Із найдавніших часів людство шукає братів по розуму на навколишніх і далеких небесних тілах. Неодноразово з легкої руки якогось вченого або іншого мрійника живими істотами заселяли Місяць, планети Сонячної системи й навіть Сонце.
Багато хто з нас переглядав вельми суперечливий, але інтригуючий фільм Деникена «Спогади про майбутнє». У цій стрічці наводили чимало серйозних і сміхотливих аргументів щодо відвідин Землі гостями з інших світів. Пошук і збирання таких доказів — річ, безперечно, потрібна, якщо до цього підходити з об'єктивних позицій, досліджуючи їх по-науковому. Це означає, що насамперед ми маємо використовувати всі більш-менш природні (тобто традиційні) пояснення, перш ніж робити гіпотези і висновки про існування слідів космічних прибульців. Узагалі проблемі SETІ (абревіатура від англійської назви Search for the terrаstrіal іntellіgence — «пошуки неземного інтелекту») присвячено безліч монографій та науково-популярних статей. Крім того, час від часу проводяться спеціальні міжнародні симпозіуми.
Роздумами з цього приводу ділиться відомий український астроном, член-кореспондент НАН України Клим Чурюмов.
— Климе Івановичу, небо, як відомо, має чи не для кожного з нас магічну притягальну силу. Можливо, це тому, що ми теж звідти прийшли на цю стражденну велегрішну Землю?
— Так, серед багатьох моїх колег існує цікава гіпотеза, що життя справді виникло на якійсь іншій планеті, але у межах Сонячної системи. Хоча адрес зазвичай наводиться кілька, та всі вони за своєю фізичною сутністю мають спільне підґрунтя. Приміром, навколо красеня Юпітера не один мільярд років кружляє велетенська замерзла краплина води — знаменитий його супутник Європа. За своєю величиною він, щоправда, подібний до нашого Місяця, проте майже цілковито складається з криги, товщина якої подекуди сягає 100 км. Звісно, що саме лежить під нею, можна поки здогадуватись, але в усякому разі деякі приблизні розрахунки підтверджують наявність у тамтешніх глибинах теплої життєдайної вологи, котра могла стати своєрідним материнським лоном для зростання й подальшого розвитку первісних живих істот. Тим більше, що товстелезний шар криги надійно захищав би їх від будь-якого негативного впливу ззовні. Отже, як бачите, ми можемо бути нащадками «європейців», особливо, якщо вони змушені були згодом у прямому розумінні цього слова боротися «за місце під Сонцем». Усіляких схожих сценаріїв стосовно мандрівних космічних капсул із мікроорганізмами зараз безліч, причому як у середовищі фантастів, так і дослідників Всесвіту.
— Тож тепер ми логічно підійшли до наступного, не менш інтригуючого запитання: чи існують де-небудь у космосі близькі нам брати по розуму?
— Згодний, це теж актуальна проблема. Адже ще давні греки, усвідомлюючи, що Земля лиш звичайнісіньке небесне тіло, робили висновок: раз на ній є життя, то значить, може бути ще десь. Тим більше, що наша галактика складається (це підраховано за допомогою фотознімків зоряного неба з великою точністю) з 200 мільярдів зірок. А Сонце знаходиться в одному зі спіральних рукавів Чумацького Шляху на відстані 8,5 кілопарсека, тобто 30 тис. світлових років від центру Галактики. Тож проблема існування позаземних цивілізацій поступово стає на наукову основу. Хоча попервах не обійшлося без відвертих «проколів». Причому чи не найгучніший з них тісно пов'язаний з іменами таких беззаперечних авторитетів зоряної науки, як американець П. Ван де Камп і наш співвітчизник Йосип Шкловський. Обом їм швидкий синусоїдальний рух Летючої зірки Барнарда видався настільки підозрілим, що причину його вони приписали наявності нібито трьох супутників на її орбіті. Однак із уведенням у дію кількох нових надпотужних телескопів (на Гаваях, у Чилі, в Криму) з'ясувалось, що все це лише оманливі аберації візуальних спостережень.
