МИСТЕЦТВО МЕДИТАЦІЇ І МОЛИТВИ
Нашого земляка Миколу Дудка фахівці називають найкращим у світі митцем, який працює в жанрі танка — традиційного культового живопису на сувоях, поширеного в Центральній Азії. У цьому змогли переконатися численні поціновувачі прекрасного в різних країнах світу, а ми — на персональній виставці художника в Музеї мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків у Києві.
Танка сповнені символізму: ікони-сувої не містять зображень людей — на них відбито величні, з іншого буття істоти, вищі тонко-духовні субстанції, які не завжди перебувають у звичних для нас фізичних тілах, зате наділені божественними властивостями, що й передано в найдрібніших деталях,— тут кожен жест рук (мудра), поза (асана), атрибут, відтінок кольору, форма мають певне значення.
Щоб бути живописцем танка, треба заслужити на особливий дозвіл ним стати,— самого бажання замало. Тому знайомство з подібним художником — це зустріч з провідником, через якого можна спробувати відкрити загадковий стародавній шифр прекрасного й багатоликого танка.
Процес творення — тривалий і складний. Матеріал, який використовується для буддійської ікони,— лляна і бавовняна тканина, а іноді й шовк для особливо важливих зображень.
Після підготовчих робіт художник, виконавши спеціальні ритуали очищення і медитації, окреслює контури малюнка в точній відповідності до буддійських іконописних канонів і починає розписувати полотно натуральними мінеральними фарбами, виготовленими з розтертих напівкоштовних каменів — лазуриту, малахіту, бірюзи, кіноварі... Насиченість барв підсилено золотом й сріблом. Потім ікону вшивають у парчеве обрамлення із шовковим покривалом, і, нарешті, відбувається обряд освячення танка, який здійснює досвідчений лама.
Завдяки мистецтву танка маємо можливість дізнатися про буддійський пантеон, про життя і духовні подвиги святих Великих Учителів, доторкнутися до таємниць буддійської філософії, зануритися в чистий світ гармонії і світла.
Але як сталося, що освічений європейський художник, який писав портрети, натюрморти, жанрові картини, захоплювався сюрреалізмом і успішно влаштовував свої персональні виставки, раптом зрікся західного стилю?
Виявилося, його завжди притягував Схід — своєю незвичайною космогонічною філософією, зануренням у медитацію. Художник бачив у цьому можливість свого духовного розвитку (тому й осів у Бурятії). А якщо людина стає на високий шлях самовдосконалення, вона неодмінно зустрічає духовних Учителів. А мудрість, як доброта і любов, не знає кордонів.
— Пане Миколо, те, що українець став буддійським художником, викликає неабиякий подив. Як Ви до цього прийшли?
— Певно, далося взнаки мандрівне життя. Я народився в 1962 році в Німеччині (місто Дессау) в сім'ї військовослужбовця радянської армії. Батька перевели до Волгограда, потім — до Урюпінська, відтак — у Кяхту (кордон Бурятії з Монголією). У 1971 році батька переводять в Улан-Уде — столицю Бурятії. Скільки себе пам'ятаю, я завжди малював і життя поза мистецтвом не уявляв. У 1979 році здійснив цілком природний вибір: вступив на художньо-графічне відділення в педучилище міста Улан-Уде.
Після закінчення — служба в армії. У 1985 році приїхав до Києва, бо батько на той час демобілізувався і повернувся з мамою на батьківщину. Вступив до Художнього інституту в майстерню Тетяни Голембієвської. Але через рік навчання мені набридло. Я блукав вечорами по Києву, дослухаючись, як на буддійських храмах під поривами вітру дзенькають дзвіночки, ці звуки викликали в мене хвилювання, манили на Схід. Уся молодість моя там минула, як художник я там визрів,— вісімнадцятирічним зробив у Бурятії дві персональні виставки світського живопису. Правда, і в Києві під час навчання влаштував дві виставки: в університеті імені Шевченка й у Спілці композиторів України. Та 1986 року повернувся до Бурятії. Невдовзі вперше зустрівся з видатним священнослужителем — ламою Дарма-Доді. Я розпитував його про буддійську філософію, духовний розвиток, практику медитацій, він пояснював. Усе здалося неймовірно цікавим, я зрозумів: певно, це той шлях, яким я хотів би йти. Навіщо живу на світі, як мені допомогти собі й іншим? Я відчув, що є реальна можливість це осягнути.
