ОЛЕКСІЙ КОГАН: «СПРАВЖНЄ МИСТЕЦТВО РЕАНІМУЄ ОПТИМІЗМ ЛЮДЕЙ»
Олексій Коган — це красномовна ілюстрація прислів'я «Крапля камінь точить». Все життя він сповідує одну любов — джаз, і в цьому вдосконалюється. Що не крапля, то фаховість, дивовижна пам'ять, інтелігентність, естетство, чесність, романтичність...
Чи не надто ідеальний портрет виходить? Звісно, у Когана є недоліки: іноді він запальний, іноді образливий, іноді взагалі такий-сякий... Та нема де правди діти: у своїй справі він кращий і не видко гідного конкурента чи-то пак колеги, який би так затято-кваліфіковано пропагував незаангажоване музичне мистецтво. Справжній сучасний інтелектуал Олексій Коган любить Україну справами, будує нову українську культуру.
Один із найвідоміших музичних радіожурналістів, організатор концертів джазової музики, Олексій Коган цілком логічно замахнувся на таку складну річ, як фестиваль. У Києві вдруге розпочалася подія, котру з нетерпінням чекали прихильники якісної музики — Міжнародний джазовий фестиваль «Jazz in Kiev 2009».
У Міжнародному центрі культури і мистецтв три дні вируватиме дійство за участі таких майстрів джазу, як «Bester Quartet» (Польща), «Mike Stern Band», «Steve Gadd and Friends», «Spyro Gyra» (всі США), виступатимуть також українські музиканти — квінтет «Дудко», Святослав Вакарчук із музичним проектом «Вночі».
Про деякі «підводні» деталі музичного айсберга Олексій Коган розповів нам.
— Олексію, Ви завжди були волелюбною людиною, тому вели неспокійний спосіб життя, були котом, котрий гуляє сам по собі. Та ось Ви себе загнуздали важкою і відповідальною справою — міжнародним джазовим фестивалем. Навіщо Вам цей головний біль, адже Ви раніше і без того були бажаним гостем і впливовим учасником на будь-яких імпрезах і фестивалях?
— Ситуація змінилась: я обріс однодумцями. Коли легендарний Ел Джерро зійшов зі сцени екс-Жовтневого палацу і перший (минулорічний) фестиваль «Jazz in Kiev» завершився, підійшли мої друзі, без яких нічого не було б, передовсім це Євген Уткін (голова Ради підприємців при КМ України.— В. К.). Люди, котрі ходять на «Гоголь-фест», на більшість джазових заходів у Києві, слухають українські диски, розуміють його значення для української культури як мецената.
Фестиваль також не відбувся б без Володимира Камінського, Олексія Харламова, Євгена Самсонова, Віктора Овчиннікова і наших молодих хлопців — Юрія Руднєва та Артура Ямпольського. Це і є «Jazz in Kiev».
Навіщо взявся за фестиваль? Я патріот рідного міста, вважаю себе киянином із великої літери, в Києві народився, тут могили мого тата, дідусів-бабусь. Я давно хотів, щоб у місті, яке вважається європейською столицею, був фестиваль європейського рівня. Добре, що в Україні є чудові фестивалі «До#Дж», «Джаз-Коктебель», «Єдність», є менші фестивалі в Одесі, Вінниці. Є люди, котрі організовують окремі концерти. Але фестивалю такого рівня в Києві ще не було.
Переконаний, наш фестиваль потрібний, він є, так би мовити, поліпшувачем музичної культури у країні.
Цьогоріч трохи скоротилися супутні події фестивалю, але, приміром, конкурс джазової фотографії, на відміну від торішнього, матиме гарний приз — суперсучасний фотопринтер зі сканером. Друзі-фотографи у нас чудові, це Олександр Зубко (до речі, ініціатор конкурсу), Дмитро Туйон, Паша Лазаренко, Сергій Волков, Олег Ницко, Ігор Снісаренко, представник агенції «Ассошіейтед Пресс» Єфрем Лукацький.
За участі освітньої корпорації «Майстер Клас» знову працюватиму з дітками, які відвідують клуб «О'Кешка» (назва від слова «о'кей»), де вивчають мови. Торік ми зробили програму «Про джаз з посмішкою і не тільки» так цікаво, що всі викладачі, діти і батьки захотіли продовження «бенкету».
