Втрати світової економіки від кризи сягнули 10,5 трлн дол. Це означає, що в середньому кожен мешканець планети втратив понад 1500 доларів. Банківська система недорахувалась 1,6 трлн дол. Через іпотечну кризу і падіння вартості житла будівельна галузь лише у Сполучених Штатах і Великій Британії втратила 4,6 трлн дол. А збитки німецької економіки від кризи оцінюються в 237 млрд дол.
Офіційних даних про втрати української економіки немає. Одначе в тому, що вони суттєві, сумніватись не доводиться. Фінансово-економічна криза в нашій країні, нагадують експерти Національного інституту стратегічних досліджень, пройшла низку логічних, традиційних для кризового циклу етапів. Перший (серпень-вересень 2008 р.) — початок впливу світової фінансово-економічної кризи на Україну: зменшення попиту на експорт, ускладнення зовнішнього кредитування, демонстраційний ефект стрімкого падіння світової фінансової системи.
Другий етап (вересень-жовтень 2008 р.) — «шокова реакція» суб'єктів економіки на поширення явищ світової кризи: падіння довіри до банківської системи, зростання ажіотажного попиту на валюту, намагання бізнесу «перечекати» кризу без адекватного реагування (наростання запасів продукції), дезорієнтація державної політики у виборі антикризових інструментів.
Третій етап (жовтень 2008-го — січень 2009 р.) — падіння економіки під дією зовнішніх чинників і розкритих ними внутрішніх суперечностей: стрімке зменшення обсягів виробництва в усіх секторах економіки. Четвертий етап (січень–березень 2009 р.) — стабілізація економічних процесів на рівні певного «дна», досягнення рівноважних показників валютного та грошово-кредитного ринків, угамування негативних очікувань. П'ятий етап (квітень 2009 р.— дотепер) — адаптація суб'єктів господарювання до особливостей діяльності в умовах кризи та вибір власних антикризових моделей.
Тож теперішній стан кризи, констатують експерти інституту, характеризується початком поширення адаптаційних процесів вітчизняних та іноземних суб'єктів господарювання. Серед основних — реструктуризація бізнесу відповідно до особливостей попиту, конкурентної ситуації та нової вартості необхідних ресурсів (перепрофілювання бізнесу, вихід із певних секторів, раціоналізація використання ресурсів, у тому числі праці). А також раціоналізація очікувань вітчизняних компаній щодо коротко- і середньострокової перспективи та ухвалення на підставі цього рішень щодо ввезення чи вивезення капіталу, інвестування, запозичення, операцій на валютному й фондовому ринках. А ще адаптація очікувань іноземних суб'єктів стосовно доцільності та вибору об'єктів інвестування, ризиків і вартості надання запозичень.
Від адаптаційної поведінки тих компаній залежатиме вектор подальшого розвитку України: у напрямку антикризового відновлення чи заглиблення до нового «дна». Така поведінка формуватиметься у наявному інституційному середовищі під впливом «сигналів», що надходять від світової економічної кон'юнктури та національної й соціальної політики. Адекватність цих сигналів, орієнтованість вітчизняної економіки на стратегічні стабільність та розвиток забезпечуватимуть у найближчий період вибір економічними суб'єктами моделі їхньої антикризової поведінки.
Чого слід боятись З-поміж основних ризиків для сучасного етапу фінансово-економічної кризи в Україні, які потребуватимуть першочергової уваги, аналітики називають ризик невиконання дохідної частини бюджету. Він пов'язаний з некоректним прогнозом темпів економічного зростання, закладеним під час формування бюджету, зі зниженням прибутків підприємств, значним скороченням імпорту. «Імпортний» ПДВ був одним із вагомих джерел наповнення торішнього бюджету.
Уряд, вважають експерти, намагатиметься протидіяти цьому ризику посиленням фіскального навантаження на економіку. Та це в умовах кризи є недостатньо ефективним методом. Допомогти може лише відновлення економічного зростання, що за умов високого фіскального тиску є проблематичним. Ймовірно, проблема спроститься через вищий, ніж закладений до бюджету, темп інфляції. В разі підвищення інфляції, за підсумком цього року, до 16% (як припускає Меморандум, підписаний з МВФ), дохідна частина бюджету може бути виконана у номінальному вимірі за річного падіння ВВП до 5%, переконані аналітики.
