«ХТО Ж ПОТРЕБУЄ СЛІВ ТВОЇХ?»
З-поміж численних імен українських літераторів, що повертаються із небуття, яскравою зіркою є постать Богдана-Ігоря Антонича. Нині його поезію вивчають у школі, а не так давно його ім’я було вилучене з усіх підручників, бо надто «незручним» був для літератури соцреалізму. У статті «Національне мистецтво» Антонич задекларував своє ставлення до творчості: «Треба сказати різко: отже, ні! Мистецтво не відтворює дійсності, ані її не перетворює, як хочуть інші, а лише створює окрему дійсність».
100 РОКІВ
ТОМУ НАРОДИВСЯ
БОГДАН-ІГОР
АНТОНИЧ
«Вірю в землю батьківську і її поезію» Богдан-Ігор Антонич народився у селі Новиця на Лемківщині у сім’ї сільського священика. Любов до віршів прищепила йому вихователька, котра знала безліч казок, пісень, читала поезії. «Проти розуму вірю,— писав поет,— що місяць, який світить над моїм рідним селом у Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Рима, Варшави чи Москви... Вірю в землю батьківську і в її поезію». Навчався у польській гімназії в містечку Сяноку, де дві години на тиждень відводилося українській мові.
У 1928 році Богдан-Ігор став студентом Львівського університету. Вивчає славістику під опікою професора Г. Гертнера, стає його улюбленим учнем. Поет мав їхати за державний кошт до Болгарії для поглибленого вивчення слов’янських мов, але, як часто буває, поїхав хтось інший...Та й тогочасна політична ситуація була несприятливою для вивчення української мови. Адже і Львівський університет був на той час польським навчальним закладом. Після поразки ЗУНР польська окупаційна влада жорстко переслідувала усе українське, зокрема було розгромлено український підпільний університет. Тож не дивно, що в часи навчання Антонича в університеті не було відділення україністики. Втім, студенти, котрі навчалися на факультеті слов’янської філології, створили поза університетом гурток україністів, де читали реферати, обговорювали не лише новинки художньої літератури, а й свої власні твори. У спогадах сучасників Антонич залишився як скромний, замріяний, малоговіркий поет. Оточуючі приймали його радше за наддніпрянця, настільки добре він опанував українську літературну мову. За блискучими результатами була прихована копітка праця.
1934 року поет одержав диплом магістра філософії. Проте на відміну від багатьох випускників, які мали можливість зайнятися подальшою науковою роботою та обійняти державні посади, у Антонича такої змоги не було. Його справжнім покликанням була література, і на хліб він заробляв пером. Друкується у газетах і журналах, пише статті про літературу і мистецтво, деякий час редагує молодіжний журнал «Дажбог». У першій поетичній збірці «Привітання життя» поет заявив про себе як про активну творчу особистість.
«Зелене євангеліє» Ширше визнання принесла йому збірка «Три перстенці», в якій світ фольклорних уявлень і символів стає джерелом натхнення поета. Критики зазначають, що в «Трьох перстенцях» світ поета існує ніби у двох вимірах, кожен із них має певну самостійність і водночас вони взаємопов’язані. Світобачення Антонича нерозривно пов’язане з природою, яка наснажує і надихає його на творчі пошуки. Поступово у концепції світу поета відбуваються певні зміни: від лемківського язичництва він намагається осягнути прапервісність природи. У поетичних збірках «Книги Лева» і «Зелене євангеліє» прагне охопити весь цикл космічної світобудови від початку «прапервісного мороку природи» до загибелі, апокаліпсису. Ліричне «я» поета цілком розчиняється, «зростається» зі світом рослин, тварин, зірок (критики означили поетичну концепцію Антонича як біологізм).
Нас двоє — два кошлаті
й сплетені кущі,
І усміх наш — метелик ніжний
і крилатий.
Проколені думки, мов бджоли
на дощі,
Тріпочуться, на гостре терпня
міцно вп’яті.
Зрозуміло, що з позицій літератури соціалістичного реалізму, котра заперечувала божественне начало, «зелене євангеліє» Антонича сприймалося як щось вороже і неприйнятне. Нині, коли ідея взаємодії природи і суспільства, енергії людського розуму і етики набуває все більшого поширення, поезія Антонича сприймається інакше. Адже вона проголошує єдність людини з природою, з біосом, вписує людину у вічний колообіг усього живого, утверджує «розумне в природі», а в людині — «природне» як одну з умов їхнього обопільного виживання.
«Моя країно зоряна, біблійна й пишна...»
Тема людини й одухотвореної природи лишалася центральною в його творчості.
«Антонич був хрущем і жив
колись на вишнях,
На вишнях тих, що їх оспівував
Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна
й пишна,
Квітчаста батьківщино вишні
й соловейка!»
Образ поета-хруща на шевченківській вишні, який став візитною карткою Антонича, свого часу викликав чимало запитань. Аби покласти край обвинуваченням, поет сам дав відповідь на докори критиків: «Антонич така сама частина природи, як трава, вільхи, зозулі, лисиці тощо, частина, органічно зв’язана із загальним біологічним ростом...Образ з славним уже хрущем до деякої міри має джерело в подібному відношенні до природи. Але його зміст таки інший. Вірш «Вишні», що в ньому виступає цей образ, висловлює зв’язок з традицією нашої національної поезії, а зокрема з шевченківською традицією. У цій традиції поет почуває себе одним дрібним тоном (малим хрущем), але зате врослим у неї глибоко й органічно, наче сягав коріння ще шевченківських часів».
Аби глибше зрозуміти поезію поета, слід зазначити, що для нього Шевченко — національна гордість, святе ім’я. Поет бачить у Шевченкові втілення народного гніву і надії, він — «вогонь, людина, буря, а печать його слів «пропекла до дна нам душі».
Критики небезпідставно стверджували, що Антонич розвивав сольні партії тополиних арф і флейтових мелодій, започаткованих раннім Павлом Тичиною, що проспівав «зелений гімн природі».
«...під лопіт крил
і мегафонів» Остання збірка Антонича «Ротації» — книга про місто. Щодо тематики, її можна вважати продовженням «Привітання життя». А щодо розвитку філософських мотивів — «Книги Лева». У збірці виразно прозвучали соціальні мотиви поезії Антонича. Потворам рукотворного міста автор пророкує загибель. Осуд поета в сучасному місті викликав передовсім дух гендлярства й продажності. Збірку пронизує образ грошей, який переростає в суцільну розгорнуту метафору. Всесилля купівлі-продажу веде до розтління душ, морального переродження особистості, до втрати людської подоби.
На відміну від попередніх поезій, де все було насичене гармонією і любов’ю, в урбаністичному циклі панує суцільна дисгармонія, наближена до хаосу. Поетові ввижається, що світ «котиться в провалля під лопіт крил і мегафонів».
Поет прагне віднайти гармонію у світі за допомогою поетичних образів, але внутрішні суперечності ставлять більше запитань, ніж дають відповіді. Остання книга Богдана-Ігоря Антонича завершується запитанням до самого себе: «Хто ж потребує слів твоїх?» Як кожен справжній поет, він прагне, аби його слово відлунювало у наших серцях... Хоча смерть поета постигла в пору злету його таланту (6 липня 1937 року), посіяні ним зерна дали добрі сходи. Антонич повертається до нас — поет, для якого людина і природа — єдине ціле.