Згодом відбулася зустріч з моїм основним духовним Учителем Намкхаєм Норбу Рінпоче. Мій подальший розвиток як художника, буддиста, людини прискорився. Учитель якось сказав: «Спробуй малювати буддійські образи». Я спробував, і це неймовірно захопило. Поїхав учитися в Монголію до видатного майстра Хишиг Бояру, який здобув в Польщі унікальну освіту передусім як реставратор стародавніх творів. Але мене цікавила не так реставрація, як створення нового. Здійснив кілька поїздок до Непалу, де навчався в різних майстрів тибетської школи живопису. Зрештою, у 1995 році самоорганізувався і вирушив до Індії в місто Дхарамсала в резиденцію святійшого XVI Далай-лами, щоб повчитися в його особистого художника — преподобного Ген Сангей Еше. Ця приголомшлива людина відкрила інший шар мого життя і мого світосприйняття. Я привіз із собою велику пачку фотографій зі своїм релігійним живописом — танка, які пройшли горнило виставок. Учитель їх довго розглядав — години зо дві; врешті повернув світлини і сказав: «А тобі не треба вчитися, ти й так усе добре знаєш». У мене серце тьохнуло: «Невже він таким чином відмовляє?». Кажу: «Я приїхав до Вас учитися, хочу залишитися, щоб осягнути це мистецтво з нуля і аж до максимального знання». Він засміявся у відповідь: «Тоді йди в клас і малюй, як усі». І я пішов, оскільки хотів систематизувати знання, які здобув у Бурятії, Монголії, Непалі.
Не забуваймо, що в Радянському Союзі релігія була знищена, крупиці знань — розпорошені, не було ніякої системи. Тому й поїхав до Індії, де мені всміхнулося щастя: через півтора року я одержав диплом про освіту, яку зазвичай здобувають упродовж п'ятьох років. Правда, малював майже двадцять чотири години на добу. Коли мені вручали диплом з правом викладання, я, дуже зворушений, запитав: «Що я можу зробити для Вас?». Мені відповіли: «Повертайся туди, звідкіля приїхав, і будь там корисним». Саме це я й намагаюся робити.
Мої виставки — це популяризація насамперед мистецтва, а не релігії, я завжди на цьому наголошую, бо інакше можна зачепити почуття людини іншого віросповідання, образити її, викликати ревнощі. А мистецтво — нейтральне, воно поза межами релігійних поглядів й упереджень. Отож я показую прекрасне східне мистецтво танка, те, яке воно глибоке, тонке і по-філософському значуще. Потім, якщо людина зацікавиться підґрунтям, ми можемо поговорити про релігію, про філософський аспект, а якщо людині стає ще цікавіше, тоді вже ведемо мову про медитацію, про тонке налаштування душі.
— У чому для Вас особисто полягає особливість танка?
— Напевно, в тому, що в танка відображається істинне обличчя людини. І нехай зображено чоловіка чи жінку, чи якесь гнівне божество, чи ще щось узагалі незрозуміле, чортяку якогось, це ваша істинна природа, ви — в чистоті сприйняття, у своєму оголеному первісному вигляді. Сенс мистецтва танка — показати людині її природу. Після цього в неї виникне запитання: «Чому це так?» Розсудливий захоче знайти відповідь, полізе в Інтернет, почне книжки шукати, міркуватиме: «А де тут моє місце? У чому суть моєї участі в зображеному?» І, зрештою, він цю відповідь знайде.
