ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА

Призначення Петра Порошенка на посаду міністра закордонних справ викликало бурхливу реакцію у вітчизняному політикумі. Передовсім він не є кадровим дипломатом. Хоча свого часу (в 1989 році) Петро Олексійович закінчив із відзнакою факультет міжнародних відносин та міжнародного права Київського університету імені Тараса Шевченка, однак за фахом економіст-міжнародник.

Утім, попри певну несподіваність рішення Президента Віктора Ющенка рекомендувати пана Порошенка на міністра закордонних справ, більшість експертів вважає цей крок сильним. Це припущення підтверджується й тим, що інші кандидати на вакантні міністерські місця «стоять у черзі» ще з літа — в народних депутатів не доходять руки до розгляду питання про їхнє призначення. А Петро Олексійович побув у статусі кандидата лише два дні.
Відразу після свого призначення Порошенко отримав, так би мовити, перше «бойове хрещення» — на саміті в Кишиневі, куди новоспечений міністр вирушив разом із Президентом у складі української делегації. Проте особливих дивідендів від того форуму наша держава не отримала насамперед тому, що очікуваного діалогу між українським і російським главами держав, по суті, не відбулося.
Та це зовсім не означає, що перший дипломатичний «млинець» виявився для Петра Порошенка глевким. Просто налагодження міждержавних відносин апріорі не буває упродовж одного вечора. Тим паче, в цьому конкретному випадку. Поки що стосовно Росії Порошенко обмежується лише настільки ж банальними, наскільки й справедливими словами, що наші двосторонні відносини мають стати менш емоційними, більш прагматичними й рівноправними. Головне питання, котре виникає само собою: наскільки цю тезу готові нині сприйняти в Російській Федерації?
Цього тижня Петро Порошенко був представлений дипломатичному корпусу нашої держави. Причому це представлення, що його проводив Президент Віктор Ющенко, засвідчило: принаймні поки прозахідні пріоритети нашої держави лишаються незмінними. Адже головний меседж, котрий прозвучав із вуст глави держави, був таким: завдання номер один для України — підписання цього року угоди про асоціацію з Європейським Союзом.
Президент зауважив, що протягом останніх чотирьох років «Україна просунулася у відносинах з ЄС від політики партнерства й сусідства до підготовки відповідного документа. Тож, очевидно, що в поточному році слід підписати угоду про асоціацію, її політичну частину».
Наміри, звичайно, непогані, хоча нині явно йдуть усупереч із низкою заяв. Скажімо, нещодавно представник України при ЄС Андрій Веселовський висловлював припущення, що угода про асоціацію з Європейським Союзом навряд чи може бути підписана вже цього року.
Одначе менше з тим. Ми не раз ставали свідками того, як поставлені завдання коригувалися, особливо у зовнішньополітичній сфері. Тому ліпше звернімо увагу на можливі наслідки призначення Петра Порошенка на одну з ключових урядових посад.
Узагалі його поява в чинному Кабінеті Міністрів прогнозувалася давно. Однак улітку йшлося про можливе призначення Порошенка віце-прем’єр-міністром. Не зайве буде також нагадати, що чотири роки тому відносини Петра Порошенка і нинішньої господині приміщення на Грушевського, 12/2 Юлії Тимошенко були антагоністичними. У те, що їхні стосунки сяк-так налагодяться тоді, мабуть, не вірив навіть найбільший оптиміст.
Проте тепер Петро Олексійович і Юлія Володимирівна якщо й не стали партнерами, то принаймні можуть спокійно співіснувати в уряді. А присутність у КМ для Петра Олексійовича — явний козир передусім тому, що посада міністра закордонних справ (як, до речі, й міністра оборони) стоїть осібно у структурі Кабміну — обидві кандидатури пропонує Президент, а не прем’єр. Тож Порошенко залишається самостійною постаттю.
Петро Олексійович здобув свою нову посаду у вельми цікавий час. Чимало держав наразі перебуває на етапі переосмислення своїх відносин із Україною. Найперше це стосується Німеччини, де нещодавно відбулися вибори, в результаті яких правляча коаліція змінила конфігурацію. Представити Україну у вигідному світлі — завдання архіскладне. Однак у разі успіху потенційний переможець отримає чимало дивідендів. А Порошенко, як відомо, програвати не любить.
Певне переосмислення двосторонніх відносин відбувається й зі Сполученими Штатами. Тут перед міністром закордонних справ потенційне поле для діяльності ще ширше. Головне завдання — не допустити, щоб американсько-російське стратегічне партнерство витіснило напрацювання між Україною та США. Чи до снаги це Петрові Порошенку — велике питання. Однак очевидно: взагалі без міністра закордонних справ зробити це було б важче.
Чимало спостерігачів скептично поставилося до нового призначення через наближення президентських виборів. Мовляв, Порошенкові не вдасться особливо «розгулятися», коли у державі буде новий президент. Навіть якщо спрогнозувати диво — збереження чинного Кабінету Міністрів, то міністра закордонних справ точно замінять. Бо його, ще раз нагадаємо, пропонує глава держави.
Проте навіть ці застереження справедливі лише частково. Адже пропрацювати в МЗС навіть п’ять-шість місяців (раніше ротація навряд чи відбудеться — вибори, другий тур, підрахунок голосів, інавгурація...) — це вже немало. Головне, як пропрацювати.
Можна також припустити, що крім зовнішньополітичної діяльності Петро Порошенко залишиться активним гравцем і на внутрішній арені. Він дав зрозуміти, що не бажає йти з посади голови Ради Національного банку. Зрештою, посада в цьому органі факультативна і там на громадських засадах працює такий самий міністр уряду — міністр юстиції Микола Оніщук.
Очевидно також, що Віктор Ющенко під завісу своєї президентської кар’єри завершив повний цикл, пов’язаний з кадровими симпатіями та антипатіями. За період наближення до Президента екс-глави його Секретаріату Віктора Балоги Порошенко перебував у «тіні». Та й тепер, під час голосування за кандидатуру Петра Олексійовича, група «Єдиний центр», підконтрольна Балозі, не дала за нього жодного голосу.
Це аж ніяк не можна сприймати як випадковість. Просто стиль поведінки Секретаріату Президента після відставки Віктора Балоги і приходу туди Віри Ульянченко також змінився. Дехто зі спостерігачів навіть називає цю зміну переходом від мови постійних конфліктів до мови компромісів. Безперечно, що Петрові Порошенку тут відводитиметься не остання роль. Бо досвіду щодо цього йому явно не позичати — «синусоїда» його стосунків із Юлією Тимошенко тому яскравий приклад.

Ярослав ГАЛАТА

також у паперовій версії читайте: