ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ: ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА-300
Про дитинство Григорія Сковороди ми, здається, знаємо все. Народився 1722 року в сотенному містечку Чорнухи на Полтавщині, в сім’ї малоземельного козака Сави Леонтійовича і Пелагеї Степанівни з відомого роду Шенгіреївих. Грамоти набув у приходського дячка, співав на криласі Покровської церківки. Їздив з батьком на ярмарки, літньої днини пропадав із ровесниками на річці Многа. І так до зарахування його в спудеї Києво-Могилянської академії.
ПЕРША МАНДРІВКА Про це йшлось в публікації «Сад, що квітне в грудні» («Демократична Україна» за 1 лютого 2008 року). Та цьогорічного Спаса в моїй київській квартирі лунає вечірній телефонний дзвінок: «Приїздіть, віднайшлася ще одна виросткова стежина нашого Григорія. Пройдемо разом з ним з Чорнух до Красногірського монастиря...».
Як не відгукнутися на запрошення Миколи Соляника, мого давнього друга, директора Чорнухинського музею Сковороди! Через два дні їдемо його витривалою «Нивою» до колишньої Красногірської чоловічої пустині.
Благовіст над Удаєм І що я раптом бачу в мінливому дзеркалі часу?
Попереду нас десятирічний хлопець Грицько разом із батьком та іншими прочанами вирушає до того ж Красногірського монастиря на храмовий празник Трійці. Прямують неспішно дерев’яним містком над Многою, через круту Горлову гору, повз лісове урочище Човнова на Сухоносівку, а далі зеленим полем на Монастирщину. Непосида Гриць одразу подався уперед від старших і вже за кілька хвилин стояв на чолопку Горлової гори — і аж стримував себе, аби не злетіти у манливу небесну просторінь.
Боже мій, яка безкрайня далечінь відкривається з високої гори! Рідні Чорнухи з маківкою церкви на круглому вигоні, а потім поля, переліски, видолинки, а ще далі, як видалося хлопцеві, зблиснула блакитна стрічка Дніпра, заяскрів золотими куполами Київ з академією на Подолі, про яку стільки начувся від гостей із Запорожжя. Саме до Києва, до академії він хоче полетіти з Горлової гори...
...Тепер тут, на верхівці, так і проситься постати пам’ятний знак (найкраще великий гранітний камінь) про часті забіги юного Сковороди на Горлову гору. А напис на камені нехай змагально витворять учні Чорнухинської школи, розумні нащадки славетного земляка...
А ми з супутником, поминувши на колесах Горлову гору, услід за Григорієм та його односельчанами рушили тією ж польовою дорогою далі на монастирське обійстя. Навколо кольоровою плахтою, вже з жовтими і багряними прошивами, лежала стигла первоосінь. А в лінзі часу бачили, як попереду нас, у день заквітчаної смарагдовою зеленню Трійці, чорнухинські прочани набирали з криниці обабіч дороги в баклажки джерельну воду на освячення, плескали живим сріблом в обличчя. Серед них біліло й полотняне вбрання сина Сави...
Пригальмували й ми біля тієї криниці, нині вже замуленої, але ще й досі із сирітським журавлем над нею. Мій супутник пригадує, як тут у спечну полуденну годину напували колгоспну худобу, а зараз у долинах і вибалках не побачиш жодної рогачки з добродушною лицюркою...
Та життя не завмерло, не зникло. Близько від нас, здається, на відстані простягнутої руки перелітають — над стернею, над перелісками, над свіжою ріллею — не звичні ворони, а чорні до синього полиску справжні круки з почорненими кігтистими лапами, з чорним важким дзьобом із пір’їстою борідкою під ним і гучним «кру-кру». Це про цих велетенських «чорноризників» кажуть та пишуть, що живуть вони двісті, а то й триста літ. Тож, можливо, хтось з цих сумних літунів супроводжував Григорія Сковороду, як зараз ось нас, на прощу до Красногірської пустині. Я хочу, щоб так було. Хай буде так...
А тим часом чорнухинські прочани підходять до воріт монастиря, і тієї ж миті лунає благовіст празничної відправи і розлягається під небесним простором, над комишевим Удаєм, над селом Піски, що внизу, під горою. Починають благовіст дзвони Троїцького храму, за ними вступають передзвони ще однієї монастирської церкви — Різдва Іоанна Предтечі.
Григорію нетерпеливиться: сьогодні він уперше співатиме на криласі Троїцької церкви. Прочан вітає поважний ігумен Дезидерій, хористи забирають Григорія з собою до півчої. Господня Трійця набирає святкових згуків, яскравих барв, чистих голосів...
