нема ніякого права ображатися на підприємця, який її утримує, це нормально, єдине погано, що він бреше. Коли підприємець хоче отримати якісь привілеї, щоб відкрити книгарню, він біжить будь-куди і розповідає: у мене продаватиметься українська книжка. Йому ці привілеї-пільги дають, він відкриває книгарню, за півроку вона заповнюється російською попсою, а ще через півроку розуміє, що краще продавати колготки, тампакси і снікерси, і закінчує «книжкові розмови» назавжди. Коли ж книгарня десь зберігається, то як я можу донести свій продукт, якщо потужна книготоргова організація ставить «накрутку» на українську книжку в 120 відсотків (це при тому, що на російську в середньому 50%). Що я можу з цим зробити?
— Певно, вони це принципово роблять?
— Гадаю, що так. Вважаю це ідеологічною диверсією. А наша держава затуляє очі.
Скільки може коштувати утримання муніципальних книгарень в усіх регіонах України? В підсумку — копійки. Люди б собі самі заробляли зарплату невеликими «накрутками». До речі, ці книгарні назвати дуже просто — «Книжки українських видавництв». Крапка. Треба не базікати, а конкретно це робити. А держава не хоче, щоб в Україні була українська мова. Можу це довести. Хочете? За одну хвилинку.
— Звісно хочу, доведіть.
— Чи уявляєте ви собі країну в Європі, в якій немає державних курсів із опанування рідної мови? Напевно, тільки в Україні немає цього. Якщо дипломат приїжджає до нас і хоче оволодіти українською мовою, йому шукають приватного викладача. Державних курсів нема. Хто в цьому винний? Москалі, жиди? Хто?
— Тільки самі.
— Авжеж, тільки самі. Хіба це важко і дорого — організувати державні курси? Про що можна далі говорити? Тому мені, видавцеві передовсім україномовної книжки, доводиться розповідати, що я хочу, щоб ці магазини були книгарнями українських видавництв, а не україномовної книжки, я боюсь наполягати, бо в цьому, крім кількох ідіотів-видавців, ніхто не зацікавлений.
У мого видавництва є просте гасло: «Російськомовний — україночитаючий». Наша країна, безперечно, особлива: велика кількість людей в побуті спілкується російською мовою. Існує три варіанти-виходи. Перший: кричати, що ця мова повинна бути другою державною (не розумію, чому вона повинна бути другою державною, тоді вона знищить українську мову, на це я, певна річ, ніколи не погоджусь). Другий вихід: прийти до тих, хто розмовляє в ліжку російською мовою, з автоматами, перестріляти їх (зрозуміло, для мене це неприйнятно). Третій вихід: та займайтеся собі коханням і спілкуйтеся російською мовою на здоров'ячко, тільки читайте, панство, українською, це не боляче. Спробуйте, є чудові книжки, у всіх вийде.
Хто не може читати українською в Україні? Ті, хто в школі були двієчниками. Однак письменники для двієчників не пишуть книжки, а всі інші люди — нормальні, вони здатні читати українською мовою. Безперечно, не всі подужають важкі тексти, скажімо, Василя Барки, мені він, до речі, теж заважкий, хоча розумію, що це світла постать і оригінальний письменник. Натомість є чимало цікавих письменників, які пишуть добірною українською мовою. Зрештою взяти словник теж корисно. Але людям треба надати фінансову можливість. Читач приходить на який-небудь книжковий базарчик і бачить, що є україномовна книжка і російськомовна попса, але дешевша. Чому? Не тільки тому, що наклади в Росії великі й собівартість менша, є ще одна причина, набагато страшніша. Випустили, скажімо, чергову книжечку в Росії, за півроку продали з двоє мільйончиків примірників, залишилося десь двісті-триста тисяч, скинули ціну і завезли це сміття в Україну задешево, купуйте, друзі!
Колись я відпочивав у Миргороді, про який написано: «Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та», це був, здається, 1988 рік. Люди на пляжі скаржилися: «Вот хотим почитать что-нибудь легкое, а там во всех книжных магазинах только украинская классика». Було таке. Нещодавно у Миргороді опинився на тому ж базарі, побачив, що продається тільки російська книжка. Добилися, довоювалися.