Танка — це візуальна підтримка й духовне керівництво на шляху до просвітління, люди, крім чудового художнього виконання, жадають від художника глибокої віри і знань. У сучасному світі танка не тільки шанують за глибину, а й цінують як видатні твори мистецтва. Спочатку вони були серцевиною монастирів, пізніше зайняли своє місце в знаменитих картинних галереях, музеях й інтер'єрах, позначених тонким смаком. Вони є духовною підтримкою для релігійних людей і чудовими творами для поціновувачів мистецтва й естетів.
— Цікаво порівняти життя в нас й у вас. З одного боку, ми в Україні маємо повну волю, чи то «бєспрєдєл» демократії: хочеш — голяком гуляй, хочеш — матюкайся, хоч би й з екранів телевізорів. З іншого боку, люди, які не крадуть, відчувають цілковиту несвободу: не можуть поїхати туди, куди хочуть (квитки коштують ого-го-го скільки!), телебачення неможливо дивитися через рекламу і сцени насильства, у продуктах харчування майже немає натуральних компонентів, ліси й річки — поприхватизовані... А що таке Бурятія? Осколок радянської імперії чи духовна свобода в межах буддизму? Коли я розглядав Ваші роботи, упіймав себе на думці, що в мене зовсім інші ментальність, психологія. Ваші танка багатофігурні, на них чимало предметів і деталей, я не можу сконцентруватися, вичленувати головне. Потім подумав: а може, так і треба — художник своїми роботами відвертає мою свідомість від проблем, вони ніби зникають через те, що я не можу зосередитися, зібрати докупи стереотипи. У цьому, очевидно, відмінність європейського живопису (у кожній картині все крутиться навколо смислового акценту-плями) від східного. А на життєвому рівні чим відрізняється Україна від Бурятії?
— Відповідь, напевно, є дуже простою. Усе залежить від нашого сприйняття, від того, як дивитися на Україну чи Бурятію. Ви говорили про певну свободу і несвободу в Україні одночасно, те саме можна сказати й про Бурятію. Ніхто не заборонятиме там голим ходити, чи лаятися, чи виражати себе якось інакше. З іншого боку, там у бідняка й людини середнього статку такі самі проблеми, що й в Україні, й у всьому світі, отож виникає відповідь: усе залежить від нашої свідомості, від того, як сприймаємо дійсність. Буддизм учить правильно сприймати явища життя, правильно реагувати на них.
Люди намагаються змінити те, що їм не подобається, опанувати те, що до вподоби, і не віддавати його іншим, мовляв, це — моє. Глобальна проблема людства — егоїзм індивідуумів.
Але ж можна відсунути егоїзм подалі, трошки інакше поглянути на світ, на своє перебування в Україні. Так, грошей, скажімо, мало, зате є дві руки, дві ноги, є голова на плечах, ви здорова людина, отже, під цим кутом зору можна подивитися на життя як на радість, і ця радість — у ваших руках, у вас самих. Тоді й життя зовсім інакшим здаватиметься — незалежно від того, де ви живете: в Україні, у Бурятії чи в Америці.
Колись, за Радянського Союзу, ми в райдужних барвах уявляли Європу і США, а нині, як і тоді, я впевнений на сто відсотків, що за «бугром» стикаються з такими самими проблемами, що й у нас, якщо не з гіршими, тому що там світ ще жорсткіший до людини. Звичайна «маленька» людина нікому не потрібна — ні там, ні тут, вона потрібна самій собі, тому важливо все повернути на власну особистість: сприймати себе радісно і повноцінно в цьому світі, бо життя дуже коротке і треба прожити його світло, незалежно від зовнішніх обставин.
— А хтось заперечить: як радіти, якщо немає можливості напитися з крана води, бо вона отруєна?
