МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ: «ДОРОГА
КОНТЕКСТОМ ЖИТТЯ...»
Михайло Слабошпицький — всюдисущий «трудоголік-галерник», який дивовижно оперативно переміщається столицею, Україною, світом, скрізь зауважує найсуттєвіше, аналізує, запам'ятовує, фіксує, об'єднує, просвіщає, відроджує забуті і відкриває нові імена, нагадує про вічні цінності.
М. Слабошпицький — виконавчий директор Ліги українських меценатів, директор видавництва «Ярославів Вал», співголова координаційної ради Міжнародного конкурсу з української мови імені П. Яцика, секретар ради Національної спілки письменників України, громадський діяч.
Між численними справами та обов'язками примудряється неймовірно багато працювати як прозаїк, літературознавець, критик, публіцист — він є автором майже сорока книжок, лауреатом дванадцятьох літературних премій, його твори перекладено російською, білоруською, литовською, естонською, англійською, французькою, німецькою, чеською, словацькою мовами.
Займає особливу нішу в українській літературі — пише художньо-біографічні романи про відомих українців, тобто висвітлює життя яскравих особистостей, прищеплює інтерес до них. За роман «Поет із пекла» про Тодося Осьмачку був удостоєний Національної премії імені Тараса Шевченка. Широкий розголос здобули такі його твори: «Марія Башкирцева», «Українець, який відмовився бути бідним, Петро Яцик», «Никифор Дровняк із Криниці», «25 поетів української діаспори», «Не загублена українська людина», «Пейзаж для Помаранчевої революції», «Приватна справа дисидента в науці», «Автопортрет художника в зрілості». Особливої популярності набула книжка художніх оповідей з національної історії «З голосу нашої Кліо».
Хотілося б відзначити ще й людські риси Михайла Федотовича — порядність, чесність, принциповість, він не з племені «премудрих піскарів», що живуть за принципом «аби чогось не сталося», ріже правду, незважаючи на особи та посади. Наша бесіда — про найболючіші проблеми в царині літературної праці та книговидавничої діяльності.
— Михайле Федотовичу, в юності людина йде стежкою або манівцями, потім, коли набирає сили, умінь і досвіду, з'являється дорога, яка стає дедалі ширшою. Яким шляхом Ви йдете нині?
— Іду тією дорогою, якою хотів іти. Став тим, ким хотів стати,— письменником. Єдине вагання в дитинстві було, коли я в десять-дванадцять років вирішував: стати видатним футболістом чи письменником.
Упевнений: людина, яка чітко визначилася внутрішньо і дуже чогось хоче, досягне того, чого вона прагне, і, власне, моє життя це ілюструє. Я навіть не уявляю, що все могло скластися інакше. Тільки так, логічно й послідовно. Я писав, постійно пишу, не маю ніяких хобі, крім колекціонування книжок, але це стосується літературної діяльності. Не маю відпусток, не лежу на пляжі, я завжди працюю: написав дуже багато журналістських матеріалів, документалістики, видав 39 книжок, при тому томів з десять ще не видано — це критика, літературні портрети, які лишилися в періодиці.
Працював у критиці, мені стало нудно — я написав роман. У мене росли діти, я почав писати дитячі твори: казки, оповідання, до речі, отримав всі премії, якими нагороджують за дитячу літературу. Давно не перевидавав дитячих творів і не пишу нових, бо діти виросли.
Отже, з одного боку, життя рухається ніби запрограмовано: як планувалося, так і сталося, з другого боку, це є фактом самореалізації, самоствердження, не можу нарікати, що я нереалізована людина. Задумуючись над життям Григора Тютюнника, констатую: цей колосальний талант реалізований тільки на одну десяту. Він міг створити неймовірно багато, але ціла низка причин тому завадила. А ось Роман Іваничук сказав: «Мене не назвуть нереалізованим, я дав більше, ніж міг, через те що я відповідальний, самоорганізований, системний чоловік». Так само і я можу сказати про себе, я завжди пишу — у відрядженнях, удома, будь-де.