Приємно, що нас в Україні вже копіюють — ми перші запровадили безплатні майстер-класи в межах фестивалю, гратимуть Спайро Джайра, Пол Болленбек, Майк Стерн. Ще не дав згоди Стів Гедд, і це дивно, тому що наш партнер компанія «Ямаха» виготовила для хедлайнерів фестивалю — барабанщиків Дейва Векла і Стіва Гедда — спеціальні іменні ударні установки за їхнім бажанням, ми сподівалися, що буде зворотна віддача, музиканти радо зіграють майстер-класи. Можливо, капризують не зірки, а їхні менеджери-промоутери, не секрет, що люди, які перебувають поруч із великими артистами, нагадують, перепрошую, службових собак. Але поживемо — побачимо.
У межах фестивалю відбувся пролог — 28 вересня пройшов концерт польського тріо Влодека Павліка. Ця зустріч, сподіваюсь, матиме продовження. Обговоримо з видатним трубачем Ренді Брекером перенесення на українську сцену цікавого проекту, який вийшов у Польщі й США. Тут є своя історія. Коли молодший брат Ренді Брекера — видатний саксофоніст Майкл Брекер важко захворів, почали шукати донора для операції з трансплантації кісткового мозку, це складна процедура, має бути відповідність кодів ДНК. Тож тривалий час не могли знайти донора, лікар порадив шукати серед вихідців зі Східної Європи, євреїв, тому що батьки Ренді та Майкла звідти. Ренді звернувся по допомогу до польського піаніста Влодека Павліка, з яким товаришував років з десять, той відкрив у Польщі центр із пошуку донорів для Майкла. Павлік знайшов в архівах інформацію про батьків, бабцю й дідуся Брекерів, котрі народилися в польському містечку Тикочин. На жаль, і в Польщі донора не знайшли, тоді лікар узяв кістковий мозок у доньки Майкла. Він цим надзвичайно пишався і певний період здавалося, що ніби «проскочив» страшну хворобу. Навіть напередодні смерті Майкла (він помер два роки тому у січні) Хербі Хенкок вивів його на сцену в Карнегі-хол, увесь зал підвівся, Майкл був усміхненим, бадьорим, вони заграли два стандарти — «Міст Челсі» й «Танок дельфіна», було враження, що начебто все позаду, але потім різко погіршилося здоров'я, лікарня і смерть, Майклу було лише 58 років. Згодом Ренді приїхав до Польщі подивитися на архівні книжки, на будинок, де народилися предки, на цей час Влодек Павлік створив сюїту «Тикочин» для струнного оркестру, джазового тріо і спеціального соліста Ренді Брекера. Зіграли її з оркестром Бяло-Бяльської філармонії, Павлік видав диск у Польщі, він так сподобався Брекеру, що той випустив у США американський варіант цього диску, щоправда, Ренді був змушений змінити назву на «Сентиментальну подорож», бо для американців «Тикочин» нічого не означає. У нас виникла ідея: чому б не запросити польського диригента (це умова Ренді Брекера), Влодека Павліка і не залучити гарний український симфонічний оркестр, аби відтворити цей проект у Києві.
— Ваше ставлення стосовно дорікань на адресу проекту Святослава Вакарчука «Вночі».
— Навіть не хочу про це слухати, це дурниці, «Вночі» — гарний продукт. Ми вирішили запрошувати на наш фестиваль українців, які на суб'єктивну думку продюсерського центру «Jazz in Kiev» створюють найцікавіші проекти. Торік це був Алік Фантаєв із «Першим поцілунком», щоправда, його команда виглядала не так, як мала виглядати, бо за п'ять днів до виступу довелось шукати нового бас-гітариста. На мою думку, це свідчить про погане ставлення до фестивалю, такий «фінт» не на користь українських музикантів, ставитися до фестивалю як до виступу в арт-клубі «44», мені здається, не є гідним.
