РЕАЛІЗМ УТОПІСТА МИКОЛИ НЕПЛЮЄВА
У село Воздвиженське Ямпільського району на Сумщині приїздять туристи з Європи задля ознайомлення з батьківщиною Миколи Неплюєва, творчість якого добре відома в розвинених країнах, У нас же лише робляться перші кроки для вшанування пам’яті видатного світського богослова, організатора, народного соціального утопіста, педагога і просвітителя.
1. Хто ж був Микола Миколайович Неплюєв (1851-1908)? Які ідеї його надихали? Чим він захоплював і що можуть запозичити з його творчої спадщини наші сучасники?
Народився в селищі Ямпіль (тоді Чернігівської губернії), належав до давнього дворянського роду, історичне коріння якого сягало боярина Андрія Кобили — родоначальника династій Романових, Шереметьєвих та інших відомих родів. У дитинстві його оточували багатство й розкіш. Змалечку полюбляв читати Євангеліє. Здобув юридичну освіту в Петербурзькому університеті, служив радником в російському посольстві в Німеччині.
Читання, пильна зацікавленість суспільними процесами спонукали Миколу Неплюєва до осягнення великої мети — збудувати максимально справедливе суспільство, в основу якого були б покладені провідні християнські заповіді. Характерно, що він щонайбільше уваги приділяв первинній ланці, тій, котру нині називаємо місцевою громадою. У працях мислитель висловлює сподівання на підтримку своїх починань іншими поміщиками, що насправді не відбулося. Мабуть, у цьому й відбилося спільне, що єднало М. Неплюєва з попередниками-утопістами.
Свій суспільний ідеал він називав трудовим братством, вважав, що саме така форма життя найбільше узгоджується із засадами християнства. «Адже Святі Апостоли навчили нас того прикладом братських общин, цієї єдиної форми соціального устрою, яка цілком відповідає братерській любові»,— стверджував світський богослов і публіцист. Сільська община приваблювала Неплюєва можливістю організації виробництва та розподілу продуктів, втілення певної конкретної території, налагодження освітньо-виховного процесу. Він остаточно вирішує взяти на себе моральну провину предків-дворян перед рідним народом і присвятити своє життя турботам про його освіту, культуру, добробут.
1880 року Микола Неплюєв оселяється в родових маєтках Ямполя і хутора Воздвиженського, починає втілювати свою мрію на практиці. Найпершими його помічниками стають мати і сестри — Ольга та Надія. Спочатку влаштовує притулок для селянських дітей-сиріт, особисто опікується їхнім вихованням. У Воздвиженському починає працювати чоловіча сільськогосподарська школа, а потім — жіноча Преображенська. Микола Неплюєв — фундатор Трудового братства в селі Воздвиженському, теоретик і практик — поклав в основу трудового виховання власні ідеї. У заснованих ним закладах давали ґрунтовну і різнобічну освіту.
Учні працювали в шкільному господарському комплексі, у якому були ферми, сади, пасіка, майстерні. Окрім спеціальних дисциплін, викладали й релігійно-моральні, вчили розуміти мистецтво.
У 1889 році перші шестеро вихованців закінчили навчання. Половина з них побажала залишитися в стінах закладу. Для них була організована особлива сільськогосподарська община — «Перше трудове братство». Заклад розростався, повноправні брати вважалися господарями маєтку, користувалися одержаними прибутками. Прийомні хоч і мали фінансові права, але не брали участі у вирішенні найважливіших питань спільноті. Були ще й так звані змагальники — ті, хто жив поза школою, але сповідував її ідеали.
Моральні засади, на яких гуртувалися вихованці Трудового братства,— віра, любов і праця. І неодружені, і сімейні об’єднувалися у професійні братські сім’ї (хліборобів, тваринників, учителів тощо). Мешкали в окремих кімнатах багатоквартирного будинку. Найменших виховували в дитсадку, а з восьмирічного віку вони ставали школярами. Відомий французький економіст Анатоль Ларуа-Больє в 1898 році на засіданні Паризької академії наук зазначив, що в економічному відношенні це було «кооперативне товариство виробництва і споживання». Майно, крім особистих речей, вважалося колективною власністю. Одержані в господарстві прибутки розподілялися максимально справедливо.