Пам’ять
сильніша за час Не так урочисто пробиралися до монастиря ми з Миколою Соляником. Польова дорога в лісовому Монастирищі згубилася. Колись поглиблені возами колії заросли колючим терном, кущавим берестом, шипшиною, бузиною, покреслились вузлуватим корінням сосен і беріз. Наша «Нива» з надривним виском переповзала через рівчаки та вибоїни, важко вґвинчуючись у густу лісову хащу. Та скільки я не вдивлявся у просвіти між деревами, але не побачив ні монастирських стін, не почув голосу дзвонів.
Та ось трударка «Нива» вибилась зі своїх «кінських сил» і спинилась. Далі перед нами потяглася тільки стежка, повісплена свіжозритими лунками 20–30 сантиметрів завглибшки. «Тепер ми вже в садибі монастиря,— каже мій супровідник,— оті ямки, що у нас під ногами, то робота «чорних археологів», які шукають старовинні монети, срібні окраси. І знаходять, і привласнюють музейні речі...» Оце і все, що лишилось від колись людного чоловічого монастиря,— тільки ледь вгадувана місцина, поросла ліщиною, березняком, хвоїною. Та ще на витоптаній галявині вогнище, викладене колом із червоних цеглин, яке розпалюють злодійкуваті шукачі скарбів.
А як славно починався чорнухинський монастир на Красній горі! На лісистому узвишші на лівому березі Удаю, навпроти села Гороб’їв, навскоси села Піски викопав скит і оселився в ньому схимник Григорій. На добре слово, на душевну сповідь до нього потяглися люди з Чорнух і навколишніх сіл. А в 1705 році перші шанувателі ієросхимонаха Григорія чорнушани Степан Верченко, Герасим Куличенко, Кіндрат Ващенко, Юсько Шиленко та ще 33 козаки Лубенського полку передали свої лісові ділянки на Красногірський монастир, і, як сказано в старих документах, «за ониї ліси заплачено грішми ясновельможного добродія його милості
п. Івана Скоропадського, війська Запорозького гетьмана».
Та головним вкладником Красногірського монастиря виступила вдова відомого військового і політичного діяча, полковника Григорія Гамалії — Марія Василівна, котра заповідала монастирю (знову пошлемося на документи) «частину водяних млинів при с. Хрулях, у сотні сенчанській, на р. Сулі, село Хрулі з людьми, із палацом (тобто садибою) і з усіма полями, і хутір Ведкалівку під с. Коновалами...» Щедрий божий дар!
По смерті Марії Гамаліїхи в 1714-му гетьман Іван Скоропадський своїм універсалом від 28 липня того ж року закріпив за монастирем її великий заповітний дар. Гетьманський універсал зміцнив «власним коштом нашим споруджений» монастир ще й новими, відомими й донині, селами й місцевостями: «сільцем Пісками, сотні чорнуській наданим, і купленим для нього млином на р. Удай, на греблі гороб’ївській на три кола (два мучні, а третє ступне з валюшею), з лугом нижче того млина і ліщанкою понад горою, між Гороб’ями і Бієвцями обмеженою».
Храм Красногірської пустині був присвячений святій Трійці. Чорнухинський монастир красувався серед лісу над Удаєм, скликав своїми дзвонами сільську округу на прощу аж до 1786 року, коли він був закритий імператрицею Катериною ІІ за здійсненою нею реформою церковного управління. Проте ще довго нагадував про його існування і розквіт своєю назвою невеликий хутір Красногірка, що притулився неподалік на сусідній горі. Та і його у тридцятих роках минулого століття змела з лиця землі сталінська колективізація.
Зараз від Красногірського чорнухинського монастиря залишився тільки спомин. Його храми осіли, цеглина за цеглиною, в землю, уся монастирська садиба зникла, як зникають нині покинуті, розорені села. Тільки й сліду лишилось, що печатка-вогнище на землі, яке розводять шукачі скарбів і вражень.
І от тепер мій супутник витягнув із забуття зниклий монастир, а я намагався відтворити його обриси в словах на папері. Це, безперечно, стане особистим внеском Миколи Соляника, директора Чорнухинського літературно-меморіального музею Григорія Сковороди, у Великий проект «Сковорода-300». Подякуймо йому за це відкриття...
Ми пройшли усією територією монастиря через місцину, де, гадаємо, поставив скит ієросхимонах Григорій. Ми стали на гребені Красногірської кручі, й перед нами розпростерся неомірний простір, а в ньому ліси, річки, луки, села, міста — вся любима Україна. Ще в моїй уяві назавжди залишиться святкова картина: на криласі Троїцької церкви стоїть у білому вбранні хлопчик Григорій Сковорода, виводить ніжним альтом канонічний псалом і щасливо усміхається батькові, що внизу, людям, Богові.
Його юнацький усміх стоїть і в моїх очах, його спів звучить в моїй душі...