У межах проекту «Вночі» гратиме новостворений квінтет Дениса Дудка. Вакарчук, по суті, є хрещеним батьком цього гурту, він допоміг музикантам об'єднатися, знайшов базу для репетицій, залучив класних джазменів, окрім Дудка, який грає на басу в «Океані Ельзи» і є одним із найкращих акустичних контрабасистів, з ним музикують «зубри» українського джазу барабанщик Алік Фантаєв, піаніст Олексій Саранчин і молодь — саксофоніст Богдан Гуменюк і трубач Деніс Аду.
— Якої цінової політики на квитки притримуєтеся?
— Щодо цього є навіть жарт нашого виконавчого директора Володимира Камінського (ми намагаємося сміятися): за вісімдесят гривень нас обожнюють, за сто шістдесят дуже люблять, за двісті сорок — поважають, за чотириста вісімдесят — ставляться стримано, а за 500–700 ненавидять.
Я радий, що буде багато молоді, вона завчасно викупила всі квитки у першому-другому ярусах, таким чином заощадивши гроші. 240 гривень мінус знижка десять відсотків на три дні свята (шість концертів) — це не є великі гроші навіть для студентів. Квитки продають з двадцятого липня і люди, котрі хотіли, заощадили гроші, навідавши каси заздалегідь.
Після попереднього фестивалю була не надто зручна для нас полеміка щодо цін на квитки, але ми вибрали позицію, яка, можливо, влаштовує не всіх. Вважаємо: за задоволення треба платити, безплатним буває тільки сир у мишоловці. Як бува: квитки продано на півзалу, а треба дбати про гарну пресу, тому запускають людей «на шару». Це ніби плюнути в обличчя тим, хто купив квитки, та й собі: організовувати треба краще. Ми не маємо права пускати в зал безплатно, інакше як дивитися в очі людям, які підтримали нас гаманцями і тим підтримали, власне, духовне життя, артистів. Виняток — журналісти. Щоправда, у моїх партнерів проскочила ідея взагалі відмовитися від послуг журналістів.
— Чому?
— Нас не влаштувала постфестивальна преса минулого року. Коли ми порахували кількість безплатних квитків, розданих журналістам, і те, що отримали взамін, дійшли висновку, що краще б ці місця були порожніми. Ідея відмовитися від послуг представників ЗМІ радше нагадує політичні технології, коли потім пишуть: «Ось що вони, жлоби, зробили». Це був би чорний піар, але піар, та ми на це не пішли, бо, слава Богові, є журналісти, які доброзичливо висвітлюють наші події, є щирими помічниками. Водночас іноді в глянсових журналах пишуть три рядки анонсів, а потім просять десять квитків на фестиваль, мені видається це аморальним і ми цю аморальність не підтримуватимемо. Колись я закликав боротися за вилучення з «олімпійської» програми такого виду «спорту» (дуже популярного в Україні), як відвідування концертів надурняк. Пригадую: коли ми організовували в ресторані концерт камерунського віртуоза — бас-гітариста і співака Рішара Бона, я за спиною почув: «Ой, квитки по двадцять доларів! Що робити?» Хтось заспокоїв: «Нічого. Треба прийти за три години, взяти чай і чекати». Ось вам підхід: не витратити двадцять доларів на улюбленого артиста, а дешево чаювати (тобто косити під дурника), щоб висидіти якісне дійство. Тому до «шари» у нас жорсткий підхід.
— Попри перепони джаз в Україні розвивається. Водночас музична культура поляризується. Телепроекти «Шанс», «Фабрика зірок», «Народна зірка» ніби відшукують таланти, але в підсумку маємо парадокс: новоспечені зірки співають всіляку «піну-каламуть» і їх швидко забувають. Чому так відбувається? Хоча є протидія з боку джазових фестивалів...
— Усі ці телепропроекти не є оригінальними, це навіть не кальки, а ліцензовані схеми, в Україні на їхній основі старанно клонують попсу. Тим часом у Нью-Йорку, Парижі, Празі слухачі в теле- і радіоефірі знаходять свою нішу й слухають те, що хочуть. Чи може людина, котра поважає класичну музику, послухати «класичне радіо» України? Ні. Особливо якщо мати на увазі не «жопкін-хор», а найкращі зразки: щоб Баха виконував піаніст Глен Гульд, сонати Бетховена — Святослав Ріхтер, бетховенські симфонії — оркестри під орудою Караяна чи Фуртвенглера, італійські опери — «Ла Скала», шедеври Шумана, Шопена — піаністка Марта Аргеріх. У нас немає де цим насолодитись.