Нині працюю над чотирма книжками паралельно. І не вважаю, що в цьому є щось ненормальне, я так влаштований, приміром, сьогодні вранці у мене є настрій писати біографічний роман про Михайла Коцюбинського, а, скажімо, у вихідний, сідаю за п'єсу. Вважаю, що відпочиваю від однієї роботи за іншою. Крім того, пишу неймовірну кількість всіляких передмов, рецензій і документалістики. Складаю книжку подорожніх вражень. Мені пощастило: я півсвіту об'їздив, тільки в Канаді був дев'ятнадцять разів, іноді подовгу — бувало, й по три місяці. Дванадцять разів відвідав США. За це дякую обставинам, сталося те, про що мріяв: я одержав посаду, яка давала змогу подорожувати. У 1992 році мене обрали головою секретаріату Української всесвітньої координаційної ради і я п'ять літ (до 1997 року) гасав по світу. Моя секретарка порахувала для дружини (яка нарікала), що я майже 200 днів на рік був у відрядженнях — від Молдови і Хорватії до Америки чи Сахаліну. Тепер це складається в книгу подорожей, я розбираю щоденники. Мені здається, якщо ми чогось не записали, то воно вмре. Скажімо, я знаходжу запис у блокноті: Вінніпег, 1995 рік, 5-те серпня, на зустрічі були присутні... — і в пам'яті все відновлюється, бо це, як правило, були якісь дуже важливі події, важливі люди. Саме завдяки поїздкам я зміг написати книжку «Не загублена українська людина», до якої ввійшли портрети українців з різних куточків світу — з Австралії, Канади, Німеччини, Росії, Словаччини, Аргентини... Всього 55 портретів з української діаспори.
— За видавничу справу взялися від доброго чи поганого життя?
— Від нормального, бо це — творчість. В Україні до цього підходять як до обов'язку, повинності, але нині скрізь вирує бізнес, от і я разом із співзасновниками видавництва дивлюсь, чи буде в нас пуття, адже видавництво — приватне, має давати платню працівникам, заробляти кошти на видання нових книг.
Певний час я власні книжки фінансував у різних видавництвах. Та згодом збагнув, яка це неймовірно дорога річ, краще я видаватиму сам. Ось уже десять років видавництво працює, я побачив, що це справді цікава творчість.
У Канаді є в мене приятель, класик англомовної літератури Юрій Ємець, один з найбільших українських бізнесменів у Північній Америці. Я його запитав: «Як уживаються бізнес і поезія?». Він сказав: «Бізнес — це ще більша поезія, ніж віршування. Коли люди цікавляться тільки творчістю і більше нічого не вміють, це снобізм. Не секрет, що дев'ять десятих людей, які пишуть вірші, не поети. А мої бізнесові успіхи доводять, що це теж творчість». Справді, він має дві великі компанії, одна з них брокерська, найбільша в Канаді. Слідом за Юрієм Ємцем можу повторити, що видавнича справа — це теж творчість, ще й яка! До речі, мрію книжку його віршів видати в перекладах українською мовою.
Видавнича справа в нас ведеться здебільшого бездарно, одиниці людей — творці-видавці, скажімо, видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» Івана Малковича — це мистецький твір, успіх якого ретельно прорахований і запрограмований.
Якось канадському бізнесменові-меценату Петрові Яцику (про нього, до речі, я теж написав книжку) я сказав таку фразу: «Я, як творча людина...», а він іронічно запитав: «А я хіба не творча людина?! Я кожен будинок, який будую, бачу в уяві, я його вимірюю, подумки вимальовую. Потім «розжовую» архітекторам: яким вони його повинні створити з огляду на те, для кого він призначений — для шведів, фінів, іспанців, українців, які живуть у тій околиці. Потім я повинен подумати, як дешевше побудувати, щоб заробити». Ця справа евристична, це творче мислення.
