ДИВОСВІТ АННИЧКИ КОЛОС
Анничку Колос знаю давно — відтоді, коли малярка почала брати участь в Олійниківських читаннях, присвятивши кілька робіт пам'яті незабутнього письменника-гуманіста.
Не раз побували ми в одній групі на батьківщині Степана Івановича — в Пасицелах, де народився автор фейлетону про браконьєрів, що став основою знаменитого фільму «Пес Барбос і незвичайний крос»; у Левадівці, де зростав майбутній літератор та державний діяч і звідки пішов у світ із сундучком, у якому лежало кілька зошитів і вишиванка; та в Одесі, де навчався в педагогічному інституті, щоб із «сельского мальчика» перетворитися на славетного сміхотворця, який викривав хапуг, зарозумілих чиновників і ледарів. Думалося: чому художниця, начебто далека від красного письменства, зацікавилася постаттю Степана Олійника? І дійшла висновку: либонь, припали до душі любов до оточення, простота і щирість у відтворенні світу. Саме ці риси притаманні й художниці — немов осяяні зсередини, з часом виявляються все сильніше. Отож мала нагоду простежити динаміку творчості киянки протягом десяти років, побувавши на кількох виставках її робіт, м'яких, ліричних і тонких.
Анничка Колос з'явилася на світ у мистецькій київській родині. Батько Валентин Бавіловський та мати Ганна Колос — архітектори, дідусь — Сергій Колос, відомий художник-бойчукіст, послідовник Бойчука, Нарбута, Мурашка, братів Кричевських. І хоча майбутня мисткиня не пам'ятає знаменитого предка, бо народилася в рік його смерті, мистецьким духом була перейнята вся атмосфера вдома. Приходили студенти художнього інституту, де Сергій Григорович свого часу викладав і був одним з фундаторів цього ВНЗ. Власне, за підручником професора Сергія Колоса «Українське народне мистецтво» й досі навчаються студенти творчих закладів. Отож не дивно, що дівчинка почала малювати з двох років.
Анничка розповідає, що спочатку її, як і будь-яку дитину, вабили тваринки. Собаки, леви, тигри — чи не всі мешканці зоопарку «гостювали» в їхній квартирі, живучи в дитячій уяві. До того ж, скільки себе пам'ятає, в їхній оселі жили тер'єри й сіамські кицьки. Спостерігаючи за домашніми улюбленцями, малій хотілося передати на папері якусь мить, щоб потім показати мамі й татові, друзям: дивіться, мовляв, яка наша Дезі чи Ніка розумна та кмітлива! Усе розуміє!
Серія з життя тварин охоплює вік від трьох до п'яти років. Дівчинка часто підходила до стіни, не по-дитячому довго розглядала дідові роботи останніх років. Хто відає, які думки роїлися в маленькій голівці? Може, придивлялася, як йому вдалося відтворити динаміку, рух за допомогою не пензля й фарб, а ткацького верстата, човника та ниток. А може, подобалися дідусеві сюжети? Особливо припали до душі килими «Щедрівка», «Гуцульська самодіяльність» та різні картинки з народного життя. Здавалося, ось-ось зістрибнуть оті щедрівники зі стіни й заколядують у квартирі на повний голос. Аж морозцем віяло від снігів та різнобарвного вбрання... Батьки не раз заставали замислену доню за спогляданням дідових творів.
Потім захопилася архітектурою — справжньою, живою, а не такою, яку бачила на планах-кресленнях мами й тата — не вабило нагромадження ліній, що їх «так старанно виводили батьки». Хотілося показати будинок чи, скажімо, фонтан, парк у всій красі. Бажання посилилося, коли мама почала брати з собою у відрядження. Вразила Середня Азія, на все життя залишила казковий слід. Хіва, Бухара, Ташкент... Дивовижне переплетення ліній, божественні форми, кам'яні мережива, гармонія кольорів, солодкі мелодії краю... Немов у царство Шехерезади потрапила. Мала на той час одинадцять років і навчалася в студії при школі.
Анничка з особливою теплотою згадує свого вчителя Наума Йосиповича Осташинського. Либонь, чоловік мав хист не тільки вчителя малювання, а й педагога, що сіє в юні душі зерна прекрасного.
— Ми всі з превеликою охотою бігали на його заняття, — розповідає Анничка.— Він водив нас у театри, на концерти, в цирк, а якось навіть домовився з дресирувальником і привів у студію... ведмедя. Звертав нашу увагу на все прекрасне — хай то билинка чи комашка, листочок чи квіточка, що пробилася крізь асфальт. Було дуже цікаво. Та дитинство, на жаль, швидко минуло.
