ІНВАЛІДНІСТЬ — НЕ ВИРОК І НАВІТЬ НЕ СПОСІБ ЖИТТЯ Це у нас інвалід асоціюється винятково з бідністю та безправ'ям. І ми з висоти свого фізичного благополуччя інколи подумаємо про те, що непогано було б його якось нагодувати й одягнути хоча б у секонд-хенд. Мало кому спадає на думку, що інваліди — не жебраки, а такі ж люди, як і ми, з такими самими потребами і бажаннями. Звичайно, у нас є успішні інваліди, приміром, чемпіони паралімпійських видів спорту, котрих знає увесь світ. Проте їх — одиниці. І це радше виняток, ніж правило. Нині в Україні налічується 2 мільйони 600 тисяч інвалідів й стільки ж скалічених доль. Згідно із законом про державне пенсійне забезпечення пенсію інваліда призначають на загальних умовах — від зарплати і трудового стажу. Але інвалід зазвичай не може зайняти місце, де платять добру зарплату. Та й можливості підробити у нього немає, тому розраховувати він може на мінімум. Прикро, але й після набуття Україною незалежності, як і в радянські часи, інваліди відрізані від суспільства. Проте тоді вони працювали на підприємствах при товариствах сліпих і глухих, де перебували практично в резервації й «варилися у власному соку», з суспільством майже не спілкуючись. Тепер становище інвалідів значно гірше, оскільки тієї роботи, що була у них, давно немає. А мізерної пенсії, яку отримують ці люди, не вистачає на проживання, забезпечення себе ліками, часто-густо на харчування. Життя інваліда складається так, що коли він не думатиме про себе сам, ніхто йому не допоможе, вважає голова Всеукраїнської профспілки працездатних інвалідів Володимир Петровський. За його словами, ситуація з інвалідами, м'яко кажучи, жахлива. Хоча на допомогу їм держава виділяє трохи більш як чверть мільярда гривень. На перший погляд, сума начебто немала. Але питання в тому, чи раціонально вона використовується? За словами Володимира Петровського, основну суму отримують лише три організації, керівником яких є одна людина. Всі інші, навіть всеукраїнські громадські організації разом узяті, не мають й десяти відсотків виділеного фінансового ресурсу. Світ давно перейшов на інші стандарти ставлення до неповносправних. Ніхто не має права позбавити їх можливості зручного пересування містом, доступу до надбань цивілізації — супермаркетів, бібліотек, культурних закладів тощо. В Україні не перший рік діє програма доступності до об'єктів житлового та громадського призначення для людей з особливими потребами, до речі, як одна із вимог входження нашої держави до європейської спільноти. Та якщо подивитись навіть на Київ, не кажучи про регіони, реальних змін майже не побачите. Залитими бетоном так званими пандусами, які зустрічаються подекуди, скористатися інвалідові на візку часто неможливо, бо зроблені вони з порушенням державних будівельних норм. «Це просто викинуті на вітер кошти»,— вважає Володимир Петровський. Проте за межами Києва, за невеликим винятком, навіть і таких немає. Всеукраїнська профспілка працездатних інвалідів навесні поточного року проводила моніторинг доступності до об'єктів культури, мистецтва і туризму в Автономній Республіці Крим. 99,9 відсотка цих закладів не відповідають державним будівельним стандартам. Удалося знайти лише один об'єкт, який зроблений відповідно до встановлених норм. Така ситуація практично в усій Україні, хоча з областей надходять звіти, що все зроблено і все вирішено. «Цікавий факт. Нещодавно до нашої організації,— говорить голова Всеукраїнської профспілки працездатних інвалідів,— надійшов документ від Міністерства регіонального розвитку та будівництва України з проханням зняти з контролю питання щодо будівництва пандусів. Згідно з указом Президента України 2005 року, розпорядженням Кабінету Міністрів на це міністерство було покладено таке завдання, і його чиновники вважають, що із завданням вони впоралися. Лише після того, як ми написали відкритий лист Президентові й Прем'єр-міністрові, документально довівши, що насправді завдання не виконане, питання з контролю не зняли». Проте це стосується тільки пандусів. А в Україні, крім інвалідів, що пересуваються на візках, є незрячі й глухі люди. Для них щодо доступності до «благ цивілізації», вважає Володимир Петровський, в Україні не зроблено нічого. Отже, і говорити немає про що. Усі ми очікуємо на Євро-2012. Невдовзі до нас приїдуть громадяни з інших держав, у тому числі інваліди. Вони не лише захочуть подивитися футбол, а й ознайомитися з нашою країною. В Європі давно вже ставлення до інвалідів інше, не на папері, а на ділі. То чи не опиниться знову Україна в незручному становищі в очах світової спільноти, не зумівши створити таких умов, до яких вони звикли у своїх державах? Підготував Олександр КОЗЛОВСЬКИЙ також у паперовій версії читайте:
|