НА ЛІВОМУ БЕРЕЗІ ГРАЮТЬ ЧОНКІНА
Незважаючи на задуху й казенщину, що процвітала за часів «розвинутого соціалізму», все ж знаходилися письменники, котрі наважувались «єдиному творчому методові радянської літератури — соцреалізмові» протиставити щось інакше.
Згадаймо Іллю Ільфа та Євгена Петрова, Михайла Зощенка, Сергія Довлатова. І звісно, Володимира Войновича, автора бестселера різних часів та народів — роману «Життя і незвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна». Днями на сцені столичного Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра глядачі побачили першу в Україні постановку легендарного твору.
На прем’єрі був присутній автор роману — Володимир Войнович.
А за три години до початку вистави відбулася прес-конференція за участі видатного російського письменника. Її розпочав художній керівник театру Едуард Митницький. Він розповів, що коли до нього підійшли двоє талановитих акторів, які до того ж мають режисерську освіту,— Андрій Самінін та Олександр Кобзар і запропонували поставити «Чонкіна» за власною інсценівкою, його ця ідея неабияк зацікавила. «Я прочитав сценічну версію, і мені здалося, що вона цілком має право на існування,— поділився враженням Едуард Митницький.— Буваючи на репетиціях, я дивувався з того, як ніжно Андрій та Олександр спілкуються з акторами. Працювали плідно, згуртовано, хоча терміни були не найсприятливішими для режисерів-початківців».
На запитання журналістів, чому постановники обрали для свого режисерського дебюту саме цей знаковий роман 1960–1980-х, Андрій Самінін відповів: «Пояснювати закоханість у твір — річ складна, та я спробую. Навчаючись у восьмому класі, я прочитав «Чонкіна» в журналі «Юность» і вперше в житті так нестримно сміявся наодинці з собою. Цей роман — неоране поле для постановника. Спасибі Володимирові Миколайовичу за добре виписаного героя».
Режисери були лаконічними й невдовзі залишили представників мас-медіа, адже мали ще репетирувати. А після них слово надали авторові.
Володимир Войнович був у доброму гуморі й залюбки давав відповіді на всі поставлені запитання. Письменник зізнався, що з оптимізмом чекає київської прем’єри. Він не був присутній на репетиціях, але, за його словами, поспілкувавшись з Едуардом Митницьким та режисерами-постановниками, зрозумів, що його твір потрапив у надійні руки. Упродовж чотирьох десятиліть роман привертав увагу багатьох режисерів у різних країнах. Його ставили (і в оригіналі, і в перекладах) у театрах Латвії, Естонії, Німеччини, Ізраїлю, колишньої Югославії. Хоробрий червоноармієць Іван Чонкін мандрував не лише Європою — у США також були перекладені й видані всі три книги роману. Створено й два фільми: чеського режисера Іржі Менцеля та російський серіал режисера Олексія Кирюшенка, який демонструвався й на українському телеканалі «Інтер». Тож, з одного боку, цей твір щасливий, з другого — багатостраждальний, бо приніс авторові разом із славою виснажливі неприємності у вигляді тривалого цькування, виключення зі Спілки письменників та вимушеної еміграції.
Чимало запитань до Володимира Войновича стосувалося різних етапів його творчого й особистого життя та долі трилогії про Чонкіна й інших творів. Письменник вважає, що ніколи не писав політичної сатири, оскільки тогочасне життя було сатиричним саме собою, тому достатньо було просто занотовувати почуте й побачене. «Я не сприймав радянського режиму, ось і все», — сказав Володимир Миколайович. Однак, судячи з його подальших висловлювань, не в захваті він і від сьогодення. Бо коли поцікавились, яким письменник бачить сучасного літературного героя, він схарактеризував його як олігарха й бандита в одній особі. А згодом додав, що ним, власне, може бути й Остап Бендер, адже цей персонаж такий само вічний, як контора «Роги і копита».
З вуст гостя журналісти почули, що кожну з книг трилогії автор присвячував котрійсь зі своїх дружин, бо й подруг життя у Войновича теж було три. «З першою дружиною ми прожили кілька років, надзвичайно складних, коли я утверджувався в літературі,— згадує письменник,— з другою йшли разом по життєвій стежині сорок років. Вона померла на моїх руках. Після смерті близької людини я був зруйнований, не хотілося жити й писати. І тільки Світлана Яківна (нинішня дружина Войновича.— Т. К.) змогла відродити мене».
Найсвіжішою з написаних прозаїком книг є його «Автобіографія». «Вона у мене вийшла товста,— каже Володимир Миколайович,— тепер хочу перепочити й попрацювати пензлем». Останніми роками Войнович захопився малюванням і навіть інколи виставляє свої роботи в галереях. Переконаний, що його живопис є радіснішим, ніж проза.
Після спілкування ми побачили нову виставу Театру драми і комедії «Граємо Чонкіна».
Інсценівка першої книги роману «Особа недоторканна»), яку написали Андрій Самінін та Олександр Кобзар, і вистава за нею відображають дух твору, просякнутий живим народним гумором. Укотре захоплюєшся вмінням автора практично в будь-якому явищі драматичної епохи сталінізму побачити щось таке, з чого можна від душі посміятися. Справді, смішне й трагічне ходять поряд.
Прем’єра, ясна річ, наразі є сценічним «немовлям», та вже на першій виставі глядачі побачили кілька цікавих режисерських знахідок. Приміром, у першій сцені люди в кашкетах і галіфе з певного Відомства клацають пальцями перед носом у по-олімпійському спокійного Чонкіна. Він не звертає уваги, тоді вони дзижчать, мов джмелі, потім змушують його до сумнозвісних вправ: «Сісти! Встати!» Ця майже німа сцена символізує від природи вільну людину в позбавленому свободи суспільстві. А центральним сценографічним образом тут є літак, що приземлився з технічних причин у селі Красному.
Галерею колоритних портретів жителів цього села створюють Леся Самаєва (Нюра), Віталій Салій (Чонкін), Михайло Кукуюк (капітан Миляга, Кузьма Гладишев), заслужений артист України Микола Боклан, який грає голову колгоспу Голубєва та командира Губу. У ролі Плечового дебютував популярний артист театру й кіно Дмитро Лаленков.
Природним музичним тлом, на якому розгортаються події, є чудові мелодії тих не надто веселих часів. Лунають і запальна «Кукарача», і бойовий марш «Если завтра война...», і сповнені щирим душевним теплом пісні з голосу Лідії Русланової.