— Мене здивували Ваші поневіряння в Ужгороді й Донецьку. Можу зрозуміти ситуацію з російськомовним Донецьком, який має свої видавництва, що штампують російськомовні книжки, поруч — Росія, імпортер книжок. Але ж Ужгород споконвічно українське місто, де Богом судилося читати українську книжку.
— Тут є важливий «нюанс». У нас є російськомовні мегаполіси, але нема російськомовних регіонів, Донбас, слава Богові, історично український. «Ура» Харкову, можна мусувати, що це колишня столиця, розбиратися, якою мірою вона російськомовна, але ж є Слобожанщина. Від'їдьте на тридцять кілометрів від Харкова — чи почуєте російську мову? На Слобожанщині? Не почуєте. Так само в кожному регіоні. Річ у тім, що у нас мегаполіси полікультурні, так було і є в усьому світі, але глибинна територія просочена українською культурою. Я був цьогоріч у Львові на книжковій виставці. У кав'ярнях російської мови більше, ніж української, але це знову-таки мегаполіс, можна це пояснювати тим, що у Львові осіло чимало радянських відставників, які своїх дітей відповідно виховували, можна інші версії обговорювати, але поїдьте за п'ять кілометрів від Львова — чи почуєте російське слово? Не почуєте, бо є Галичина. А ще є українське Полісся. І є Житомир, де незрозуміло, якою мовою розмовляють. З регіонами треба працювати, а ми поставили п'ять книгарень в мегаполісах і розповідаємо про російськомовність. Запоріжжя — корінне українське місто, де часто лунає російська мова, але ще є Гуляйполе і понад триста населених пунктів — україномовне оточення.
Стосовно Донецька, то, знаєте, не такий страшний чорт. Донецьк і Ужгород у мовному сенсі, як «партія і Ленін — близнюки-брати». Тому що немає зацікавленості ані у можновладців, ані у конкретних жителів мегаполісів.
— А тут ще криза колошматить видавців.
— Причому до повного банкрутства. Якщо не буде конкретної допомоги держави, почнеться руйнація.
Партії, блоки мають зрозуміти просту річ. Ціна українського книжкового ринку — це п'ять ніг футболістів із київського «Динамо» чи донецького «Шахтаря», наголошую, не п'ять футболістів, а п'ять ніг коштують весь український книжковий ринок. Ще три ноги — і можна жити.
Або таке. Якби вартість передвиборчих бігбордів певної партії у всіх регіонах України вкласти в українську культуру, то рейтинг партії був би набагато вищий і це говорило б про її якість-моральність. Ми якось підрахували вартість ста бігбордів у Києві (це нескладно зробити, розцінки відомі), хоча я вважаю, що їх у столиці на кілька порядків більше. Отже, за точними розрахунками, за наявності цих грошей я міг би видати п'ять томів української класики загальним накладом тридцять тисяч примірників, новий роман Оксани Забужко накладом двадцять тисяч примірників, три книжки поетичного вибраного найкращих українських поетів накладом п'ятнадцять тисяч примірників. Найбільшу частину подарував би партіям, аби вони роздавали безкоштовно ці книжки під час своєї передвиборчої агітації, та ще й заробив би на видання інших книжок. Ось що реально можна зробити. Не на бігборди треба гроші тринькати, не на те, щоб партія переманювала співачку Могилевську, пам'ятаєте, як пані Могилевська розповідала всім нам: «Я не крыса, я не сука. Я до конца буду со своим кандидатом Януковичем». Було ж таке. За кого вона тепер агітує? За пані Тимошенко. Перепрошую, на гроші, що витрачаються на ці промотури, скільки книжок можна було б видати?
Комуніст Симоненко розповідає, що виготовив триста тисяч букварів для дітей, Юлія Тимошенко фінансувала щоденники для школярів. Із цього приводу скажу: вважайте мене циніком, сволотою, будь-ким, вони — молодці. Я розумію, що на себе працюють, та було б добре, щоб таким чином інші кандидати в президенти на себе попрацювали. От я їм можу пообіцяти таке. У мене є проект для видання: «Лицарі української ідеї. XX сторіччя» — від Шептицького до Ігоря Калинця. Тексти світочів та інформація про них. Я готовий організувати групу інтелектуалів, які поїдуть з конкретним кандидатом у президенти і розповідатимуть на кожному кроці не про те, який він хороший, а скажуть правду: доки всі робили «бігморди», ця людина дала гроші на випуск книжок. А люди думатимуть, за кого голосувати. Але навіщо це кандидатам? Вони бігборди понавішували, концерти провели, на телеекранах помиготіли і вважають, що передвиборча програма пішла в маси, і все гаразд. І не треба ніякої духовності-ідеології. Мене, приміром, такий собі регіональний лідер однієї партії запитав: «Нащо ми це будемо видавати? А якої національності Шептицький?»...