Так і в мене, видавництво — продовження моїх письменницьких справ, тому наочно виявляються мої літературні симпатії і переконання, виходять у світ передусім такі книжки, як «Україна — земля козаків» Павла Халебського, «Правда про Росію» Астольфа де Кюстіна. Розумієте, вибір та добір — це теж тенденція...
І хоч чимало проектів втілюється, нині дуже відповідальний час, тому що книжок купують незрівнянно менше, ніж рік тому — криза лютує, далі ситуація ще більше погіршиться, до нового року, можливо, ми досягнемо найглибшого економічного падіння. Багато людей уже не купує книжок, скажімо, учителі, доценти, професори, лікарі, митці (в інших країнах світу вони є середнім класом, у нас вони не належать до нього, бо середній клас — це поняття передовсім економічне), отож наші «середняки» майже не купують книг через мізерні зарплати.
Тому для видавців настає особливий період випробувань, вони мають запропонувати щось дивовижне, бо те, що купували вчора, завтра не купуватимуть саме через те, що людині доводиться вибирати: або на «смішні» гроші купити їжу, або книжку. Ми обдумуємо кілька динамічних проектів, я не оприлюднюватиму їх, щоб ідеї не вкрали, бо чим краща ідея, тим спокусливіша вона для того, щоб її «позичити», взяти напрокат.
— Напевно, зростає кількість книг, фінансована авторами або їхніми спонсорами?
— Ми не за все беремося, наприклад, коли мені приносили профінансовану «совєтчину», я сказав: «Ні, це не в'яжеться з нашим брендом, «Ярославів Вал» таке не видає, хоч заплатіть нам бозна-скільки».
Ми видаємо твори української тематики, наші книжки за цим можна впізнати. Кілька медичних книжок вийшло завдяки особливим стосункам і суб'єктивним причинам: автор Володимир Берсенєв — видатний лікар, меценат наших конкурсів, мій друг, котрий вилікував мене.
— Чому влада не чує знаних авторитетних співвітчизників? Ви ж не мовчите, постійно їх термосите: книговидавничу справу в Україні треба рятувати.
— А влада чує тільки те, що хоче чути, така вона специфічна. Коли ви кажете: «Можновладці гуманітарно некультурні, нецивілізовані», вони це, можливо, і чують, але вдають, що не почули, до них у цьому розумінні не можна достукатись. Згадаймо президента Франції Франсуа Міттерана: він вважав за свій обов'язок (і говорив про це в інтерв'ю) читати кожен роман, який одержав Ґонкурівську премію. Це рівень культури чоловіка, патріотизм, зрештою, імідж. А запитаймо, що прочитали з творів українських письменників наші Віктори, Юлія Володимирівна або Литвин.
Я знаю багатьох людей у владі, у різних структурах, і мене охоплює відчай — їх нема з ким порівняти, такою мірою вони є невігласами. Більшість з них знає тільки дві книжки: одну — чекову, другу — кулінарну.
На жаль, тенденція мало читати — загальносвітова, скрізь, де я був, на це нарікають. Але в нас читають найменше. Побутував великий міф про те, що «СССР — самая читающая страна». Це неправда, по-перше, читали дуже багато поганих книжок, а по-друге, чимало людей взагалі не брало книжок у руки.
Від Петра Яцика я почув: «Мене дуже тривожить, що в Україні так мало читають». Зауважте, це бізнесмен сказав. Я запитав: «З фаху?». — «Я не про фахові книжки кажу. Я стрічаюся з людьми, бува, з ними нема про що поговорити. Розкаже, що з'їв, випив, де йому добре... Та раптом зустрів чоловіка, який мені сказав: «А ти знаєш такого полководця Ганнібала? Він здійснив те і те...». Яцика це приємно вразило, він дуже любив читати біографії успішних людей, казав: «Для мене немає значення, чи йдеться про хокеїста Вейна Грецького, чи про Юлія Цезаря, чи про Міттерана... Людина, яка досягла висот, не така, як усі». До того ж у нього підхід був цікавий. Сидять кілька бізнесменів, кажуть: «Пане Петре Яцику, чи вам не образливо, що бешкетник Вейн Грецький (українець у третьому поколінні) закине шайбу — і йому мільйони». А Яцик відповів: «Він славетний, а слава дуже дорого коштує. Так, він не вміє малювати, він не Пікассо, картини якого дорого коштують, але йому вже не за забиті шайби платять, а за ім'я. Скрізь платять за ім'я».