Суттєвим є ризик «нової хвилі» дестабілізації у банківському секторі, пов'язаний з накопиченням «поганих» боргів через стагнацію доходів боржників — як юридичних, так і фізичних осіб. Це не лише блокуватиме кредитні процеси, що знижуватиме внутрішній попит, а й може відновити процес відпливу з банків депозитів фізичних осіб. Відповідальність щодо врегулювання цього ризику не можна покладати тільки на Нацбанк. Адже спроби вирішити проблему суто регуляторними діями щодо комерційних банків не матимуть належного ефекту через системний характер платіжних труднощів боржників. З цієї причини безперспективним є посилення майнової відповідальності боржників.
У багатьох випадках пом'якшенню проблеми може сприяти реструктуризація заборгованості за обов'язкової компенсації втрат комбанків через дотування боржників. Як це, зокрема, нормативно передбачено щодо сільгоспвиробників та може бути поширено на інші сектори з тривалим виробничим циклом, а у певних випадках — через рекапіталізацію банків. Завдання НБУ мають концентруватись навколо вдосконалення кредитних і депозитних інструментів комбанків та інструментарію цільового рефінансування. Очевидно, це потребуватиме законодавчого розширення повноважень Центробанку.
Перехід до політики інфляційного таргетування (регулювання приросту грошової маси в обігу), як передбачено у Меморандумі МВФ, різко загострює ризики банківського сектора, вважають експерти, бо спонукає Нацбанк до посилення жорсткості монетарної політики, активізації мобілізаційних операцій та утримання високих відсоткових ставок. Це, у свою чергу, гальмує економічну й кредитну активність.
Відновлення та поступове нарощування негативного сальдо зовнішньої торгівлі, пов'язане зі стагнацією експорту за високої питомої ваги критичного імпорту, теж викликає занепокоєння аналітиків. Загостренню цієї проблеми сприятиме реальна ревальвація гривні. За умов значної зовнішньої заборгованості й труднощів з покриттям дефіциту по каналах поточних трансфертів і залученням інвестиційних та позичкових ресурсів негативне зовнішньоторговельне сальдо може потужно вплинути на девальвацію національної валюти, застерігають експерти.
За дотримання Нацбанком вимог Меморандуму МВФ щодо відмови від втручання у формування обмінного курсу та встановлення кількох курсів (зокрема, реалізації валюти за фіксованим курсом для сплати заборгованості за валютними кредитами), повернення на валютний ринок потужних валютних операцій «Нафтогазу», великих банків — зовнішніх боржників, відновлення сегмента готівкового ринку, пов'язаного з поверненням кредитів фізособами, надмірні курсові коливання можуть посилитись. Тож забезпечення грошово-фінансової стабільності вимагає збереження жорсткого контролю у валютній сфері у коротко- і середньостроковому періоді. Однак предметне вирішення проблеми зовнішньоторговельного дефіциту лежить у сферах збереження тарифних і нетарифних обмежень імпорту та активного сприяння розвитку експортної діяльності, наголошують експерти.
Шкідливі «спокуси» Активізація процесів вивільнення працюючих пов'язана з розгортанням структурної адаптації підприємств до умов кризи та посткризових конкурентних викликів. Це може підвищити рівень безробіття передовсім у промислових регіонах, які найбільше потерпіли від фінансової кризи, та падіння попиту на зовнішніх ринках. Це матиме як економічні (звуження споживчого попиту), так і соціальні (падіння доходів, посилення соціальної напруженості) негативні наслідки. Навіть за відсутності значних звільнень криза перешкоджатиме реалізації концепції «дорогої» робочої сили, яка мала б утілити одну з ключових потенційних конкурентних переваг України — високу якість людського капіталу. Аналітики очікують, що таке розгортання подій обумовлюватиме виникнення протестних настроїв і посилюватиме тиск на уряд. Ймовірними є посилення обмежень на звільнення працівників та відновлення практики примусових (погрози реприватизації) чи добровільних (укладення галузевих меморандумів) обмежень цього процесу.
Експерти наголошують, що гальмування структурної адаптації галузей із соціальних міркувань не є продуктивним вибором. Реальне пом'якшення негативних наслідків кризи для зайнятості має відбуватися шляхом підвищення територіальної мобільності робочої сили, її професійної переорієнтації, заохочення створення нових робочих місць у слаборозвинутих секторах економіки та регіонах.
