ВІДЛУННЯ ЙОГО КРОКІВ НЕ СТИХАЄ...
«Коли людина йде з життя, відлуння її кроків поступово стихає»,— процитував класика художній керівник і генеральний директор Національного театру російської драми імені Лесі Українки Михайло Резникович.
І продовжив: «Аби цього не сталося з унікальною мистецькою спадщиною Давида Боровського, яка має перейти в майбутнє, ми й створили це фойє, де є фрагменти різних сценографічних вирішень спектаклів. Другу половину ХХ століття без перебільшення можна вважати часом Боровського, тієї сценографії, якій він дав потужний поштовх. Мета нашого фестивалю — повернути Боровського театральному Києву».
На відкритті фестивалю «Простір Боровського» й однойменної виставки у фойє столичного Театру імені Лесі Українки було сказано ще безліч теплих і зворушливих слів про видатного сценографа. Вони злітали з вуст і тих, кому пощастило бути особисто знайомими з Давидом Львовичем, співпрацювати з ним, і тих, кому поталанило бачити оформлені ним вистави й надовго запам'ятати знайдені митцем дивовижні візуальні концепції сценічного простору. Так, саме простору, бо лише декораціями і художнім оформленням його творчість назвати замало.
Він був повноправним співавтором вистави. Ця думка звучала лейтмотивом виступів усіх учасників фестивалю. Згадували і про іронічність Давида Львовича, і про його величезну вимогливість, насамперед до себе, і про якусь всеосяжну скромність та інтелігентність. «Любили його всі, хоч він спеціально для того нічого не робив,— каже художній керівник академічного Малого драматичного театру — Театру Європи з Санкт-Петербурга Лев Додін.
— Пригадую такий випадок. У Паризькій опері на передпрем'єрній репетиції Боровському не сподобався костюм Саломеї; він сконструював його сам, та в останній момент зрозумів, як можна вдосконалити аксесуар одягу. Я був упевнений, що раптове бажання художника (а ми з ним працювали у Франції за контрактом) викличе незадоволення працівників костюмерного цеху. Та кравці сказали: «Якщо Давид вважає, що потрібна інша сукня, то вона буде». І за дванадцять годин вона справді з'явилася. Виявляється, у світі, де все робиться за контрактом, багато що може бути виконане й за голосом душі, якщо в центрі — Людина».
Про таке ж неказенне й неформальне ставлення сценографа до своєї справи свідчить й історія, яку розповів Михайло Резникович. Під час репетицій спектаклю «Насмішкувате моє щастя» шукали сценографічний образ вистави й зупинилися на одному з варіантів. Але вибір не приніс Давидові Львовичу душевного спокою, він не виходив зі стану творчого пошуку. «Ні, ні, тут має бути щось інакше»,— наполегливо повторював художник. Аж раптом — осяяння: «Я знайшов цей образ». Боровський радісно показав режисеру-постановникові макет дивовижного органа — не класичного, а урбаністично-модернового. Він і досі «живе» у виставі.
Як розповів художній керівник Театру імені Лесі Українки, на сцені якого Давид Боровський створив сценографічні версії двадцяти вистав (шість з них і досі в репертуарі), ідея влаштувати експозицію виникла три роки тому, коли завершився земний шлях визначного митця. Цей магічний мистецький кабінет вокрешає в пам'яті тих, хто бачив, й ознайомлює тих, кому це цікаво, з роботами Боровського на сценах різних театрів, серед яких, окрім уже названого київського, московські театри — на Таганці, «Ермітаж», імені К. Станіславського, МХАТ імені А. Чехова, а також Національна опера України...
На перший погляд, його сценографія може видатись занадто аскетичною, проте саме в цій простоті проступає геніальність думки, яка наповнює змістом символ, знайдений художником-мислителем. І приходить усвідомлення: Боровський створював образ певного ЯВИЩА нашого життя. Неможливо, приміром, не затриматися біля макета сценічного простору вистави «Хто за? Хто проти?» за твором П. Загребельного. Бачимо довжелезний шестиметровий стіл для нескінченних засідань, а за ним — величезний знак питання. У фіналі цієї вистави, поставленої в Театрі імені Лесі Українки в 1965 році, стіл тікав з-під рук керівника-бюрократа, а замість знаку питання виникав інший знак — оклику. Легендарною стала й вантажівка з вистави Театру на Таганці «А зорі тут тихі», котра трансформувалася залежно від обставин, а врешті повезла відважних дівчат-воїнів у Вічність...
Поряд з макетами спектаклів експонуються й світлини з фрагментами сценічних оформлень, костюми героїв, предмети реквізиту, записки Давида Боровського з детальними описами зовнішнього вигляду сцени, інші документи.
Невдовзі виник ще один небуденний задум — влаштувати не лише виставку, а й міжнародний театральний фестиваль, присвячений пам'яті Давида Боровського, і провести його з нагоди 75-річчя митця. Боровський народився й навчався в Одесі, тривалий час працював у Києві, а потім — у Москві. Тож ідею такого фестивалю підтримали два міністерства культури — України й Росії, Головне управління культури і мистецтв Києва. Важко не погодитись з думкою аташе з культури Посольства Росії Андрія Гасюка про те, що такі особистості, як Боровський, здатні об'єднувати наші народи набагато тісніше, ніж політики. І це наочно продемонстрували цікаві зустрічі впродовж восьми фестивальних днів.
Учасниками театрального форуму стали Національний академічний театр імені Лесі Українки, Драматичний театр імені Леоніда Варпаховського (Монреаль, Канада), академічний Малий драматичний театр — театр Європи (Санкт-Петербург). У їхніх виставах ми мали нагоду побачити не підвладні часові реалізовані сценографічні задуми Давида Боровського. Хіба може не вражати влучна метафоричність сценічного простору? Скажімо, стоги сіна у виставі театру Європи «Дядя Ваня» звисають з металевих конструкцій, поки вирішується конфлікт дяді Вані з професором Серебряковим, а потім, коли професор з дружиною їдуть з маєтку і все повертається на круги своя, опускаються, ніби поглинаючи щоденне буття Івана Войницького і Соні.
Або ж сценічне оформлення знакової вистави Театру імені Лесі Українки «Дерева помирають стоячи». Бабусі, яка двадцять років не бачила онука, хочуть розповісти казочку про те, що він став поважною, діловою людиною (насправді він бандит). Тому й кін нагадує напівокруглу циркову арену. Її завісу утворюють тонкі деревинки, а посередині арени височіє стовбур кремезного старого дерева, з якого сходить кора. Воно багато бачило на своєму віку, тож нічого вже не боїться...
Творіння Давида Боровського і нині живуть своїм неповторним життям. А отже, відлуння його кроків не стихає.