— Що нині читають в Україні?
— Читають мало, часто — полову.
У нас нема принципової художньої критики, яка орієнтувала хоча б інтелігенцію. Правда, я не такий наївний, щоб стверджувати, ніби рекомендації літературних критиків, їхні оцінки впливали більше, ніж на 8—10 відсотків читачів. Але тепер навіть цього немає. Другий момент. Те, що видається за критику, це піаристика, проплачена реклама, це ініціатива видавців й автора. Звісно, така практика є в усьому світі: видавництво видає, просуває, вдається до всіх засобів, але це не означає, що не повинно бути критики-аналітики.
Якось я спілкувався з Яном Кроссом (це визначний естонський письменник, його роман «Імператорський божевілець» двічі висували на Нобелевську премію), він сказав: «Ви знаєте, яких критиків я люблю читати? Таких, що кажуть: «Сьогодні з приводу Яна Кросса і його роману я про себе скажу таке...». Тобто про пригоду своєї душі у творі письменника. Та такої критики теж нема.
Отже, нема орієнтирів, дуже багато випадкового. Час нині такий, що люди ідеологічно дезорієнтовані, життя — важке, тому від читання серйозних книжок, мовляв, голова болить, краще щось легеньке. От і читають дамські романи Донцової, Устинової та інше так-сяк зліплене чтиво. А це означає, що інтелектуальна планка впала, бо раніше люди все ж тяглися до «розумного, доброго, вічного». Недаремно засновник львівського форуму видавців Олександра Коваль увесь час ратує за повернення престижу книги і читання.
Одне покоління для книги було втрачено в дев'яностих роках, коли батьки стояли на базарах, коли зарплат не виплачували, а пенсії затримували. Я чув не раз, як учителі казали дітям: «І ти стоятимеш зі мною на базарі, продаватимеш, то нема чого сушити мізки». Отож мотивація в покоління до читання була втрачена, на превеликий жаль. Нині суспільство здійснює спроби повернутися до книги і повернути духовні цінності, престижність читання. Те саме відбувається й на Заході, з цим я часто стикався, навіть на побутовому рівні. Приїжджаєш до людей і не можеш вгадати по бібліотеці (якщо це не професор-мовознавець), хто вони, такою мірою несподівано різноманітні за тематикою й авторами книжкові полиці. Бібліотека для них — ознака престижу. До речі, у Радянському Союзі певний час було навіть модно за браком книжок мати на полицях муляжі, щоб підкреслити: книжки — це цінність.
Я бачив чимало людей різного рівня в США, Канаді, в їхніх квартирах обов'язково були дві речі: картини і книжки. Приміром, стоїть Шекспір, дороге видання, людина, може, і не читає, а думає: «Добре, коли вдома є книжка, вона все одно не пропаде. Діти, внуки, гості в руки візьмуть... Та й навіть враження про мене буде інакше».
— Що Ви хотіли б сказати молоді?
— Хочу відрадити молодих людей від мрій про заняття літературою. Якщо ви хочете бути глибоко нещасним і зробити нещасними своїх ближніх — ідіть у літературу, пишіть книжки, бо людина, яка пише, вона, сама того не бажаючи, часом стає тираном для ближніх, особливо в наш час.
Нині в суспільстві письменник уже не має того морального авторитету, який мали попередники. Більшість моїх колег опинилася перед великими проблемами, зводячи кінці з кінцями. В Україні постать письменника, ремесло письменника є соціально непрестижними і девальвованими, тому я хочу застерегти наївних людей, які вважають, що, пішовши в літератори, вони завоюють світ, гроші, визнання. Схаменіться, ще раз подумайте.