«МИЛЬНА» «КВІТКА КАКТУСА»
Київські театрали, звичні до великої кількості московських антреприз, які не втрачають жодного шансу до нас приїхати, днями мали нагоду побачити виставу антрепризи... азербайджанської. Під час одноденних гастролей Продюсерський центр «ПРО-ЦЕНТ» зіграв на сцені столичного Молодого театру комедію американського автора Ейба Берроуза «Квітка кактуса».
Нинішня поїздка містами України — перша гастрольна мандрівка новоствореного антрепризного театру з Баку. Хоча за віком «ПРО-ЦЕНТ» до новонародженого малюка не прирівняти, адже він був заснований п’ять років тому. Проте на початковому етапі своєї діяльності його команда на чолі з генеральним директором Алекпером Тагі-заде займалася переважно організацією гастролей зірок, проведенням джазового фестивалю, виставок. Зовсім недавно, після ухвалення нового Закону про театр Азербайджану, який розглядає продюсерську діяльність як повноправну альтернативу державним структурам і можливість для митців реалізувати свої нездійснені задуми, «ПРО-ЦЕНТ» розпочав роботу над суто театральними проектами.
Перші вистави нової антрепризи, в числі яких п’єса В. Шекспіра «Тимон Афінський», були поставлені азербайджанською мовою. Комедію «Квітка кактуса», котра колись ішла на бродвейських сценах, вирішили втілити російською, вважаючи, мабуть, її вдалим гастрольним варіантом. Вистава була створена в минулому сезоні. Вона стала режисерським дебютом генерального директора Центру Алекпера Тагі-заде. У спектаклі беруть участь актори кількох бакинських театрів — російського драматичного імені Самеда Вургуна, ТЮГу, Театру Рустама Ібрагімбекова «Ібрус».
Слід віддати належне нашим азербайджанським друзям, вони забезпечили гідну рекламу своїх нетривалих гастролей. От би повчитися у них завлітам і піар-менеджерам українських творчих колективів! Поширені серед журналістів прес-релізи, поряд з інформацією про роботу Продюсерського центру «ПРО-ЦЕНТ», містили велику кількість захоплених відгуків про привезену виставу, висловлених не тільки бакинськими, а й московськими критиками. Психологічно це налаштовувало апріорі на позитивне сприйняття вистави (недарма директор Центру — професійний психолог).
Сподівання були виправдані лише частково. Найкращих слів варта насамперед гра акторів. Завдяки їхній майстерності (перевтіленню, чудовій сценічній пластиці, бездоганній російській мові й дикції) у виставі немає маленьких ролей і другорядних героїв. Усі характери напрочуд «живі», і всі розвиваються. Здебільшого вони парадоксальні. Власник медичного офісу, доктор Джуліан Вінстон (народний артист Азербайджану Фуад Поладов) — у минулому великий мисливець за жінками. Щоправда, тепер він обмежується романом із однією красунею на ім’я Тоні, але, за давньою звичкою затятого холостяка, розповідає їй міфи про дружину і трьох дітей. Його кохана Тоні — теж не подарунок: спочатку вона пристрасно бажає розлучити свого обранця з його «половиною», а почувши згоду «дружини», шукає будь-який привід для порятунку їхнього «шлюбу». При кожній зустрічі з суперницею намагається зробити для неї щось приємне. Та звідки ж узялася подруга життя дантиста, якщо її не існує? Цю роль доктор умовив зіграти свою віддану секретарку Стефані Дікінсон. І з нею все теж непросто й заплутано: на вигляд Стефані — «синя панчоха», в яку не можна закохатися. Та за певних обставин вона виявляє себе як справжня світська левиця...
Гарне враження справили й оригінальні знахідки у сценічному оформленні, наприклад, ідея художника Назима Беккішиєва використовувати жалюзі замість декорацій. Дія п’єси відбувається в різних інтер’єрах, їхню часту зміну складно забезпечити в умовах театрального кону. А тут предмети реквізиту намальовані на жалюзі, які актори самостійно змінюють легким порухом руки. Та чи не найбільше вразив суперсучасний сценографічний сюрприз у вигляді спеціально знятого відеокліпу, що демонструє ніжні сцени з повсякденного життя шефа клініки і його помічниці.
Та все ж усередині надмірно затягнутої тригодинної вистави ця історія видалась надто банальною і передбачуваною. Щось на зразок «мильної полунички», якими «перегодувало» нас телебачення. В усякому разі, побачивши сцену, де Джуліан Вінстон дарує Тоні хутряний палантин, я одразу зрозуміла, що вона передасть його як естафету «дружині» доктора. І не помилилась: так воно і сталося. А далі теж усе було гранично зрозуміло.
Хотілося б, аби наступні візити до нас азербайджанського театру-антрепризи приносили зустрічі з більш якісним драматургічним матеріалом. Зіграти його цим акторам до снаги.