ПРИРЕЧЕНІ НА ВІЧНИЙ СПОКІЙ
Звичайно, мало хто пригадає, що найперший у світі госпіс відкрився в Англії ще в середині 1960-х. Через кілька років ініціативу британців підхопили у США, тож незабаром госпіси з’явилися практично в усіх цивілізованих країнах Заходу...
Між тим у радянському повсякденному побуті подібне «новаторство» тривалий час не сприймалося, і лише незадовго до так званої перебудови перший радянський госпіс було, нарешті, відкрито у передмісті Ленінграда. У Росії ці заклади прижилися швидко. На вітчизняній ниві пробний крок у цьому напрямку було зроблено лише десять років тому. Мовиться про Львівський комунальний госпіс, який, між іншим, на відміну від західноєвропейських, розташувався практично в центрі міста. Щодо роботи його персоналу є чимало схвальних відгуків від координаторів загальноєвропейської програми «Онкологія та служби паліативної медицини», різних гуманітарно-доброчинних місій. Крім того, останні тривоги помираючих розділяють майже постійно присутні тут священики, які представлені всіма відомими конфесіями й віросповіданнями. Не обходиться й без спонсорської допомоги: безкорисливу підтримку медикам надають, зокрема, такі акціонерні корпорації, як «Львівська пивоварня», кондфабрика «Світоч», «Трансгаз», «Львівгаз», а також адміністрація місцевої залізниці.
Хай там як, справа ця, погодьтеся, для нас дещо незвична, отже, потребує уважного вивчення. Пропонуємо читачеві ознайомитися з компетентним поглядом на проблему головного лікаря госпісу, заслуженого лікаря України Євгена Москвяка.
— Євгене Йосиповичу, що особисто Ви вкладаєте в поняття «госпіс»?
— «Мemento mori!» («Пам’ятай про смерть!»), як любили повторювати християнські ченці у давнину. Кожна людина колись приходить до своєї останньої пристані й, природно, воліла б, аби вона виявилася для неї тихою і спокійною. Так що спільна мета нашого персоналу — зробити цей неминучий відхід максимально безболісним. Від моменту відкриття госпісу в 1996 році ми прийняли більше тисячі інкурабельних хворих, забезпечивши їх усім необхідним, у тому числі дорогими наркотичними анальгетиками. До речі, враховуйте й кардинальні позитивні зрушення, які завдяки нашій участі відбуваються безпосередньо в родинах безнадійно хворих. Зокрема, соціологи підрахували, що тільки за рік сумарний економічний ефект від роботи госпісу становить для міської скарбниці 1,2 мільйона гривень. Проте останнє тут усе-таки не головне, адже, перш за все, людина повинна мати законне право гідно померти.
— Чи являє собою смерть якусь тотальну глуху безповоротність, чи, можливо, «на тому кінці» все ж таки коли-не-коли зажевріє такий жаданий для кожного помираючого промінчик світла?
— Питання, звичайно, не з простих, хоча подібні дослідження, на перших порах, ми намагались проводити. Річ у тім, що багато наших хворих пережили клінічну смерть. Так що, природно, саме їх ми переважно розпитували на цю тему.
На жаль, повний нуль: крім безпросвітної безодні, більше нічого жоден наш пацієнт не відчув. Ніякі сяйва, тунелі, а тим паче усміхнені люди в білому вмираючі не фіксували. Втім, якщо пам’ятаєте, свого часу у Миколи Амосова були, по суті, такі самі результати... Хоча, з іншого боку, у процесі наших спостережень було відмічено кілька важкозрозумілих явищ, пов’язаних із передбаченням хворими точного моменту своєї кончини. Іноді вони навіть зримо вловлювали обрис смерті, яка, немов примара, входила в палату, і перш ніж навіки зімкнути очі, встигали сповістити про це присутнім поруч родичам.
— Перейдемо до інших важливих релігійно-етичних аспектів. Маю на увазі евтаназію, офіційно узаконену урядами низки європейських країн (Голландія, Швейцарія, Норвегія). Чи визнаєте такий шлях як полегшення страждань хворих?
— Категорично ні! Умисне переривання людського життя як лікар вважаю аморальним вчинком, тому незалежно від обставин завжди виступатиму проти подібних методів. Причому, наскільки мені відомо, переважна більшість юристів і державних діячів як у нас, так і за кордоном дотримується такої позиції.
— У вас здебільшого госпіталізують онкологічних хворих?
— Ні, однією з відмінностей нашого госпісу є його поліпрофільованість. Адже у Львові на 20 тисяч невиліковно хворих припадає три тисячі з клінічно встановленим онкодіагнозом; ми одноразово спроможні прийняти тільки 30 осіб. Тому в цьому разі віддавати будь-кому з черговиків перевагу було б, гадаю, з нашого боку негуманно. Втім, оскільки більшість онкопатологій перебігає швидко, то інколи доводиться просити родичів «звичайних терапевтичних» хворих забрати хоча б тимчасово їх додому з тим, аби можна було надати ліжко іншим сім’ям, які потребують цього. Тобто проблема черги у нас, на жаль, не вирішена...
— Отже, такому великому регіональному центрові одного госпісу замало?
— Очевидність цього факту, як на мене, не підлягає жодним сумнівам. Хоча, здається, нинішнє обласне керівництво має намір цим зайнятися. Крім того, час подумати про наявність аналогічних проблем не тільки в літньому віці, тим більше, що накопичений у світі позитивний досвід їхнього вирішення широковідомий: дитячий госпіс існує, приміром, у Києві.