— Тоді потрібно брати воду з іншого джерела, купувати. У нас в Улан-Уде ми сміливо відкручуємо кран, п'ємо воду і насолоджуємося. Зате в Бурятії не маємо тих можливостей, що є в Україні,— театрів, музеїв, концертів, де можна насолодитися прекрасним мистецтвом. У нас дуже небезпечно ходити ввечері по вулицях, бо бешкетують хулігани, п'яниці...
Плюси і мінуси є скрізь, тому що світ — це сансара. Санскритське слово «сансара» символізує колесо: є добре і погане, моє і не моє, чорне і біле, і так далі. Крайнощі постійно змінюються: сьогодні добре, сонце, радісно, завтра дощ піде... Усе залежить, повторюю, від нашого сприйняття: і дощ можна сприймати як щось прекрасне, приємне і корисне, і сонце можна сприймати як щось жахливе, здатне спопелити, коли від спеки голова болить...
Мої картини спрямовані на формування сприйняття життя як радості, а світу навколо нас — як раю. Рай нічим не відрізняється від нашого життя, зокрема й у Києві. У раю перебували Адам і Єва, але вони з'їли яблуко пізнання, й усе для них одразу стало пеклом, хоча Едем, у якому вони насолоджувалися, залишився таким самим. Отже, пекельне не зовні проявилося, а в їхній свідомості.
— Чи траплялася у Вашій діяльності містика?
— Містика відбувається щодня, треба вміти її бачити і відчувати. Наприклад, я готував виставку в Монголії в Центральному художньому музеї «Fine Arts Museum» імені Дзена Базару. Для монголів танка — їхнє споконвічне мистецтво, у всіх буддійських монастирях, храмах зберігаються сотні тисяч ікон, тому мені було цікаво зробити виставку безпосередньо для носіїв цієї культури, для знавців — від малого до великого. Правда, люди спочатку купували квитки, бачачи великий ажіотаж на вулиці, мовляв, приїхав слов'янський художник Микола Дудко з виставкою буддійського мистецтва. Вони йшли дивитися на твори мистецтва, але в залі наче потрапляли до храму, з ними відразу відбувалася метаморфоза: вони молитовно складали руки, кланялися образам, молилися, їхня свідомість миттю трансформувалася завдяки моїм роботам. Для мене це — найвища оцінка й критерій того, що я йду правильним шляхом. Міркою є не гроші, а духовне ставлення до моїх робіт.
До речі, у цьому монгольському музеї працює старійшина-мистецтвознавець найвищої кваліфікації, котрий на своєму віку бачив неймовірну кількість видатних творів, у тому числі танка, які там з любов'ю зберігають з давніх часів. Про це мистецтво, до речі, не можна сказати, що воно довговічне, його основою є тканина і натуральні барвники на тваринному клеї, які бояться води. Отож, коли експозиція була вже вивішена, зайшов цей чоловік і запитав: «Відкіля привезені ці стародавні танка? Яким чином вони так добре збереглися?»
Йому відповіли: «Ці танка створені в наші дні українським художником Миколою Дудком. Ось він поряд стоїть». Для мене це було найвищою похвалою, визнанням, що я точно вловлюю дух буддійської релігії і культури.
— Що означає для Вас Київ?
— Це батьківщина моїх батьків, тут живе моя мама (батько, на жаль, помер). Київ — це місто очної зустрічі з мистецтвом, яке до того я вивчав з книжок, споглядав на репродукціях, а тут наяву побачив геніальні твори Врубеля, Васнецова, Нестерова. Пам'ятаю, як у невеликій Кирилівській церкві був уражений розписами Врубеля, я переліз через огорожу перед іконостасом і благоговійно завмер, я молився не іконам, бо до християнства ставлюся спокійно, а Врубелю. Для мене Київ — це Володимирський собор, Софія Київська, Києво-Печерська лавра, стародавні будинки, у яких відбилася історія мистецтва і життя художників.
— Скільки тисяч кілометрів до Вашого дому?
— Гадаю, тисяч з вісім. Дуже далеко. І близько.