НАСИЧЕНА ТЕАТРАЛЬНА ДЕКАДА
Вересень і жовтень традиційно є місяцями пожвавлення мистецького життя. Тож якщо хтось упродовж літа дуже вже відвик від візитів до театральних та концертних залів, перші осінні місяці туди наполегливо покликали. Наприклад, у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка остання декада вересня була такою щедрою на мистецькі події, що цілком компенсувала недавню паузу.
Аve, «Марія»! Насамперед варто сказати, що вшосте відбувся Міжнародний театральний фестиваль жіночих монодрам «Марія». Якщо хтось вірить у дива, то багаторічне щасливе життя цього унікального в Україні й за її межами жіночого театрального форуму — одне з них. Мабуть, животворна енергія його засновниці, народної артистки України, лауреата Національної премії імені Т. Шевченка Лариси Кадирової, її подвижницька робота й невичерпна фантазія є тими золотими ключиками, що відчиняють двері будь-яких чиновницьких кабінетів. Цьогорічну артистичну імпрезу підтримали Міністерство культури і туризму, Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Т. Шевченка, Національна рада з гуманітарних питань при Президентові України, добродійний фонд «Наш дім — Україна» та інші інституції.
Торішній фестиваль «Марія» був присвячений творчості всесвітньо відомого Габріеля Маркеса і його художньому методові — магічному реалізму, а нинішній відбувся під знаком іншого славетного письменника — нескладно здогадатися, що Миколи Гоголя, адже 2009 рік є ювілейним для класика. Як зазначила Лариса Кадирова, така послідовність — невипадкова, бо, на її думку, творчість Маркеса є продовженням і розвитком фантастичного реалізму Гоголя, художній світ якого — це пограниччя, гра знаків і гра з реальністю, поєднання в прозі реалізму й фантастики.
Фестиваль «Марія» від свого заснування не являв собою лише антологію жіночих моновистав, у його програмі знаходився час і для наукових конференцій, «круглих столів», виставок. Так було й цього разу. Театральні й літературні критики, перекладачі, науковці мали можливість виступити з доповідями й обмінятися думками на міжнародній науково-мистецькій конференції «Магічний вплив М. В. Гоголя на світовий та український культурні процеси», а також на засіданні «круглого столу» «Полілог культур».
Традиційними на фестивалі є й виставки. Проте відмінність нинішньої «Марії» від попередніх полягає в тому, що нині у фойє Театру імені І. Франка у фестивальні дні були розгорнуті аж три експозиції. Одна з них мала назву «М. Заньковецька і М. Гоголь — земляки» за матеріалами з фондів музею славетної артистки. Виставили також живописні добірки двох митців — Сергія Якутовича й Костя Лавра. Організатори, звісно, намагалися задовольнити різні смаки, та, як на мене, найбільш різноманітною, інформативно, візуально, фактографічно насиченою стала перша з названих виставок. Основним засобом її експозиційної мови обрано фотографії та театральні костюми. І не абиякі, а ті, котрі вдягала сама Марія Заньковецька, незмінна патронеса фестивалю. Гості мали нагоду побачити сценічний одяг чотирьох героїнь видатної актриси: Олени з драми М. Кропивницького «Глитай, або ж павук», Марильці з вистави «Тарас Бульба під Дубном» К. Ванченка-Писанецького за твором М. Гоголя, Наталки Полтавки (саме в цій ролі Марія Костянтинівна дебютувала на сцені) і Терпелихи — її актриса втілювала в старшому віці.
Давні чорно-білі світлини увічнили обличчя й інших корифеїв українського театру в образах гоголівських персонажів. Серед них — Микола Садовський (Городничий), І. Мар’яненко (Хлестаков) — «Ревізор», 1907 рік, Лесь Курбас (Хлестаков) — постановка тієї ж п’єси 1916 року, Марко Кропивницький (Тарас) — «Тарас Бульба під Дубном», 1890-ті рр., Ганна Затиркевич-Карпинська (Мати) — «Ніч під Івана Купала» М. Старицького за М. Гоголем, 1890-ті рр.