Після закінчення середньої школи Анничка вступила до Республіканської художньої школи імені Тараса Шевченка.
— А ось цей період згадувати не хочеться,— веде далі художниця.— Тяжко було, морально важко. Не було доброзичливості, розкутості суджень, дискусій. Усе зашорене, суцільний офіціоз, ніякої вільної думки. Малюй так, як звелять... Та особливо докучали підступи, нездорова конкуренція. Були учні, що вважали себе мало не завершеними майстрами, аякже — діти відомих художників. Кожен пнувся вперед, розштовхуючи ліктями інших.
Утім, скромна й мовчазна Анничка закінчила школу на «відмінно». А ось у художній інститут, який розбудовував її дідусь, довелося вступати аж тричі. Іспити за фахом складала на «відмінно», інакше було із загальноосвітніми дисциплінами. Хто зна, може, не могла словами передати знання зі шкільної програми, та, либонь, передусім завадила ота нездорова конкуренція... Не могла пробитися через шеренгу чад знаних і можновладних. І коли втретє дістала «гарбуза», терпець урвався, не витримала, пішла на прийом до самого міністра. Адже були всі підстави стати студенткою: іспити склала на «відмінно», мала на той час уже сімнадцять виставок, хоча, за умовами приймальної комісії, вистачало й чотирьох... А її місце в списку зарахованих до інституту посіла донька депутата. Зрештою перед Колос відчинилися двері Національної української академії.
Навчання за фахом «Графічний дизайн» промайнуло непомітно — 1996 року захистила дипломну роботу на «відмінно». З 1999-го — член Національної спілки художників.
Перша персональна виставка — «Весняні враження» — відбулася в галереї «Золоті ворота». На суд громадськості тоді представила понад сотню робіт. Хвилювалася страшенно: як сприйме їх мистецька спільнота? Відгуки були щонайкращі. Потім був «Калейдоскоп» в Українському домі, затим «Барвистий спалах» у галереї «Аварель», «Квітневі роздуми» — в Національній медичній бібліотеці, кілька експозицій у Національній спілці архітекторів, у Російському зарубіжному центрі, в галереї «Ірена»...
Спочатку домінували східні мотиви, міська архітектура. Особливо після відвідин Парижа, Лондона, Індії. Власне, почала малювати міста своєї мрії ще до зарубіжних вояжів, так звані портрети з уяви. Уява не зрадила: ні Місто Вічного Кохання, ні туманний Альбіон, ні екзотична Індія не розчарували... Отож має Анничка в доробку такі серії. Щоправда, нині в неї інше зацікавлення — квіти.
— Якось після виставки принесла додому не просто букети — снопи квітів. Розмаїття барв і форм вразили душу. Хотілося перенести те диво на полотно,— згадує художниця.— Відтоді одна з улюблених тем — квіти, особливо польові. За ними йдуть архітектура, пейзажі. А портрети не люблю, пишу тільки на замовлення, та й то дуже рідко. Треба зважати на смаки портретованих. Прийде, скажімо, огрядна тітонька, а хоче, щоб зобразила її «берізкою білокорою», але при цьому має бути схожою на себе. Який там психологізм, характер!..
А ось Анниччині пейзажі та квіти мають душу. Живі картинки, настрій передані люблячим серцем і вправною рукою художниці. «Карпати» — потічок вирує-виграє, а над горами туман спадає... «Місточок» — над гірською річечкою, що біжить-переливається по каменях, прокладено дощечки. Ходжені-переходжені, аж вібрують. Здається, щойно ступала на них нога людини чи звірини. Знову карпатський мотив — осінь, серед багрянців потічок немов бореться з раннім морозцем, який хоче скувати його стрімкий біг, сердиться, викидає на берег білу кипінь... «Ранок на морі» — все затихло, на видноколі ледь мріє човен, і самотня чайка когось чекає на березі... «Літні квіти», «Вітер» — розмаєне зело, що дивом тримається в глиняній вазі... Власне, невдячна це справа — переповідати зміст картин. Ліпше їх побачити. Отож Анничка готується до виставки в галереї «Ніл» — збирає найкращі свої роботи.
До слова, Анничка Колос працює в багатьох техніках: живопис, графіка гобелен... Мабуть, передалися дідові гени. Витканий за її ескізом гобелен «На городі верба рясна» придбало Міністерство культури та туризму й презентувало на виставках в Україні і за кордоном. У Китаї він занесений до каталогу творів декоративно-вжиткового мистецтва. Картина «Київ золотий» зберігається в міністерстві культури Франції, а «Осінні квіти» — у фонді Музею російського мистецтва в Києві. Чимало робіт художниці розійшлося по приватних колекціях в Україні, Європі та Америці, як мовиться, пішли в люди...