Напередодні передвиборчих перегонів народні обранці вкотре згадали, що їх можуть «слухати», тобто прослуховувати телефонні розмови. Надто свіжим є приклад п’ятирічної давності, коли працівники силових структур, «пробиваючи» у судах санкції на зняття інформації з каналів зв’язку, писали в описових частинах клопотань фабули про діяльність реальних злочинців, але в резолютивні частини вставляли телефонні номери політичних і економічних конкурентів тодішніх можновладців.
Звичайно, наразі давно не 2004 рік, і нинішніх правоохоронців не так просто, як тоді, змусити виконувати політичні замовлення з кримінальним присмаком. Та й техніка не та: як засвідчує практика, підслуховувати чужі телефонні розмови цілком реально і аматорським способом у приватному порядку, аби лишень у розпорядженні була відповідна апаратура контрабандного походження.
Однак факт лишається фактом — робити це системно і всеохоплююче можна, використовуючи технічні можливості Служби безпеки України. А вона, на думку деяких парламентарів, є фактично підконтрольною главі держави, який до того ж є одним із кандидатів у президенти. Тому, мовляв, у його прибічників може виникнути спокуса незаконно використати у своїх цілях апарат спецслужби.
Утім, якими б смішними не здавалися мотиви вчинків народних депутатів, але проект запропонованих ними минулого тижня поправок до низки законів, котрі так чи інакше стосуються законного й негласного прослуховування телефонних розмов, мають раціональне зерно і варті того, аби на них спинитися докладніше. Бо їхнє ухвалення зможе унеможливити безконтрольне втручання у приватне життя громадян і незаконне використання оперативно-технічних заходів як інструменту політичної боротьби.
Отже, корективи пропонується внести до законів «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про контррозвідувальну діяльність», а також Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України.
У першому із названих актів, а саме у його ст. 8 (де йдеться про негласне проникнення до житла, зняття інформації з каналів зв’язку, контроль за листуванням чи телефонними розмовами) автори законопроекту зробили уточнення, що все це робиться з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо.
Дозвіл на проведення таких заходів надає суд за поданням керівника оперативного підрозділу. Відповідно до нової редакції, між начальником, скажімо, обласного управління внутрішніх справ і головою обласного суду пропонується поставити ще одну постать — обласного прокурора, з яким попередньо має бути узгоджене це подання.
Кожному відомо, що в ході оперативно-розшукових заходів інформація стосовно причетності особи до злочинної діяльності може підтвердитися, а може не підтвердитися. В таких випадках закон зобов’язує міністерства і відомства, у штаті яких були ті чи інші оперативники, поновити порушені права і відшкодувати заподіяні матеріальні та моральні збитки в повному обсязі.
Якщо під час такої операції за підозрою у чомусь лихому була затримана людина, то вона повинна бути негайно звільнена. Якщо розбиті вікна — вставлені, вибиті двері — полагоджені. Що накажете робити тоді, коли до буцегарні нікого не кидали, вікна не трощили, двері не вибивали, а тихо і непомітно прослуховували чужі розмови? Певна річ, усі плівки мають бути знищені. Законом така процедура передбачена. Та подумайте самі, хіба важко за нинішнього розвитку техніки за лічені хвилини зробити копії усіх матеріалів і заховати їх там, де ніхто не знайде?
Цим, до речі, користувалися деякі працівники силових структур під час минулих президентських виборів. Дозвіл на оперативно-розшукові заходи отримано, причетність особи до злочинної діяльності не встановлена, матеріали знищені. Але пікантна інформація про конкурента потайки переписана на плівку і тишком-нишком передана кому треба.
Аби унеможливити у майбутньому таке неподобство чи хоча б поставити йому перешкоду, автори законопроекту пропонують запровадити таку процедуру. Якщо прослуховування проводилося, а інформація не підтвердилася, всі матеріали, що обґрунтовували необхідність його застосування разом із усіма протоколами і додатками, відправляють до Генеральної прокуратури України. А вона нехай перевіряє законність надання згоди на проникнення чи прослуховування, вирішуючи питання про те, чи є у діях оперативників наявність складу злочину, чи ні; порушувати за фактом їхньої діяльності кримінальну справу або винести постанову про відмову в її порушенні.
Що стосується Кримінального кодексу України, то там усі поправки адресовані ст. 163: «Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер». Її диспозицію запропоновано доповнити фразою про те, що кримінально караною є, крім іншого, передача або розголошення інформації, що була отримана в результаті оперативно-розшукової діяльності, коли така інформація не стала й не могла стати доказом у кримінальному судочинстві.
Лише внесення подання про прослуховування, за відсутності передбачених законом підстав, пропонується карати позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років. Приблизно такий самий термін чекатиме суддю, котрий дав дозвіл на незаконне прослуховування.