Аналітики вважають ризикованим наростання популістських орієнтирів у діяльності влади в межах передвиборчих перегонів. Об'єктивне погіршення якості життя переважної більшості населення зумовлюватиме сприйнятливість електорату до популістських гасел політиків. Через це виникають сумніви у спроможності уряду реалізувати частину вимог укладеного з МВФ Меморандуму, які стосувалися обмежень у соціальній сфері. Зокрема «заморожування» на два роки соціальних стандартів (інфляційні тенденції, відновлення яких очікується восени, спонукатимуть уряд до індексації соціальних стандартів); підвищення вартості природного газу для населення, радикальне скасування спеціальних пенсій (вони охоплюють великий прошарок соціально активного населення — державних службовців, військовослужбовців, науковців, переведення яких на загальні підстави пенсійного забезпечення викличе невдоволення).
Ризик полягає в тому, що намагання забезпечити належну якість життя громадян суто перерозподільчими заходами державної політики має гальмівний ефект щодо економічної динаміки. А відтак підриває можливості ресурсного забезпечення такої соціальної політики навіть у короткостроковій перспективі. Концентрація на цільовій підтримці найбільш постраждалих верств населення має поєднуватися з поміркованістю в мобілізації бюджетних ресурсів на соціальні цілі задля збереження фінансових ресурсів для розвитку.
Тож уряду на сучасному етапі реалізації антикризової політики слід уникати серйозних «спокус», які, попри очевидну ефективність, спроможні «конфліктувати» з антикризовою мотивацією суб'єктів господарювання та поглиблювати диспропорції, сповільнюючи вихід економіки з кризи. Серед таких «спокус» експерти називають надмірне зміцнення гривні під впливом ситуативних короткострокових чинників: підвищення дефіцитності гривні за низького попиту на валюту через низьку потребу в імпорті. Короткостроковий антиінфляційний ефект ревальвації буде дискредитований продовженням падіння експортних виробництв через втрату конкурентоспроможності та погіршення торговельного балансу.
Не варто вдаватись і до надмірного збільшення соціальних видатків у розрахунку на їхній стимулюючий вплив на внутрішній попит, а отже, економічне зростання. Асинхронність зростання споживчого попиту та внутрішнього виробництва (яке потерпає від дефіциту кредитних ресурсів і високого фіскального тиску) вестиме до посилення інфляційних тенденцій та відновлення випереджаючого зростання імпорту.
Слід обережно згортати бюджетні видатки відповідно до зменшення податкової бази через побоювання, що зростання дефіциту бюджету змусить вдаватись до емісійних джерел його фінансування, тому обумовлюватиме зростання інфляції. За нинішнього падіння доходів зменшення державного споживання спроможне суттєво посилити процес звуження внутрішнього попиту. Це може мати негативний кумулятивний ефект для економічної динаміки, в тому числі подальшого наповнення бюджету.
Знизити темпи падіння доходів населення, мінімізувати інфляцію могла б жорстка монетарна політика. Проте за умов високих кредитних ризиків і значного незадоволеного попиту на кредитні ресурси політика «дорогої гривні» перешкоджатиме структурним адаптаційним процесам на мікрорівні, гальмуватиме інвестиційні процеси та розвиток споживчого кредитування, застерігають експерти.
Невисокий платоспроможний попит на кредити негативно впливатиме на фінансову стійкість комерційних банків, що гальмуватиме відновлення їхньої депозитної бази. Маючи значно легший доступ до грошових ресурсів, банки з іноземним капіталом поступово витіснятимуть українські фінустанови з ринку.
Неабиякою спокусою є поширення цінового адміністрування у соціально значущих сферах: продуктів харчування, житлово-комунальній сфері. Та надто високим є ризик відриву адміністративно встановлених цін від економічно обґрунтованих. Це в умовах кризи може завдати удару по фінансах виробників відповідних товарів і послуг, призвести до деградації виробництва у деяких галузях.
Не виключаються й спокусливі варіанти одержавлення економіки через рекапіталізацію банків, можливу реприватизацію чи викуп державою інших підприємств. Але перехід підприємств у державну власність, зауважують аналітики, не означає автоматичного поліпшення ефективності управління ними. Адже в Україні не створено дієвої інституційної системи управління держвласністю. Тож є ризик політизації такого управління, поширення корупції, «розмивання» капіталу з міркувань поточної політичної доцільності або як «передприватизаційної підготовки» підприємства.