Чи є можливість послухати першокласну народну музику? Ні. Чи можуть громадяни колишнього Радянського Союзу і незалежної України послухати рок — радянський, український, американський, британський? Ні. Чи можуть прихильники італійської естради почути своїх улюбленців? Звісно, ні. І джаз у нас майже не транслюють. А в Америці, Європі — так, і в тому є опір стереотипам, дешевизні. Спрацьовує принцип: «Якщо ти чогось не хочеш, можеш обрати інше».
А ми не можемо обирати. Відбувається зомбування, всі радіостанції схожі як макарони з однієї коробки чи яйця в інкубаторі.
До речі, можу подарувати свій «експеримент» щодо того, як працюють на радіостанціях. Увімкніть першого березня радіоприймач після новин о дванадцятій годині й пройдіть весь Fm-діапазон: із двадцяти восьми станцій на вісімнадцяти почуєте пісню Олега Скрипки «Весна».
— Отакої!
— Або спекотне літо, раптово — злива, вмикаю радіо, по всьому діапазонові лунає пісня Ігоря Талькова «Летний дождь». На інше голова не працює. Стереотип мислення.
З огляду протидії «піні-каламуті», скажу, як нас «кинуло» торік Головне управління культури столиці, яке обіцяло виділити гроші. Ми сповістили: «Маємо сплатити оренду за зал Міжнародного центру культури та мистецтв, перекажіть гроші туди, ми навіть їх торкатися не будемо, ви нас виручите».— «Ні, тільки за фактом виконаних робіт». Угоду склали у травні, всі роботи ми виконали, а коли прийшли в Головне управління культури, нам сказали: «Та ви що? Криза на вулиці. Що ви таке кажете?». Ми хотіли подати позов до суду.
— От би провчити...
— Та навряд чи можна виграти суд у безвідповідальних чиновників. До речі, коли ми підписали угоду з управлінням культури, мої хлопці мене підструнчували: «Доведеться тобі йти до перукарні, голитися, вдягати сатинові труси і йти Хрещатиком». Річ у тім, що років зо три тому в інтерв'ю я пообіцяв, якщо від держави отримаю хоча б тисячу доларів на джазовий захід, поголюся і виглядатиму, як маршал Рибалко, вдягну сатинові труси і пройдуся від Майдану Незалежності до площі Толстого. Я сказав: «Хлопці, давайте спочатку отримаємо ці гроші, а потім я за «базар» відповім». Та вкотре переконався: чекати на допомогу джазменам від держави — це дурниця. Наплетуть відмовок скільки хочеш. Цього року вони зателефонували і запропонували проплатити оренду зали в консерваторії для одного з наших маленьких концертів. Це виглядало як «Візьміть кістку, подавіться!» Як тут не згадати наших сусідів естонців! Скільки в Естонії населення? Певно, як у Вінницькій області. До Києва приїздила Анне Ерм, моя стара приятелька, організатор джазового фестивалю «Jazzkaar». Я запитав: «Анне, вибач за радянське запитання, скільки коштує твій фестиваль?» Вона сказала: «Жодної таємниці. Відповім тобі як продюсер продюсерові». І назвала конкретну суму. «У вас чудові імена. Звідки гроші?» — відреагував я. Вона відповіла: «Половину дає міністерство культури Естонії, я про це повідомляю у засобах масової інформації. Як тільки бізнесмени бачать, що держава підтримує, телефонують самі й пропонують послуги, у них виникає можливість «засвітити» свою фірму». Така підтримка потрібна і нам: якщо держава не стоїть осторонь, то швидше знаходяться додаткові джерела фінансування. Але ми не Естонія, не Польща і не Чехія.
Та в сутужні моменти мій соратник Володимир Камінський, усміхаючись, каже: «Точку повернення ми вже проминули. Вперед, товаришочки і бадьоренько».
Ніщо так не зміцнює оптимізм, як спілкування зі справжнім мистецтвом. Величезним стимулом для радості є можливість об'єднувати людей, культури.