— Та невже внесок у процвітання країни залежить від національності?
— Так отож! Я хочу, щоб була Україна. А вона немислима без інтелектуалів і духовності. Тому честь і хвала тим, хто підтримує український гуманітарний продукт, за це їм воздасться.
Доки можновладці не зрозуміють, що українська книжка — річ пріоритетна, доти з національним самоусвідомленням будуть проблеми. Можновладці відповідають: «Це бізнес, не можете займатися бізнесом, займіться чимось іншим». Це не тільки бізнес, не тільки культура й мистецтво — це ідеологія.
— Це, врешті, засіб для виживання країни, тому що не існує держав без загальнонаціональної ідеології.
— Авжеж. Україномовна книжка має стати доступною. Не можна заганяти в труну ідеологічний продукт-товар. Це стосується, до речі, газет і часописів. Хіба держава не повинна взяти під свою опіку україномовні видання? Я ж не кажу, що треба протидіяти тим, хто видає російськомовний продукт, більше того, податки повинні бути однакові, а от преференції — пільги, гроші, гранти, замовлення — держава має спрямовувати на розвиток національної сфери.
Не вірю, що в Європі є ще хоча б одна країна, в якій на книжкових полицях відсутня власна класика. А наша класика читабельна, я це постійно наголошую, не для бантиків, не для краси. Проте де ці імена?
Задля презентацій перед можновладцями регулярно випускають різні формати «Кобзаря», але від того ніхто краще не знає творчість Тараса Шевченка, хоча чули, що це наш світоч, у кожній хаті бажано мати його портрет біля ікони. А вірші, поеми, п'єси хто читає? От що суттєве. Потрібні не коштовні грубезні фоліанти, а компактні зручні збірнички для початку.
Ніколи не забуду, як на прес-конференції лідер однієї з партій на запитання, що він зараз читає, гордо відповів: «Я читаю книжку «Україна — козацька держава». А я подумав: «Боже мій, як можна бути таким циніком? Адже ця помпезна книжка коштує дві з половиною тисячі гривень і тобі її подарували. То чим ти пишаєшся? Прийди до книгарні, купи українські книжки і скажи, що цю за тридцять гривень прочитав, а не пишайся тим, що тобі подарували фоліант у шкіряній обкладинці».
Подібне часто відбувається і з «Кобзарем», якого зазвичай дарують. Я був в одному ясновельможному кабінеті, де стояло чотири чи п'ять різних «Кобзарів» у розкішних розцяцькованих телячих «шкірах». А чи читав ці книги їхній господар? Ні. Просто обкладинки симпатичні.
Отак ми не знаємо нашого Тараса Шевченка, не знаємо нашу Лесю Українку, Івана Франка, Юрія Коцюбинського. Я в цей вакуум намагаюсь втрутитися, видавництво «Факт» випустило, наприклад, кілька вибраних драм Лесі Українки, книжка розлетілася. Але чому держава в це не вклала гроші? Ми випустили повісті Франка «Перехресні стежки» та «Для домашнього вогнища» в одній книжці, теж розлетілася. Гадаю, був би більший наклад, люди і далі купували б ці видання. Ось з чого треба починати — з пропозиції, донесення, заохочення і читання.
Нині поки що надто важко українській белетристиці конкурувати зі світом, хоча її потихеньку перекладають, скажімо, твори Оксани Забужко, Юрія Андруховича, Сергія Жадана, Марії Матіос та інших. До речі, Оксану Забужко читають багато російськомовних людей і завдяки їй вивчають українську, це, може, має найбільше значення, крім якості письма, звісно.
З українською поезією у нашого видавництва все, як мовиться, склалося, ми видали майже всіх сучасних поетів — від Ігоря Калинця до Василя Герасим'юка, нещодавно вийшла нова книжка Тараса Федюка, чудового поета, як на мене. Багато видавали молодих поетів.
Отже, читаймо! Читання очищує і прикрашає душу, а добра душа прикрашає світ.