КОРИДОРИ В НІКУДИ
Більше як півстоліття натхненно і цілеспрямовано трудиться на українській літературній ниві відомий письменник, що заявив про себе ще в часи «хрущовської відлиги» Віктор Гаман. У колі друзів-шістдесятників, із якими навчався в Шевченківському університеті, він з перших же творів показав себе як непересічний прозаїк зі своєрідним поглядом на все, чим жив наш народ наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст., не обминав жодної найважливішої події, котра суттєво впливала на історичний поступ України до вимріяної й завойованої в тяжкій боротьбі Незалежності.
Автор багатьох новел, повістей, романів, об’єднаних в оригінальні тематичні трилогії й дилогії, таких як «Заповідні верховіття», «Катрановий мед», «Валківські верби», «Обкомівські коридори», «Мілана» та інші був неодноразово відзначений найпочеснішими нагородами. Він — лауреат Міжнародної премії імені В. Вернадського, премії імені П. Чубинського. Та найбільше втішає літератора те, що має чималий гурт читачів-симпатиків, щирих прихильників і однодумців, котрі схвально сприйняли також його повісті, оповідання та есе «Колодязь», «Молоде літо», «Мед — полин любові», публіцистичні начерки й наукові статті.
Великий інтерес у любителів літератури викликав і тритомник «Коридори ЦК», який нещодавно з’явився на полицях книгарень. Своєрідна епопея увібрала хроніку подій, свідком якої був В. Гаман, працюючи в апараті ЦК Компартії України протягом 1968–1982 років.
Останнім часом побачили світ чимало спогадів безпосередніх свідків подій нашого недалекого минулого, з’явилися спроби обілити деякі події, коли автори прагнули звеличити свою роль, відхреститися від злочинів, яким народ виніс історичний вирок. Трапляються й мемуари, підготовлені колишніми радянськими і партійними керівниками, від яких теж годі чекати об’єктивності. Не можуть слугувати правдивому висвітленню історії й збірки «суцільної чорнухи».
Начерки із записників Віктора Гамана на цьому тлі вигідно відрізняються авторською чесністю, прагненням служити правді. «Коридори ЦК» — це багатопланова епопея з багатим фактичним матеріалом, далека від замилування і безапеляційних оцінок. Водночас тритомник сповнений авторським осмисленням пережитого і побаченого. «Мушу одразу сказати,— пише письменник у «Слові до читачів»: ніколи не ставив собі за мету дивитися на життя у щілину, ділити його на «чорні» й «світлі» сторони, на «рай» і «пекло». Автор попереджає, що не мав наміру відкривати якісь таємничі й не знані досі політичні події, амурні походеньки партійних босів і таке інше. Він пропонує читачам спостереження журналіста, молодого на той час літератора, аби вони самі зробили свої висновки.
Згадуючи слова начальника Генштабу Радянської армії в роки війни генерала Сергія Штеменка, який ділив військові спогади на такі, що написані відомими воєначальниками і створені «на рівні солдата», Віктор Гаман свою книгу образно оцінює як таку, що знаходиться на рівні «піхотинця апарату» — інструктора або консультанта. Тобто він дивився на події у коридорах ЦК очима рядового апаратника, який прагнув зрозуміти суть одного із символів влади, розібратися у проблемі — людина і влада — одвічної та актуальної й у наш час.
Записники письменника містять спогади про особливості поведінки секретарів ЦК В. Щербицького, П. Шелеста, В. Дрозденка, Я. Погребняка та інших, думки про їхні моральні якості. Так, діяльність Шелеста характеризується цілим згустком суперечностей. З одного боку, він бачив несправедливість московського керівництва і пробував йому опиратися, з іншого — при ньому було розпочато ганебне цькування Олеся Гончара та його роману «Собор», розправи над чесними журналістами.
Крім того, у тритомнику чимало сторінок відведено роздумам про стан вітчизняної культури, про роль і місце письменника у громадському житті. Автор згадує зустрічі з Андрієм Малишком, Василем Минком, Петром Панчем, Юрієм Смоличем, Степаном Олійником, Вадимом Собком, Віктором Кочевським, Юрієм Збанацьким та іншими побратимами по перу.
У тритомнику детально розкриваються відчуття автора, які він пережив у перші дні роботи в ЦК, коли зрозумів, що тут такий же апарат, як і в обкомі, де раніше трудився, тільки на масштабнішому рівні. Особливо вразило його ставлення до добору кадрів, де панував суб’єктивізм, жорстокість і байдужість до людських доль. По сторінках твору розсипані деталі атмосфери службових і людських стосунків між працівниками, стилем тоталітарного управління, який насамкінець призвів до краху недієздатної системи.
Серед багатьох видань, присвячених аналізові неодномірного і трагічного періоду нашої історії, «Коридори ЦК» Віктора Гамана вирізняються самобутньою образною стилістикою, прагненням дійти до сутності явища, про яке згадує. Він не нав’язує своїх висновків, а спонукає читачів замислитися самим над пережитим, шукати шляхів, аби фатальні помилки не траплялися в майбутньому, аби творити сьогодення на принципах добра і справедливості, демократії й законності. У цьому сенсі не можна переоцінити твір письменника, що, безперечно, прислужиться історикам і політикам, молодим і літнім громадянам, яким не байдужа доля України і які прагнуть знати правду, хоч би якою вона була, відчути дух епохи коридорів, що вели в нікуди.