ДИХАТИ ВЛАДІ В ПОТИЛИЦЮ
Стан правозахисного руху в Україні, його проблеми й мету обрано об’єктом аналізу учасниками засідання за «круглим столом», організованого Фондом сприяння «Вільна Європа». Несподіванкою стали дебати навколо питання про те, чи є в нашій державі громадянське суспільство або його прототип.
ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ ЯК ПРОТИВАГА
І ДОПОВНЕННЯ ДО ДЕРЖАВНОЇ МАШИНИ
Утопія, яка принесе розчарування? Потрібно шість місяців, щоб організувати вибори, десять років, щоб запровадити ринкову економіку, і ціле покоління для того, щоб створити громадянське суспільство. А без нього немає демократії.
Ці слова належать одному з провідних сучасних мислителів, англо-німецькому соціологові, філософові, політологу і громадському діячеві Ральфу Густаву Дарендорфу.
Громадянське суспільство — це сукупність соціальних утворень (груп, колективів), об’єднаних специфічними інтересами (економічними, культурними, етнічними), що покликана контролювати діяльність державної машини. У країнах, які належать до так званих нових демократій, будь-яка організація, здатна позитивно впливати на уряд, може розглядатися як складова громадянського суспільства, що зароджується.
В Україні з цього приводу висловлюють й іншу думку. Її адепти схиляються до того, що ідея громадянського суспільства є такою ж утопією, як і соціалістична ідея. Як аргумент наводять той факт, що вони обидві прийшли до нас із Західної Європи, а не зросли на ґрунті місцевих споконвічних цінностей. Оскільки експеримент із запровадження соціалізму ці вчені вважають невдалим, то прогнозують, що те саме чекає й на втілення ідеї громадянського суспільства. Уникнути втрат і розчарувань можна, покладаючись на власні сили, залишаючись вірними принципам, які начебто притаманні нашому менталітету. Авторів такої концепції аніскільки не бентежить, що країни, які втілили соціалістичні принципи не на словах, а на ділі, виявилися успішнішими за нас. Тим часом переважна більшість представників громадських організацій, спираючись на аналіз своєї діяльності, стверджує: якщо владі дихати в потилицю, прискіпливо придивлятися до того, що вона робить, позитивні результати рано чи пізно з’являться.
Деякі представники влади солідарні з недержавними утвореннями. А голова Державного комітету в справах національностей і релігій Юрій Решетников висловлює стурбованість з приводу того, що громадянського суспільства в нашій країні поки що немає. Йому дуже хотілося б, аби воно було, але нині ефективною можна назвати діяльність хіба що грантоотримувачів та навколопартійних структур, а цього для повноцінного розвитку демократії замало. І ще один аспект: члени громадських організацій не хочуть йти у владу, аби докладати зусилля, знання, вміння, досвід до вирішення суспільних проблем. Певно, це висловлювання можна розглядати не тільки як критику, а і як високу оцінку потенціалу недержавних формувань.
У легалізації
відмовити Разом з тим чинне законодавство про об’єднання громадян, ухвалене на початку 90-х років минулого століття, суперечить дійсності, потребам громадянського суспільства та міжнародним стандартам (зокрема ст. 11 Європейської конвенції з прав людини). На цьому наголосив виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Володимир Яворський.
Порушено права на свободу асоціацій. Неможливо створити деякі види об’єднань за уподобаннями, наприклад, юридичних і фізичних осіб, асоціації об’єднань громадян і добродійних організацій, а також асоціації доброчинних організацій.
Чи не найбільшою проблемою для правозахисних організацій залишається конституційне положення про те, що громадська організація може займатися захистом прав лише своїх членів. Це положення закону про об’єднання громадян призводить до значного звуження їхньої діяльності.
Ще одним каменем спотикання є істотні обмеження видів діяльності об’єднань. Недоступними, зокрема, виявилися такі сфери, як видавнича чи експертна. Складнощі виникають і через територіальний статус об’єднання — сфера його можливої діяльності поширюється тільки на місце реєстрації — село, місто, район у місті. До слова, такі обмеження є дискримінаційними, адже прибуткових організацій вони не стосуються.
Через недосконалість законодавства головні управління юстиції торік відмовили в легалізації понад 800 громадським формуванням, а територіальні управління — засновникам понад 400 таких утворень. Найбільшу кількість відмов підготували головні управління в Києві, Черкаській, Одеській, Львівській, Донецькій, Дніпропетровській, Київській областях та Автономній Республіці Крим. Інформація про причину таких рішень є недоступною.
Правозахисники вбачають вихід у тому, щоб замість чинного Закону «Про об’єднання громадян» ухвалити закон «Про громадські організації», який би узгоджувався з вимогами Європейської конвенції про права людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та рекомендаціями комітету міністрів держав — членів Ради Європи «Про правовий статус неурядових організацій у Європі».
Міністерство юстиції та робоча група з представників громадськості підготували проект закону «Про громадські організації». Документ схвалено урядом, який подав його на розгляд Верховної Ради, однак нещодавно профільний парламентський комітет відмовився його обговорювати.
Укотре
про концепцію етнополітики Застарів і суперечить сучасним реаліям також закон «Про національні меншини», ухвалений 1992 року. Це є суттєвою перешкодою, адже до індивідуальних прав додалися групові права, і вони стали не менш актуальними, зазначає голова Асоціації єврейських організацій і громад України Йосип Зісельс. Навіть юридичне поняття національних меншин, сформульоване в ст. 3 згаданого закону, є недосконалим. Воно не відображає справжньої етнічної ситуації в країні. Національними меншинами не можна вважати кримських татар, гагаузів, караїмів та кримчаків, чий етногенез відбувався на землях сучасної України. Ці етноси не мають державних утворень поза межами нашої країни. На думку експертів, зважаючи на чисельність кримських татар (їх у державі майже четверть мільйона), рівень їхнього національного самоусвідомлення та спільності між собою, їх слід ідентифікувати як народ. Караїмів та кримчаків, які мають особливий статус, пропонують вважати корінними народами.
Не ухвалено концепції етнополітики в державі, а саме з неї мають випливати всі закони, зокрема про реабілітацію депортованих народів, про реституцію власності громад.
У тому, що діяльність правозахисних організацій у нашій країні є вкрай важливою, сумнівів не виникає, хоча б з огляду на перелік проблем, окреслених учасниками засідання за «круглим столом». Зокрема, правоохоронні органи є найбільшими порушниками прав людини. Чимало претензій виникає до правозахисних державних інституцій: прокуратура не забезпечує розслідування випадків катувань і жорстокого поводження, омбудсман не складає щорічного звіту. Не менш важливою проблемою є незалежність кожного окремого суду і кожного окремого судді. Водночас 70% судових рішень не виконуються, а це змушує говорити про суд як про фікцію. Досі не запроваджено суд присяжних, положення про який є в Конституції. Вища кваліфікаційна комісія суддів працює — хто б міг подумати! — на громадських засадах. Неможливо зібрати статистику стосовно злочинів, скоєних на ґрунті ксенофобії — усі вони попадають у графу «хуліганство» чи «дрібне хуліганство». І найстрашніше — чиновники не реагують на критику з боку громадянського суспільства.