ІСТОРІЯ ЯК ПРОПАГАНДА
Упродовж усього літа, а надто у серпні нинішнього року в Росії через наближення 70-ї річниці початку Другої світової війни з'явилась низка публікацій у мас-медіа на тему політики СРСР і деяких європейських держав щодо гітлерівської Німеччини. Російські історики, політологи, публіцисти, а також високопоставлені чиновники, представники спецслужб і збройних сил РФ пропагували у них тези, що повторювали схеми радянської історіографії. Вони виправдовували і позитивно оцінювали політику СРСР наприкінці 30-х років ХХ ст., звинувачуючи Польщу, держави Прибалтики, Велику Британію і українських націоналістів у підтримці гітлерівської Німеччини. Ці публікації мають ознаки організованої пропагандистської кампанії, спрямованої владними органами РФ. Вони добре вписуються в наполегливе просування тез нової російської державної ідеології, яка формується, а також слугує реалізації поточних і перспективних стратегічних цілей закордонної політики Росії, особливо щодо України, Польщі, держав Прибалтики. Очевидно, йдеться про вплив на перебіг президентської виборчої кампанії в Україні, а також дискредитацію прибалтійських держав і Польщі на європейській політичній арені з метою ослаблення їхніх позицій стосовно формування східної політики ЄС і США. Перебіг кампанії Разом із публікаціями російських істориків і політологів (професора Анатолія Торкунова, ректора Московського державного інституту міжнародних відносин при МЗС РФ) з'явились також висловлювання високопоставлених державних чиновників і політиків. Однією з найважливіших є добірка текстів, опублікованих у спеціальному серпневому номері журналу «Вестник МГИМО» зі вступним словом президента Дмитра Медведєва. Їхніми авторами були, серед інших, міністр закордонних справ Сергій Лавров, голова Ради Федерації Сергій Миронов, а також голова створеної у травні російської комісії для боротьби з фальсифікацією історії, керівник адміністрації президента Сергій Наришкін. Крім низки публікацій у пресі та Інтернеті, на телебаченні були показані документальні фільми пропагандистського характеру. Серед них на каналі «Россия» стрічки про секрети таємних протоколів договору Молотова — Ріббентропа, про візит Патріарха Кирила в Україну, про діяльність та ініціативи Президента України Віктора Ющенка. Консультантами фільмів офіційно і неофіційно виступають спеціалісти по пропаганді з ФСБ, зокрема її багаторічний речник генерал Олександр Зданович. Правдивість тез, які просуваються у ЗМІ, мають підтверджувати збірки документів й окремі документи, оприлюднені ФСБ РФ. Опубліковані матеріали є цілісною системою, яка значною мірою має витоки у пропагандистських тезах радянської історіографії. Більшість публікацій — це маніпуляція вирваними з контексту матеріалами і тенденційними оцінками задля виправдання позитивної оцінки політики СРСР напередодні війни, у цьому ж контексті розглядається факт підписання пакту Молотова — Ріббентропа і формулюється низка безпідставних й брехливих звинувачень на адресу українських націоналістів, Польщі, Прибалтики, Великої Британії. Сучасні російські історики звинувачують їх у підтримці у 30-х роках гітлерівської Німеччини. Особливо гостро придворні історики критикують офіційну позицію України, Польщі, держав Прибалтики і навіть Грузії: їм Кремль закидає фальшування історії. Росіяни навіть вигадали «інформаційну війну», яка нібито ведеться проти Росії. Чого вони хочуть? Публікації російських медіа на теми 70-річчя пакту Молотова — Ріббентропа і початку Другої світової війни не мають характеру інциденту й не виникають із зацікавлення самих ЗМІ. Ми спостерігаємо серію цілеспрямованих публікацій, що мають характер організованої пропагандистської кампанії за безпосередньої або опосередкованої участі державних структур РФ і російських можновладців. Отже, ця кампанія виражає політичну волю нинішнього державного керівництва РФ, вона спрямована як для внутрішнього використання, так і вирішення зовнішньополітичних завдань Росії. Ми бачимо продовження, але у набагато агресивнішій формі, нової офіційної державної ідеології Російської Федерації. Її наріжний камінь — реабілітація великодержавної політики Радянського Союзу. Центральним пунктом є підкреслення перемоги СРСР над гітлерівською Німеччиною (і вирішального внеску у перебіг Другої світової війни). Такий ідеологічний підхід має інтегрувати російське суспільство навколо влади, а також пострадянських держав навколо Росії. Факти й історичні оцінки, що суперечать цьому баченню і часто проголошуються у державах Центрально-Східної Європи, стають об'єктом усе гострішої критики з боку Кремля. Москву також непокоїть, що історична перспектива держав — жертв радянського експансіонізму в Європі дедалі більше враховується в європейському політико-історичному дискурсі. Згадаймо резолюцію Парламентської Асамблеї ОБСЄ від 1 липня 2009 року, яка зрівняла злочини сталінізму і нацизму, що викликало критичну реакцію вищої влади Російської Федерації. Крім того, її пропагандистська кампанія служить Росії для реалізації як поточних, так і перспективних цілей закордонної політики щодо деяких держав і регіонів, зокрема, держав Прибалтики, України і Польщі. Серед іншого, Москва стурбована можливістю потенційних звернень за відшкодуванням від держав — жертв сталінської політики і намагається їм завчасно протидіяти. Російські нападки на засади української історичної політики, яку проводить Віктор Ющенко, кореспондуються зі зростаючим впливом Росії на кампанію президентських виборів в Україні у січні 2010 року. Мета — послаблення і дискредитація на європейській арені українського президента і держави. Нападки Москви на владу Литви, Латвії й Естонії містять звинувачення у нібито перебільшенні наслідків сталінізму. Це невід'ємна складова послаблення впливу прибалтійських держав на формування східної політики ЄС і НАТО. Усе це свідчить про тенденцію використання маніпуляції історією, як інструмент внутрішньої й закордонної політики Росії. Петро ПЕТРІВ також у паперовій версії читайте:
|