2. Одночасно з організаційною роботою Микола Неплюєв писав цікаві за змістом книжки: «Історичне покликання російського поміщика», «Хліб насущний», «Благовіст біблійний», «Християнський світогляд». Завдяки цим працям і статтям у періодиці він набув високого авторитету світського богослова і публіциста. Прихильники утопічних теорій побачили у його творах вказівку на реальні важелі забезпечення життєдіяльності господарсько-побутового утворення, здатного розвиватися і прогресувати.
Останні роки життя Микола Миколайович цілком присвятив християнським проповідям. Відверто боявся соціалістичної революції. Активно пропонував суспільству підтримати започатковану ним справу, але тодішні дворяни не поспішали підкріплювати починання ділом.
Скоро М. Неплюєва не стало. Трудове братство проіснувало до 1929 року, одначе останнє десятиліття виявилося для нього драматичним. Продовжувачі його справи намагалися пристосуватися до нових пролетарських умов, але фатальний кінець був запрограмований. Спочатку ГПУ репресувало керівників Трудового братства і перетворило його на артіль імені Жовтневої революції, а в 1929-му на хвилі тотальної колективізації братчиків насильно виселили з Воздвиженського.
Офіційна радянська пропаганда замовчувала унікальне сільськогосподарське товариство. Коли 1967 року в селі створили музей історії місцевого колгоспу, на окремому стенді М. Неплюєву відвели місце поміщика-контрреволюціонера, який в очах компартійних функціонерів залишався ненависною постаттю. Хоча й визнавали за ним факт добровільної передачі громаді власного багатства.
Нині важко уявити, що сто років тому тут вирувало життя, про Воздвиженське знали у високоосвіченій Європі, приїздили сюди священнослужителі, письменники, діячі науки. Лише величезний дубовий хрест на могилі М. Неплюєва нагадує про історичну дійсність.
Директор народного музею Трудового братства Валерій Авдасьов поступово повернув із забуття ім’я славетного земляка. Обладнано фондосховище: прижиттєві видання творів М. Неплюєва, його листи, особисті речі братчиків, сестер Ольги Неплюєвої та Надії Уманець.
3. Місцеве населення сповнене рішучості окультурити історичну спадщину Воздвиженського, облаштувати туристичний маршрут. Адже сюди вже тепер їдуть з Києва, Москви, Санкт-Петербурга, Німеччини, Фінляндії, Франції. Туристи влітку ночують у завбачливо прихоплених спальних мішках, не зупиняє їх те, що тут немає «зіркових» готелів. Проте неувага до пам’яті людини, котра викликає захоплення в Європі, породжує сумні думки. Не встигли занепасти об’єкти комплексу, хоча й потребують ремонту старовинні будівлі, дім М. Неплюєва.
Наостанок — ще про значення спадщини Миколи Неплюєва для суспільної практики. Справді, слід визнати певну його причетність до кола мислителів так званого утопічного напряму. Та якщо утопічні теорії і практичні починання, котрі з них випливали, зрештою зазнавали краху внаслідок їхньої об’єктивної неспроможності, то Воздвиженське трудове братство довело свою життєздатність. Лише спершу воно існувало на кошти М. Неплюєва, а вже невдовзі перетворилося на рентабельну і різновекторну структуру. Урожайність сільськогосподарських культур на полях братства у 2,5 раза перевищувала середню в Чернігівській губернії. З 1902 року тут функціонувала локальна телефонна мережа. У 1917 році з’явилася власна електростанція, котра забезпечувала струмом навколишні будинки. На місцевих полях працював селекціонер Семен Черненко, який вивів 17 нових сортів яблунь і груш. У 1911 році на Всеросійській сільськогосподарській виставці братський маєток був відзначений великою золотою медаллю.
Чи не найголовнішим було те, що організаційно-моральні засади приваблювали його учасників і викликали заздрість оточення. Багатьом хотілося б жити так, як у Воздвиженському.
Невже, якщо людство пошановує вдячною пам’яттю мрійників-утопістів, котрим лише прагнулося віднайти шляхи до кращої моделі суспільного життя, дозволимо забути Миколу Неплюєва, який створив переконливий його зразок?