Та в центрі фестивального життя все одно була незбагненна майстерність Актриси. Упродовж п’яти днів свої мистецькі набутки щедро дарували представниці Вірменії, Росії, України, Німеччини, Польщі, Японії, США. За годину-півтори кожна виконавиця встигала зіграти, розповісти, прожити на сцені ціле життя, а часом і не одне. Прискіпливий критик скаже (і я з ним погоджуся), що не всі вистави були однакові за творчим рівнем: ясна річ, деякі — сильніші, декотрі — слабкіші. Але всі вони містили дуже потужні звернення до публіки, часом невербалізовані, зміст яких у тому, аби нагадати кожній людині, що вона в цьому світі не сама, навіть якщо вважає себе самотньою, а отже, слід надолужити нестачу тепла, людяності, котра вже стала ознакою часу. А ліками від цієї хвороби мають стати зустрічі й повноцінне людське спілкування. І немає значення, де воно відбувається: у вузькому колі за столом чи в глядацькому залі — великому або камерному. Головне, щоб душа чула душу.
Не вдаватимуся до детального аналізу вистав, кожна з них, на мою думку, заслуговувала на увагу й мала своїх прихильників.
Обережно: класика Другою помітною мистецькою подією мала стати прем’єра вистави «У неділю рано зілля копала...» (п’єса Неди Неждани за однойменною повістю Ольги Кобилянської). Я невипадково написала «мала стати». А чи стала?
Даю на це запитання заперечну відповідь і намагатимусь її аргументувати. У своїх публікаціях я не раз писала, що вважаю недостатньою кількість постановок творів української класики на вітчизняній драматичній сцені № 1. І досі дотримуюсь тієї ж думки. Проте не завадило б і про якість подумати — вона в цій справі є зовсім не зайвою. Дивилася генеральний прогін притчі на дві дії, презентованої театром, читала оптимістичні слова в прес-релізі і думала, аналізувала...Автори прес-релізу пишуть, що для режисера-постановника вистави Дмитра Чирип’юка й решти постановчої групи «головним стало вічне питання: чим різняться любов та пристрасть? Де межа, після якої кохання перетворюється на руйнівну силу, що призводить до злочину? Чи є спокута за гріхи предків?»
Питання справді важливі й дуже цікаві для творчого дослідження. Але ж як опрацьовували їх у цій виставі? На жаль, не можу сказати, що по-ювелірному тонко і вдумливо.
Режисер Дмитро Чирип’юк представив публіці доволі архаїчну постановку, котра надто скидається на фольклорне дійство. Чудово розумію, що український театр за своєю природою синтетичний, складений з музичного, драматичного, пластичного компонентів. Та в цьому випадку з фольклорно-етнографічними та обрядовими сценами все ж перебрали міри. І вийшли вони на перший план, затінивши емоційне життя героїв — розвиток конфлікту, драму роздвоєння душі Гриця, який кохає двох і не в змозі комусь віддати перевагу. Не сприяє успіхові спектаклю й скоромовка, якою говорять актори — по-перше, а по-друге — надзвичайний галас, що зчиняється в масових сценах і не тільки, приміром, під час танців. Лемент чомусь видається постановникам найкращим засобом вираження сильних почуттів. Не навіюють оптимізму й сценічні виходи такого собі ансамблю співаків, виконавців досить специфічних сороміцьких пісень. І хоч творці вистави в розмові з журналістами дружно стали на захист сороміцького фольклору й наголошували на його великій популярності в буковинському регіоні, та все одно ці співи тут видаються штучними, надуманими, а головне — вони не виправдані сценічною дією.
Шкода, що за всіма тими огріхами губиться талановита гра двох молодих обдарованих франківців — Олени Фесуненко (Туркиня) й Олександра Форманчука (Гриць). Та що ж вдієш — для того й помилок припускаємося, аби вчитися на них. Сподіваймося, що наступні прем’єри Національного театру імені І. Франка в ювілейному та подальших сезонах будуть успішнішими.