— Як у телескопи можна побачити планети, які, будучи дрібними космічними тілами, позбавлені до того ж власного світіння?
— Для цього існує кілька спеціальних допоміжних методів. Один із них, приміром,— спектральний аналіз, за допомогою якого можна, зокрема, помітити, що інколи окремі лінії зоряного спектра зміщуються то у блакитний бік, то в протилежний — червоний. Це, у свою чергу, може означати, що навколо певної зірки рухаються тіла, котрі збурюють її звичну траєкторію, змушуючи обертатись не навколо власної осі, а довкола деякого спільного центру. Завдяки спектральному аналізу та ефекту Доплера вдалося відкрити понад 350 планет. Тож якщо тут коли-небудь виникнуть близькі до земних умови (присутність повітря, рідини, тепла), то розвинеться якась примітивна форма життя.
— До речі, подейкують, ніби людство отримувало серійні сигнали від інопланетних істот, але не зуміло їх правильно розшифрувати.
— На жаль, ця інформація не відповідає дійсності, бо поки що Всесвіт відверто знеохочує багатьох невтомних дослідників своєю таємничою бездонною німотою. Щодо згаданих вами сигналів, то вони, певно, є відголоском ще однієї гучної псевдосенсації піввікової давнини, пов'язаної з історією відкриття так званих пульсарів — зірок із надшвидким обертанням. Спочатку дехто на Заході сприйняв їх за кодові позивні від «зелених чоловічків», після чого подальші спостереження в цьому напрямі були, звісно, засекречені. Та невдовзі ці перші промінці надії, що зажевріли, вкотре змінилися черговою порцією розчарувань.
— Напевно, і земляни не сидять, склавши руки, а можливими засобами намагаються якнайшвидше розповсюдити відомості про своє буття.
— Звісна річ! Причому для цього використовується чимало сучасних добре оснащених радіотелескопів і, зокрема, славнозвісний «Хабл». У будь-яку вільну від основної роботи хвильку вони передають спеціально підібрані серії імпульсів у напрямку найбільших зоряних скупчень. Проте тут є важливе застереження, яке варто враховувати. Мовиться про велику ймовірність існування хоча й високорозвинутих, але водночас агресивних цивілізацій, потенційно схильних до загарбницьких дій. Чи не затягнемо ми таким безвідповідальним ставленням до загальноприйнятих принципів безпеки зашморг на власній шиї?
— Даруйте, але мені здається, що людство радше себе погубить, безжально знищуючи навколишню природу, ніж дочекається якоїсь примарної зовнішньої загрози.
— Можливо, й так. Проте над нами майже повсякчас тяжіє й інша, куди реальніша космічна небезпека з боку малопримітних на вигляд, але підступних «хвостатих відьом» комет і таких самих непроханих гостей астероїдів. Причому теоретично це може трапитись буквально хоч зараз. Адже річ у тім, що нині нам відомі лише 10% астероїдів діаметром понад кілометр і 3% невеликих планет меншого розміру. Щоправда, останнім часом на Заході створено наземну мережу потужних телескопів, оснащених надчутливими матрицями, за допомогою яких можна зафіксувати кожен із долинаючих до нас квантів світлової енергії, охопивши, таким чином, в окуляр нічне небо. Можна сподіватися, що років через десять чи навіть менше всі потенційно небезпечні об'єкти разом із майбутніми їхніми орбітами будуть досліджені, а за нагальної потреби — знешкоджені.
— Як саме?
— Мабуть, найгарантованіший шлях — у момент максимального наближення запустити навперейми ракету з ядерною боєголовкою. Проте існують й інші, більш екологічно чисті способи відхилення руху небесних тіл від очікуваного контакту із земною кулею. Так, можна, скажімо, послати до небажаного гостя зонд із параболічною дзеркальною антеною. Вона на поверхні астероїда сфокусує промені Сонця, внаслідок чого його речовина від нагрівання потроху випаровуватиметься, що, в свою чергу, неминуче має призвести до реактивної зміни орбіти...